Революція, започаткування Визвольних змагань і період українського державного будівництва, відкривають нову сторінку в розвитку української культури.
Ми маємо на увазі передовсім широко розгорнутий процес того національно-культурного будівництва, який ішов в парі з подіями воєнного і національно-політичного характеру, з пробудженням державницької свідомості, що остаточно вивершилась в актах 22 січня 1918-1919 років. Що більше, не зважаючи на зовсім несприятливі умовини воєнного часу, цей рух за дуже короткий час був вимовним доказом, що український народ дозрів був до незалежного державного життя. Український національний дух живим джерелом протікав якщо не в широких, позбавлених ворогом освіти, масах, то напевно в його провідній верстві, в різного прошарку інтелігенції.
Першою ділянкою цього культурницького руху була вимога історичного моменту — охопити українською національною освітою найширші народні маси,
тобто українізувати їх. Першим інструментом для цього мало стати українське шкільництво, передовсім початкове, а в дальшому порядку середнє і вище. Мала ним стати масова позашкільна освіта, бо ж до революції 1917 р. не було в Україні ні одної української школи.
Вже в першому році війни, коли в наслідок мілітарних невдач Росії повіяло легшим духом, українське громадянство виступило з домаганням українізації шкільництва. Дозвіл одержано тільки на відкриття приватної української гімназії.
Щойно з падінням царського уряду в 1917 р. прийшло до організації українського шкільництва і до відновлення культурно-просвітньої діяльності в національному дусі. Але не легка була це справа. Російський Тимчасовий уряд був готовий погодитись на культурні поступки українцям, але на місцях, в окремих школах України, вже давно закорінились російські шовіністичні елементи, а по містах і містечках передову ролю грали зросійщені і жидівські інтелігентські кола, які принципово вороже ставились до ідеї української національної школи. Складна теж була справа з учителями, програмами, підручниками і термінологією. Може ще найкраще стояла справа в університетах, де все таки працювала певна кількість українців, які могли зразу приступити до викладів з українознавства.
Вже в перших днях революції, в березні 1917 p., заходами Т-ва Шкільної Освіти, прийшло до заснування в Києві І. української гімназії ім. Шевченка, за нею слідували II. і III. гімназії; за прикладом Києва пішли Полтава, Чернігів, Харків, Одеса та інші міста. Разом від березня до осені 1917 p., було відкрито в Україні 57 середніх шкіл, які існували на приватні або громадські кошти. Але на цьому справа поширення української освіти і шкільництва не припинилася. Вислідом домагань українських педагогічних кіл до Російського Тимчасового уряду був розпорядок міністра освіти, який постановляв, що:
1. в народних-початкових школах навчання відбувається українською мовою, при рівночасному забезпеченні прав національних меншин і російської мови;
2. в учительських семінаріях та інститутах уводиться навчання українською мови, літератури, історії та географії;
3. у вищих школах засновуються кафедри української мови, літератури, історії та права.
Одначе ці розпорядки мали більше декларативний характер, бо керівники українського шкільництва не зуміли їх в цілому перевести в життя. Найкращим показником настроїв і домагань громадянства був І. Український Педагогічний З’їзд у Києві в квітні 1917 p., з участю 500 делегатів. З’їзд прийняв ряд резолюцій щодо розвитку й організації українського національного шкільництва, що мало бути на всіх щаблях і в усіх предметах українізоване. Тоді теж вперше виринула думка організації Української Академії Наук. Крім українських народних шкіл і гімназій, засновуються теж т.зв. реальні школи і комерційні, а теж приходить до організації українського народного університету.
В цьому процесі формування української національної школи поважну т роль зіграв Генеральний Секретаріат Освіти, очолений І. Стешенком. Для облегшення роботи в шкільній ділянці, утворено три шкільні округи (київську, харківську та одеську), а для швидкої дерусифікації шкіл організовано багато курсів українознавства. Крім Києва, де зорганізовано п’ять українських гімназій, в pp. 1917-18 по всій Україні було їх 80. Велику увагу приділено шкільним підручникам. Не зважаючи на воєнний час, їх наклад у 1917 р. доходив до 300,000 примірників, а в 1918 р. для народних і середніх шкіл видано 2 мільйони шкільних книжок.
В кінці 1917 р. розроблено теж плани і програми для єдиної т.зв. трудової школи, тобто загальноосвітньої, з 12-літнім навчанням. Велику роль в розбудові українського національного шкільництва відіграли діячі Київської шкільної округи М. Василенко і В. Науменко.
В цілому педагогічна освіта в Україні 1917-18 pp. велась українською мовою в усіх типах шкіл, включно з університетами, в Педагогічній Академії, в інститутах, учительських семінаріях та на різних курсах.
В тому ж часі, крім книжкових видавництв в Україні, які засобляли потреби відродженої української школи, чимало таких книжок друкувалося в закордонних друкарнях, як от у Відні чи Берліні.
В парі з цією динамікою праці на шкільному фронті йшла вперта боротьба з русофільством, яке гніздилося у шкільних батьківських комітетах і противилося українізуванню шкільництва. Вони радше були схильні прийняти українознавство в російській мові, ніж українізацію. З цим треба було боротись. Зокрема проти українізації виступив Київський університет св. Володимира, що став був твердинею російських україножерних елементів і не признавав української мови взагалі, вважаючи її за „штучну”. Проте курс українізації шкіл ішов повною парою. Після II. Професійного Всеукраїнського Учительського З’їзду (серпень 1917 p.), який оформив Всеукраїнську Учительську Спілку, постав цілий ряд таких же спілок по всій Україні, і вже за пів року нараховував майже 10,000 членів.
У вересні 1917 р. відбувся з’їзд «Просвіт» з участю 400 делегатів не тільки з виключно українських земель, але й з Донщини, Вороніжчини, Курщини, Кубані та Басарабії, і на цьому з’їзді було оформлено Всеукраїнську Спілку «Просвіт», що мала зайнятися позашкільною освітою.
Якщо йдеться про статистику, то до революції на теренах України було всього 356 т.зв. вищих початкових шкіл (тобто неповно-середніх). Протягом 1917 р. було відкрито 217 нових шкіл цього типу. У 1918 р. існувало в Україні 38,020 нижчих однокласових і 1,373 двокласових шкіл. Іншої статистики шкіл з цього часу не маємо.
Образотворче мистецтво початку 20 ст. (За книгою «Семчишин М. Тисяча років української культури. К., 1993»)