Наслідки перемоги Москви над шведами і Мазепою були страшні для України. Ще до Полтавського бою поділ України обабіч Дніпра між Польщею і Московщиною дав цій першій нагоду придавити козаччину і відновити свої шляхетські порядки так, як це було колись до виступу Хмельницького.
Запоріжжя опинилось під протекцією кримського хана. На Лівобережжі царат мав відкриту дорогу до повного і безконтрольного самовластя. Тепер, ціллю Петра І. було не тільки скасувати автономію Гетьманщини, але й зруйнувати її сил, знищити її засоби та знесилити її населення. З царського наказу тисячі козаків і селян мусіли йти на Північ копати там канали та осушувати болота, а теж і на далекий південний Схід, під тодішній Царицин (пізніше Сталінград, тепер — Волгоград), копати канали між Волгою і Доном. На цих примусових роботах гинули їх десятки тисяч або вертались каліками додому. Мусіла теж Україна постачати Московщині величезну кількість харчів і худоби та вдержувати великі залоги московської окупаційної армії. Українську закордонну торгівлю обмежено або підпорядковано московській.
Ліквідація Гетьманщини і Запорізької Січі
Після смерті, ще виборного наслідника Мазепи, гетьмана І. Скоропадського, царським указом 1722 р. встановлено в Україні Малоросійську колегію складену з трьох москвинів і трьох українців під проводом бригадира Вельямінова, а всякі спроби козацької старшини відновити давній лад — Москва відкидала, а то й арештувала та в’язнила делегатів (як от наказного гетьмана Павла Полуботка). Продовжувалась ця політика і за наслідника Скоропадського — гетьмана Данила Апостола; вона обсаджувала всі керівні пости в державі москалями, а тільки до деякої міри респектувала дуже обмежені царем статті колишньої конституції, ще з часів Хмельницького, і упорядкувала, на основі литовського і магдебурзького права, судове діловодство.
Після смерті гетьмана Апостола, Малоросійська колегія продовжила своє урядування, заводила скрізь свої порядки, у відсутності гетьманського уряду (до вибору якого не допустила), тероризувала старшину, духовенство та міщанство, пригнічувала населення важкими роботами та здирствами. Козаків заставляла браги участь у кількалітніх походах проти Криму і в наслідок цього — Україна знову потерпіла великі втрати в людях і в економіці. До деяких полегшення прийшло за царювання Єлисавети, коли то на гетьмана України призначила вона молодого й освіченого Кирила Розумовського (1750) і під його опіку віддала, звільнене від турецької опіки, Запоріжжя та його території. Тоді теж прийшло до сформування громадського устрою в Гетьманщині, який наложив глибоке тавро на все життя краю на довший час. За влади тієї цариці прийшло до деяких полегшень, гетьман знову став на чолі уряду (але дорадником його був царський резидент), головна управа краєм належала до Генеральної військової канцелярії з генеральним писарем у проводі; найвищою судовою установою був Військовий генеральний суд, а фінансами правив Військовий скарб. Край поділено на полки-округи, а на всі уряди призначалась тільки кандидати з поміж старшин, які перетворились в упривілейовану класу — шляхту.
Ще більше упривілейованою клясою стала та козацька старшина, яка закріпила за собою земельні володіння в XVII ст. і забезпечила собі на працю селян, т.зв. посполитих, які ступнево тратили свої права і практично ставали кріпаками.
Кінець тим усім привілеям поклала нова цариця, Катерина II. Вона заставила Кирила Розумовського зректися гетьманства (1764) і знову, для правління Україною, призначила „Малоросійську колегію”, а її голова, граф П. Румянцев, став „Малоросійським генерал-губернатором”, якого завданням було ступнево ліквідувати всякі окремішності Гетьманщини й перетворити її у звичайну провінцію російської імперії. Він почав переслідувати український автономний рух козацької старшини, старався затерти різниці в культурі й побуті між українською старшиною а російським дворянством, тобто, зросійщити українську інтелігентську верству, а тим самим довести до її повного злиття з російською.
Одночасно зі скасуванням гетьманства, скасовано останки окремішности козацького полкового устрою в Слобідській Україні, яку перетворено в Слобідську губернію, а козаків повернено в селянський стан.
Останнім актом тотального знищення самостійності України був підступний розгром і зруйнування та Ліквідація Запорозької Січі (1775), тієї Січі, що зуміла серед цих усіх обставин задержати свій давній лад з виборною старшиною, що у її віданні були десятки тисяч вільного населення, хліборобського люду, і що робила російській армії багато послуг. Трагічним кінцем цієї історичної драми було заслання останнього кошового Калнишевського на Соловецькі острови, де у кам’яному гробі просидів він 25 років! Не врятували свого Запоріжжя і ті козаки, що після розгрому Січі переселились за Дунай, під протекторат турецького султана і, врешті, знову повернулись в Україну і тут, з дозволу Росії, створили нове козацьке військо під назвою „Чорноморського коша” і помагали Росії в її дальших війнах з Туреччиною. (В кінці 90-их років ці ж козаки перейшли на Кубань, заложили тут місто Катеринодар, завели свої сімейні господарства, і в своїх „станицях” ще довго плекали свої козацькі традиції.)
І врешті прийшли чергові акти московської господарки в Україні: 1780 р. остаточно скасовано рештки автономного ладу, в 1781 р. в колишній Гетьманщині — Губерніальну управу, у 1783 р. скасовано козацькі полки і перетворено їх у карабінерські полки російської армії. В цьому ж році, на Лівобережжі формально заведено кріпаччину: закріпощених селян віддано під догляд і опіку колишній козацькій старшині, яка, примирившись з новими порядками, здобула собі поступово права і привілеї російського дворянства.
Руйнуючи стародавній автономний устрій Гетьманщини, царський уряд не поминув і Церкви: в 1786 р. від українських манастирів і владик відібрано їхні маєтності, багато манастирів скасовано і заведено такі церковні порядки, як і в Московщині.
Втрату Україною автономії та перетворення її в звичайні губернії — боляче відчували свідомі діячі, які розуміли своє безсилля. Одним з таких був Олекса Безбородько, який писав:
„Чи знаєте ви, через що дух геройства в Україні пропав? Через те, що від деякого часу місце козацтва зайняло школярство. Що замість давніх героїчних постатей, появились карієристи, які шукають тільки посад і відзначень”.
А мав він на увазі тих українських старшин чи дворян-карієровичів, які пасивно погодились на все те, що затіяла Москва.
І цю драму тодішньої України спостерігали навіть чужинці, які вміли відмічати різниці між українцями і москалями та писали про ту ненависть до росіян у своїх подорожніх чи дипломатичних записках (як от лікар гетьмана Розумовського — Лєклерк, німець Гільденштедт, французький письменник Шерер чи француз Масон).
І хоч зовнішні форми автономії України були скасовані, але залишилось те, що пережило гетьманщину і козаччину та стало запорукою нового відродження: була ним національно-державна традиція, яка, після упадку княжої Русі-України, була ожила в українській козацькій державі. Сто років мав український нарід змогу жити своїм вільним життям та будувати свою культуру по своїй власній вподобі.
І після того, як занепали огнища культурно-національного життя в Галичині і на Волині, козацька Україна зо своїм духовим центром Києвом, залишилась єдиним резерватом національного життя для всіх українських земель.
Правобережна Україна у складі Польщі
Не менш трагічні події відбувались в той час на Правобережній Україні, що знову опинилась під Польщею.
Вернувшись в Україну, колишні власники українських маєтностей почали заводити свої „порядки”. Прийшло тоді до поновного заселення опустілих міст і сіл, а прийшли сюди, заманені різними полекшами та обітницями, цілі маси поляків, а теж жидів, що сповняли тут роль купців, ремісників, торговельних агентів і т.п. Потяглися туди польські ксьондзи і ченці, що почали ставити по містах свої костьоли та кляштори.
Але польська влада, як і колись, не зуміла навести тут якогось правного порядку, чи хоч би військової оборони. Прийшло теж тоді До повторного закріпощення селян, що опинились на ласці і неласці своїх панів-володарів, бо право не знало вільного селянина: воно знало тільки панів і кріпаків.
Це й довело до виникнення гайдамацьких рухів: ватаги озброєних селян почали вести партизанську війну з польською адміністрацією: нападали на панські двори, містечка, грабуючи і вбиваючи представників польської адміністрації, а в тому і ксьондзів, ченців і перевертнів. На Правобережжі і Лівобережжі народ співчував гайдамакам, яких дії охопили всю Україну, і польська влада не була в силі боротись з ними.
Перша хвиля таких повстань пройшла Україною в роках 1734-36, а в 1768 р. гайдамацькі заворушення вилились у велике повстання, яке, своїм розмахом і люттю, нагадувало часи Хмельницького. Причиною цього був національно-соціальний, як і релігійний гніт, бо скрізь на Поділлі, Волині і навіть на Київщині почала ширитись унія, з якою боротьбу очолив талановитий та енергійний ігумен Мотронинського монастиря, на південній Київщині, Мельхіседек Значко-Яворський. Пристали до нього дм інші ватажки народного повстання: Максим Залізняк та Іван Гонта. Вони безпощадно почали нищити панські маєтки, вбиваючи поляків і жидів, що стояли по боці польської адміністрації. Повстанці захопили великі простори правобережної України, Волині а то й Полісся. Але весь цей рух, відомий в історії під назвою Коліївщини, закінчився трагічно. На допомогу польському урядові прийшли російські війська, розгромили повстанців, а провідників віддали полякам, які жорстоко розправились з ними.
Після останнього розбору Польщі (1795) ціла правобережна Україна опинилась під Росією. її поділено на т.зв. губернії і заведено російську адміністрацію. Погіршало становище селян, які, разом з маєтками, залишились дальше власністю польської знаті. Тоді теж прийшло до ще одної драми — насильного навертання російським урядом уніятів на православ’я; але цей крок не приніс ніякого оживлення в культурне життя закріпощеного народу.
Галичина, Буковина, Закарпаття у складі Австрії. Унія — як національний чинник у західній Україні
Інша доля зустріла західноукраїнські землі. Після першого розбору Польщі (1772) Галичина опинилась під пануванням Австрії, а згодом там же опинились Буковина і Закарпаття. Не було там ні шкіл, ні освіти, не було шляхти, ні свідомого міщанства чи інтелігенції; простий народ коротав свою долю в панщині і безпросвітній темряві, а горстка малоосвіченого духовенства не могла нічого вдіяти.
Довгі десятиліття українське міщанство було опорою українства, зокрема у Львові та в більших містах, зорганізоване в братствах. Але вже в половині XVII ст. воно теж підупадає. Українська шляхта, що ще в цьому часі маніфестує на соймиках свою національність чи православну віру, в складних і важких обставинах, що прийшли після Хмельниччини, підпадає під строгі обмеження, репресії, конфіскату майна і, в результаті, тратить свою опірну силу та починає польщитись і латинізуватись. Унія, проти якої так завзято боролись українці Галичини і Закарпаття, у XVIII ст. прийнялась як чисто народна віра.
І ось серед такої, здавалось би, безвихідної ситуації почали виявлятися спроби рятунку. Виходили вони від кращих та ідейних одиниць з-поміж уніатського духовенства. Йшлося тут передовсім про справу духовної освіти. Перші заходи в тім напрямі почав робити львівський єпископ Йосип Шумлянський, а теж перемиський Ю. Винницький, який призначив великі суми гроша на оснування духовної семінарії в Перемишлі. Великі заслуги в цьому ділі мав теж київський митрополит Лев Кишка, що старався про вищу освіту для питомців і виступав проти латинізації унії, а в школах, замість латинської мови, заводив церковнослов’янську.
Трьох єпископів, що зуміли стати на сторожі національних інтересів, дала родина графів Шептицьких (Варлаама, Атанасія і Лева) і впродовж семи десятків років вони в роках 1710-1779 (а два з них останні на становищі київських митрополитів) дали великий вклад у розбудову Української Католицької Церкви тих часів. Зокрема Лев Шептицький дуже заслужився обороною українського народу перед латинщенням і спольщенням. „Ми, уніати, живемо ще за вами, православними, — сказав він до Юрія Кониського, — коли католики вас (православних) догризуть, то заберуться і до нас, та й тепер уже в сварках називають нас, як і вас, схизматиками”.741 перед австрійським урядом доказував Л. Шептицький, що українці — це самостійний народ, окремий від поляків, і що йому належаться рівні права. Всіма можливими засобамни старався він підносити освітній рівень уніатського духовенства і, в великій мірі, завдяки йому, вже по його смерті, австрійський уряд заснував у Львові 1783 р. т.зв. Генеральну Духовну Семінарію для українців.
В піднесенні релігійної освіти так серед уніатського духовенства, як і серед народних мас, велику активність виявили оо. Василіяни своїми виданнями (Почаїв, Супрасль), впроваджуючи м.ін. в церковнослов’янську мову друкованих книжок — українську вимову; старалися вони зберігати давні українські церковні традиції, і таким чином вчинили уніатську Церкву — українською народною так, що „греко-католицька віра”, як її офіційно називали, зробилась найбільшою обороною української народності й культури проти латинізаційних заходів.
Якщо йдеться про Закарпаття, то воно ніколи не жило одним спільним політичним життям з рештою українських земель (за винятком епізодичного моменту Галицько-Волинської держави). Проте вдержувало воно культурні зв’язки з Галичиною і ці зв’язки оживились, коли Закарпаття, разом з Галичиною, опинилось під Австрією, як „Угорська Русь”.
Історія Закарпатської Русі — пише Дмитро Дорошенко — це історія впертої боротьби людини з природою і важкої праці серед дуже важних політичних і суспільних обставин, а справжнім героєм цієї боротьби став був український селянин. Він, не зважаючи на довго вікове ярмо февдально-панщизняного гнету і суворої бюрократичної мадярської опіки, не втратив свого національного обличчя, своєї мови, і зо своїм духовенством вперто стояв при православній вірі. Релігійними осередками були манастирі св. Миколая в Мукачеві і св. Михаїла під Марморошем. Марморош — стверджує Возняк, — довго відгравав роль православного П’ємонту для всіх українських земель по південнім боці карпатського хребта.
Подібно як і Галичина, Закарпаття вперто й довго боролось проти унії і щойно в половині XVIII ст. запанувала там унія, а уніатське духовенство було зрівняне в правах з римо-католицьким. Унія — пише Возняк, — зробила для матеріального, морального й культурного піднесення українського духовенства дуже багато, а теж для організації рідної школи, яка почалась тут в половині XVIII ст. Заснована заходами мукачівського єпископа Мануїла Ольшанського перша духовна семінарія в Мукачеві для русинів з Галичини й Угорщини — вона своїм рівнем не поступалась перед латинською семінарією в Ужгороді.
Українська культура XVIII ст. Історичне тло (За книгою «Семчишин М. Тисяча років української культури. К., 1993»)