Однією з найважливіших рис української літератури кінця XIV —- початку XV ст. є продовження літературних традицій Київської Русі, які залишались важливим фактором культурного розвитку в нових умовах. На багатьох історико-публіцистичних, агіографічних та інших творах цього періоду позначився високий експресивно-емоційний стиль, динамізм в описі подій літописання, житійних сюжетів.
Цей новий стиль значною мірою був також пов’язаний з південнослов’янськими впливами. Внаслідок експансії турків на Балканах чимало політичних та культурних діячів з Болгарії, Сербії емігрували в Україну і істотно впливали тут на духовне життя. Чимало з них зайняли високе становище в українській церковній ієрархії. Серед них вихідці з Болгарії Кипріян і Григорій Цамблаки, які були митрополитами київськими і сприяли інтенсивній перекладацькій діяльності, поширенню південнослов’янської писемності в Україні.
У XV-XVI ст. здійснюють нові переклади і редакції євангельських текстів, “Апостола”, “Псалтиря”, службових міней тощо. Створюються нові цикли агіографічних легенд, які популяризують християнські уявлення про людину, укладаються нові “Четы-Мінеї” — збірники розгорнутих житій святих, поширюються біблійні легенди, у цей же період створюються збірники повчально-оповідного змісту, українські обробки історичних та белетристичних повістей. Дальшого розвитку набула прочанська література, зразками якої є “Слово бытии Ієрусалмском” Арсенія Селунського (XV ст.), “Поклоненіє святого града Ієрусалима” невідомого автора (1531), “Книга бесіды о пути ієрусалимском…” Данила Корсунського (1590—1594).
Традиції київського й галицько-волинського літописання продовжили так звані західноукраїнські літописи, в яких подаються відомості про українські та білоруські землі у складі Великого князівства Литовського. Найбільш пов’язаним з українською історією є Супрасльський літопис, створений у Супрасльському монастирі поблизу Білостока. Його складовою частиною став “Короткий Київський літопис”, в якому описано події 1480—1500 рр. До української історіографічної традиції близький Літопис Биховця, що відбиває ідеологію литовської аристократії, її антагонізм з українською феодальною знаттю, а також прагнення Литовської держави зберегти свою політичну незалежність, протистояти як Московській державі, так і інтеграційним намірам польських експансіоністів.
Боротьба православного табору Речі Посполитої з католицьким знайшла відображення у Баркулабівському літописі, що висвітлює події у Білорусії та Україні з середини XVI — до початку XVII ст. Тут велика увага приділена Берестейському собору 1596 р. та боротьбі навколо запровадження унії. Автор, очевидно, близький до православних низів, які не сприйняли злуку з Римом, прагне розкрити різні аспекти боротьби народу проти польсько-католицької експансії, не оминає й виступу С.Наливайка.
У XV—-XVI ст. в Україну, як уже згадувалось, проникають суспільно-культурні ідеї Відродження та Реформації. У літературі їх носіями були визначні українські поети і письменники Павло Русин із Кросна, Станіслав Оріховський-Роксолан, Іван Туробінський-Рутенець, Григорій Чуй-Русин, Юрій Тичинський-Рутенець. Для їх творчості характерний інтерес до суспільно-політичних проблем, питань етики та естетики. Українські гуманісти звеличували індивідуальність, вважаючи найбільш цінним у людині гідність, талант, розум, доблесть, які всупереч середньовічним провіденціалізму й фаталізму визначали її становище в суспільній ієрархії, давали можливість впливати на хід подій. Вони проявляють симпатії до людей праці, вважають особисті заслуги мірилом людської цінності. Григорій Чуй з пієтетом говорить про “плугатаря із дідуських полів у Перемишлі славнім”, який “труду чимало віддав, орячи там широкої ниви”. Юрій Тичинський прославляє “збирача податків” М.Лутомирського, який “родослівною давньою славний; здатності виявив ще вчинками власними більш”. Станіслав Оріховський у листі до сина польського полководця Яна Тарновського підкреслює недостатність самого лише шляхетського походження для справжньої гідності: “Невже ти гадаєш, що… герб твій з Нюрнберга свідчить про твоє шляхетство? Воно є шляхетством так само, як ячмінь є пивом, а виноградна лоза — вином. Герби ваші є лише знаками благородства, а не самим благородством”.
Українські поети понад усе цінують мудрість, розум, знання, освіту, які вважають головкою рушійною силою суспільного розвитку. Павло Русин в одному з своїх віршів прославляє книжку, як скарбницю знань, що “солодка, від золота ясного ясніша, від коштовностей всіх дорожча”, така, що “розладить, біль вгамує, щастя й шани дасть, спасе і увічнить”.
Великий вплив на українських гуманістів справила антична поезія, яка в ієрархії духовних цінностей ставилась ними навіть вище історії і філософії. В одному з віршів Павло Русин пише:
Хто б то чув про міць володарів могутніх,
Хто б сьогодні знав про вождів діяння,
Хто б згадав про них, коли б віщий лірник їх не уславав.
Цей інтерес до античності продовжив неперервну традицію засвоєння в Україні античної культури, починаючи від епохи грецьких міст-колоній у Причорномор’ї, далі через Візантію і, нарешті, через європейські університети Рима, Падуї, Венеції та ін.
Українські поети-гуманісти виявили глибоке знання античної поезії, що дало змогу окремим з них зайняти визначне місце у тогочасному культурному процесі. Павло Русин, який писав вірші латинською мовою, очолював поетичний гурток краківських гуманістів, що висунув кількох видатних польських та литовських поетів. Блискучий знавець античної, а також італійської новолатинської поезії, він виступив також як видавець і коментатор творів Овідія, Персія, Сенеки.
Латинською мовою писали усі згадані автори-гуманісти, а також українсько-польський поет пізньоренесансної доби, організатор “латинського Парнасу” в Україні Севастян Фабіян Кленович (бл. 1550—1602) та придворний поет князя Василя-Костянтина Острозького Симон Пекалід (бл. 1567 — після 1601). Яскравими поетичними здобутками українських ново-латинських поетів були велика патріотична поема “Роксоланія” (під такою назвою часто фігурувала Україна) Севастяна Фабіяна Кленовича та епічна ода “Про острозьку війну під П’яткою проти низових. Чотири книги, написані бакалавром мистецтв Симоном Пекалідом”. В цих творах широко використовувались тематика й образи античної літератури для висвітлення конкретних історичних подій в Україні.
Взагалі, гуманісти проявляли великий інтерес до історії, яка у їх творах часто набуває публіцистичного забарвлення, що зумовлювалось потребами захисту культури України, її релігії. Заперечуючи “цивілізаторську” роль католицизму, Оріховський підкреслює високий культурний рівень своєї батьківщини з давні хДавен: “Русь раніше не дуже відрізнялась походженням і звичаями від скіфів, з якими межує. Спілкуючись, проте, з греками, прийняла від них символіку і віру, покинула скіфську неосвіченість і дикість і нині мирна, спокійна і врожайна виявляє великий потяг до літератури латинської і грецької”. Ту ж саму думку проводить М.Гусовський:
В хроніках руських читав я прадавнє минуле країни, —
Руси для себе давно грецькі взяли письмена ї,
Приладнавши до звуків своїх давньоруських уміло.
Стали вживати тоді їх у щоденнім житті.
В хроніках тих стародавніх знаходив я опис народів.
Також далеких земель…