Однією з характерних рис духовності перших українських гуманістів був їх патріотизм. Хоча діяльність багатьох з них тісно переплелась із польською культурою, участю в польському культурному процесі, вони завжди вважали за необхідне наголосити на своєму українському (руському) походженні. Так, Оріховський вважав себе представником “руського народу польської держави”. Не було майже жодного твору, в якому б він не підкреслював своє саме українське походження, про що з гордістю зазначав і у листах до папи римського Юлія III: “Подумай, Юліє, і добре подумай, з ким тобі доведеться мати справу: не з італійцем, а з русином, не зі слугою своїм…” В іншому творі він виголошує слова, сповнені гордості за свій народ, позначені високою національною свідомістю: “Я русин і цим пишаюся і охоче про це заявляю, пам’ятаючи про свій рід і руську кров, про місце, де народився й виріс”. Оріховський спонукає польського короля Сигізмунда-Августа захистити українські землі, які постійно зазнавали татарських наскоків і страшних спустошень. “Нині ми, нещасні, вогнем і залізом цілком знищені, — звертається він до короля, — просимо тебе гуртом: допоможи нам, прийми біду нашу близько до серця і хай уславиться у цій справі не лише твоє ім’я, але й відвага королівська”.
Оріховський пише трактат, пронизаний любов’ю і вдячністю, на честь польського полководця Яна Тарновського, який “не забуває про потреби Русі”, розгромив велику татарську орду під Вишневцем і заслужив залишитись живим у нашій пам’яті. Він героїзує поведінку Ф.Гербурта в бою з татарами під Сокалем, а також “мужніх козаків, котрі з ним були об’єдналися”, порівнює її з подвигом воїнів спартанського царя Леоніда під Фермопілами.
Свою любов до України-Русі, незважаючи на примхливі зміни власної долі, через все своє життя пронесли також Павло Русин із Кросна, Юрій Тичинський-Рутенець, Григорій Чуй-Русин та ін. Такими подвійними прізвищами, в яьсих підкреслювалась національна належність, українські гуманісти підписували твори, розраховані на широку європейську аудиторію. Вони були свідченням піднесення національної свідомості, що стало однією з важливих рис суспільно-культурного буття тогочасної Європи, пов’язаною із зародженням буржуазних суспільних відносин. Без закладання підвалин національної свідомості в цей період був би неможливий опір спробам окатоличення і спольщення українського народу, а зрештою й переможна боротьба у 1648—1654 рр.
Погляди українських гуманістів на людину і державу, їх трактування природного права, критика існуючих феодальних порядків, як таких, що суперечили природній справедливості, передували ідеям видатних європейських мислителів Г.Греція, Т.Гобса, Ж.Бодена та ін. їх ідеї дістали своє продовження у полемістів, діячів Острозького гуртка та Києво-Могилянської академії й залишили глибокий слід в історії української культури.
Полемічна література
Дальшому розвитку української літератури сприяли суспільно-політичні процеси, пов’язані з боротьбою проти католицизму та унії. Вони покликали до життя нову, так звану полемічну літературу, яка відображувала актуальні злободенні проблеми, була звернена до широкої аудиторії і мала насамперед релігійно-публіцистичне звучання. Разом з тим письменники-полемісти широко використовували народну творчість, легенди, перекази, тим самим прагнули впливати на емоційну сферу, що надавало кращим зразкам нової літератури високого для того часу мистецького звучання.
Поштовхом до полеміки стала діяльність талановитого польського письменника і проповідника, лідера католицького табору єзуїта Петра р. він видав трактат “Про єдність церкви божої під одним пастирем і про грецьке від цієї держави відступлення”. Скарга не тільки прагнув обгрунтувати програму об’єднання православної церкви з католицькою, а й намагався довести “законність” панування Польщі на українських і білоруських землях. Він твердив, що теологія і філософія, інші науки можуть розвиватися лише грецькою і латинською мовами, а слов’яноруська непридатна для цього, оскільки є мовою посполитих. За переконанням цього єзуїта, українці мусили об’єднатися під зверхністю папи і польського короля на основі католицького віровчення, порвати з православ’ям й національними традиціями. Таким чином, Скарга виступив натхненником національного поневолення України та її полонізації. Однак сподіваної мети трактат Скарги не досяг, навпаки, він викликав гостру протидію в українському суспільстві й небачену досі активізацію літературної творчості. За останню чверть XVI і першу половину XVII ст. в Україні було створено у кілька разів більше оригінальних творів, ніж за усі попердні століття.
Першою друкованою пам’яткою української полемічної літератури була книга ‘‘Ключ царства небесного” (1587), написана визначним українським культурно-освітнім діячем, ректором Острозької школи Герасимом Смотрицьким. Вона з’явилась як відповідь на спробу заміни в Україні старого юліанського календаря новим григоріанським, а також на книгу Бенедикта Гербестд “Висновок віри римської церкви”, який всіляко паплюжив “дурну Русь”, вихваляв Ватікан і католицизм. Спираючись на історичні факти, Смотрицький висвітлив історію папства як земного “передпекла”. Автор намагався переконати читача, що ключ “царства небесного” у руках тих, хто дотримується православного віровчення, а не “самотворних намісників божих” у Римі.
Одним з найцікавіших полемічних творів був трактат Василя Суразького “О єдиной истинной православной віри” (1588), де на основі широкого використання Біблії, численних творів відомих богословів утверджувалася “істинність” православної віри. Стефан Зизаній широко використовував антиватіканську літературу кальвіністів для викриття римського папи як ворога православ’я, а також тих українських владик, які схилялися до унії (Михайло Рогоза, їпатій Потій, Кирило Терлецький). У 1595 р. Зизаній видав у Вільно Катехизис, спрямований проти догматики католицької церкви, який широко використовувався в православних школах як підручник. Гостру реакцію католиків викликав його твір “Казанье святого Кирилла, патріарха єрусалимского, о антихристі” (1596), в якому викладено погляд на папу й Ватікан як головних натхненників ворогів українського народу і православ’я.
Після укладення Берестейської унії найбільш значним твором, спрямованим проти її творців і прихильників, був ‘Апокризис”, або відповідь Христофора Філалета-Бронського, Його автор використав королівські листи, листування церковних владик з тим, щоб показати незаконність таємних і відкритих дій єпископів-уніатів. Поряд з цим він засуджує політику польського уряду і папи й, на відміну від Петра Скарги, виступає прихильником демократизму у суспільному житті. Автор “Апокризиса” вказує в зв’язку з цим на зростання антифеодальної боротьби народу в Україні, називає К.Косинського та С. Наливайка.
Одним з найбільш оригінальних письменників кінця XVI — початку XVII ст. був Іван Вишенський. Народився він у містечку Судова Вишня поблизу Львова, освіту здобув в Острозі, а у , 70—80-х роках як чернець переселився на далекий Афон, який на той час відігравав роль духовного центру православ’я. З Афонської гори, де Вишенський вів суворе й аскетичне життя, він надсилав в Україну свої послання, сповнені пристрасних закликів відстояти батьківську православну віру. Таких послань, звернених до князя Острозького, братств, владик, до всіх співвітчизників, було написано близько двадцяти, причому прагнення Вишенського зберегти православні традиції поєднувалось з радикально-демократичним світоглядом, захистом соціальних низів суспільства, що виділяло автора з-поміж інших письменників-полемістів. у ‘‘Посланії к утєкшим от православія єпископам” він гостро картає тих владик, які своїм знущанням над простим народом призвели до падіння престижу православної церкви: “А бідні піддані день і ніч на вас працюють і горюють, А ви, виссавши їх кров і зусилля, повні мішки грошей напихаєте”.
Вишенський активно виступає захисником “убогої Русі”, викриває феодальні порядки, розвінчує цапу, вищу католицьку і православну ієрархію, вчить своїх земляків жити в “істині”. Його аскетизм був способом боротьби із соціальною нерівністю на землі через пізнання засад справедливості, притаманних ранньому християнству. Однак пустельництво і самозречення ченця не завадили йому залишитись активним громадянином, сміливо викривати реакційну політику польського панства й римсько-католицької церкви в Україні. У “Обличении діавола-миродержца…”, написаного зразу ж після Берестейської унії, Вишенський викриває кріпосницькі відносини у Польсько-Литовській державі, подає в образі “голяка-странника” гноблений народ, який бореться проти польсько-шляхетського панування, трактованого як “царство диявола-світодержця”. Творам письменника притаманне використання численних художніх прикрас, паралелізмів, сміливих епітетів, що дає підставу дослідникам вважати Вишенського першим українським письменником, у творах якого виявились риси барокового літературного стилю.
Однак радикальне прагнення відстояти православ’я лише у його давньоруських межах, категоричне неприйняття Вишенським західноєвропейської і античної культури вело до замкнутості й самоізоляції українського суспільства, а отже, не мало історичної перспективи.
Серед численних творів полемічної літератури важливе місце посідає “Пересторога” (1605). Її автор (досі не відомий) застерігає своїх співвітчизників від зречення національних і релігійних традицій, показує, який розбрат внесли єпископи на чолі з Іпатієм Потієм в українське суспільство. Він привертає увагу читача до часів давньої Русі, вбачаючи у князівських міжусобицях аналогію сучасних автору драматичних подій, і закликає до єднання усіх сил українського суспільства для бо» ротьби з іноземними поневолювачами.
Високе громадянське звучання мала творчість Мелетія Смотрицького. Одержавши освіту в Острозькій школі, а також в університетах Західної Європи, він розгорнув активну педагогічну і літературну діяльність. Найвизначнішим його твором був “Тренос, албо Плач”, надрукований у Вільно в 1610 р. Смотрицький використовує традицію давньої української літератури —» голосіння над покійними, що зустрічаються у »Поучений” Володимира Мономаха, плачі Ярославни у «Слові про похід Ігоря”, українських літописах XI—^ХП ст., думах та ін. З таким плачем-голосінням східна мати-церква, під якою автор також розумів Україну, звертається до синів своїх, що залишили її на поталу ворогам у тяжкий час: «Горе мені бідній, горе нещасливій, з усіх боків з майном пограбованій… Горе мені, нестерпним тягарем обтяженій! Руки в оковах, ярмо на шиї, пута на ногах… Біда у містах і селах, біда в полях, біда в горах і безоднях землі”.