Вже в попередніх розділах було доведено наскільки політичні обставини життя нашого народу в різні періоди його історії зумовлювали і зміст і форми та розвиток (або занепад) українського культурного процесу.
Ця неспірна правда у всій своїй суті виявляється найкраще в першому 20-річчі перебування України в системі московсько-комуністичного поневолення, навіть якщо дехто хоче вважати радянську Україну окремою республікою за зовнішньо-формальними признаками її т.зв. державності.
За визначенням Енциклопедії Українознавства («Україна між двома світовими війнами») — історію України під російсько-більшовицьким пануванням можна поділити на такі періоди:
1. Період збройної боротьби України з російськими окупантами, червоними і білими, коли окупація більших чи менших частин української території мала тимчасовий характер (роки 1917-1921).
2. Період використання легальних можливостей, головно в культурній і економічній ділянках (роки 1921-1932-33).
3. Період унеможливлення організованого опору в наслідок розгорнення терористичного наступу на Україну (від 1933 р. до вибуху війни з Німеччиною у 1941 році).
Всі ці три зовсім відмінні періоди, якщо йдеться про політику більшовиків, просякнуті єдиною спільною ідеєю — знищення української державності та української національної культури, знищення соціальних надбань, що їх здобув український народ під час революції.
Культурна політика більшовиків
Заки перейти до розгляду політики більшовиків супроти відродженої української культури, треба коротко зупинитися над деякими принциповими заложеннями — гаслами, що їх проголосили більшовики, прийшовши до влади шляхом революції, збройного підбою і терору.
За офіційною радянською номенклатурою Жовтнева революція була „пролетарською”, тобто вона мала в собі сильний соціальний елемент.
Вона мала поліпшити соціальні умовини життя трудящих, але справді дбати про життя цих трудящих ніколи не входило в обсяг завдань соціальної політики більшовиків. „Слово „людина” — каже В. Петров — не було передбачене ані статутом, ані програмою комуністичної партії”. Більшовизм дбав не про скасування соціального лиха і не про усунення соціального гніту, а навпаки — погіршення; не надання землі, а відібрання, не добробут, а економічна руйнація села, тобто його пролетаризація. Все було створене для того, щоб перетворити селянина з власника землі, реманенту, тяглової сили, на індустріального робітника, який, не маючи жодної власності, працює в наймах. Ця політика звалася «ліквідація куркуля як класи на базі суспільної колективізації». Дальше, в намаганні побудувати „безкласове суспільство”, більшовики висунули гасло фізичного знищення селян (передовсім українських, що творили хребет нації), і тут власне джерело конфліктів, репресій, масових депортацій і, врешті, великого голоду, який мав остаточно зламати всякий спротив політиці партії.
Українська інтелігенція і більшовизм
Більшовицькому гаслу „пролетаризації селянства” відповідало аналогічне гасло „пролетаризація Інтелігенції”. Це значило, що інтелігенція повинна бути заперечена, а її місце повинен зайняти пролетаріат. Різниця між робітником фізичної праці і розумової — повинна бути знищена. Процес ліквідації освітніх відмін між пролетаріатом а інтелігенцією, тобто пролетаризації інтелігенції, почався в перших роках радянської влади.
Першим кроком до цього було оголошення ленінського декрету у 1919 р. про скасування всіх дипломів, наукових ступенів, наукових звань, посвідок про освіту, тощо. Пролетарське походження мало заступати освіту, розум, досвід (славне твердження Леніна, що „куховарка може керувати державою”). І не тільки державою, але всіми установами, включно з науковими. Керувати ними можуть люди не фахові, але віддані партії. Вслід за цим, у 1920 р., за шкільною реформою народного комісара освіти Г. Гринька, всі університети в Україні були скасовані і перетворені на т.зв. Інститути Народної Освіти (ІНО), які проіснували до 1933 p., коли університети були знову відкриті. Але в той же час, в совєтській Росії інституція університетів, як вищих учбових закладів і науково-дослідної праці, дальше зберігалася. Зрозуміла річ, що це створювало загрозу для української науки.
Отже в перших роках радянської влади в Україні і в інших республіках, тріумфував принцип висування, тобто партійний квиток і соціальне походження відкривали всі двері. Зневага до фахової освіти і пошана до аматорства стали принципом.
Принципи культурної політики більшовиків
Прийшовши до влади в Україні, більшовики станули віч-на-віч до проблеми різновидності і політичності культур народів, звільнених з царської тиранії. Для здійснення своєї програми ідеологічного перевиховання і перевтілення мас у дусі марксизму-ленінізму та підчинення їх імперіалістичній політиці Кремля, більшовики почали приміняти свою культурну політику, що, поряд з терором, стала дуже сильною зброєю в довгому і складному процесі спершу совєтизації, а згодом зовсім очевидної русифікації.
Основними принципами культурної політики більшовиків, за доволі джерельно обґрунтованими даними С. Николишина, було:
1. Переведення культурної революції, тобто знищення всіх старих культур на терені колишньої Росії, культур національних, класових, релігійних.
2. Створення єдиної для всіх одної, спільної культури пролетарської, яку згодом перейменували на соціалістичну. Таким чином нову культуру було дозволено творити національною за формою, а соціалістичною за змістом. Ідеологічною основою нової культури було вчинити марксизм, тобто матеріалізм у світогляді, диктатуру в політиці і колективізм в етиці.
3. Проголошення примату науки над релігійними догмами.
4. Введення нових метод у розбудові і керуванні культурним процесом під партійним доглядом і партійною цензурою.
Основною метою функціональності пролетарської культури було утримати та поширити владу компартії, а засобом до цього було перевиховання і терор. Тому, що єдина культура, в протилежності до економіки чи політики, в’яже людей, більшовицька соціалістична культура поставила собі завдання заступити ідею колишнього московського православ’я, яке в’язало і скупчувало людей імперії, ідеєю безрелігійного марксистського колективу.
І врешті, соціалістична культура має витворити суспільний, монолітний, західній культурі ворожий людський масив (колектив), на якому має спиратися партія у своїх планах та імперіалістичних завоюваннях.
Українська культура у міжвоєнний період (За книгою «Семчишин М. Тисяча років української культури. К., 1993»)