Основні ідеї «Треноса” були продовжені в «Палінодії”, або «Книзі оборони” (1627), написаній визначним вченим і письменником Захарієм Копистенським. Глибоко обізнаний з античною, візантійською і західноєвропейською літературою, він побудував свій твір на критичному осмисленні й узагальненні величезної кількості різноманітних джерел: церковно-історичної, догматичної літератури, творів західних і східних істориків, польських хронік, українських літописів, попередньої полемічної літератури. Саме своїм критичним аналізом джерел він зумів завдати нищівного удару єзуїтським та уніатським публіцистам. Копистенський переконливо заперечив католицьку концепцію походження нової європейської філософської і художньої культури, зазначивши, що коріння її виходить з творів Арістотеля, Платона та інших представників давньогрецької культури. При цьому він вважав, що східнослов’янські народи мають не менше підстав, ніж західний-світ, вважати себе її спадкоємцями.
Шкільна драма
Поряд з полемічною літературою у цей період розвиваються також поетична творчість і шкільна драма. Серед віршової літератури, крім поетичних передмов до різних видань, помітне місце займають вірші Памви Беринди, вміщені в його славнозвісному «Лексиконі”, збірник віршів Кирила Транквіліона Ставровсцького «Перло многоцінное”.
У віршах Касіяна Саковича на смерть гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного, які були проголошені спудеями Київської братської школи під час його поховання, звучать патріотичні мотиви, прославляється козацтво як захисник батьківщини: «Они (козаки) отчизні нашой суть обороною, от татар поганих і турков заслоною”. Сагайдачний показаний як національний герой, наділений високими моральними якостями й військовими здібностями.
З’являється чимало віршованих панегіриків, присвячених відомим українським громадським і культурним діячам, як, наприклад, ‘‘Візерунок цнот” — на пошану Єлисею Плетенецькому, де автор перелічує всі школи, церкви, монастирі, засновані архімандритом. Такими ж були “Імнологія”, “Євхаристеріон”, “Євфонія”, присвячені діяльності Петра Могили, або панегірик “Столп цнот”, присвячений митрополиту Сильвестру Косову, та ін. Разом з творами Мелетія Смотрицького ця поетична література утвердила літературне бароко в Україні, яке характеризувалось прагненням до сміливих алегорій, протиставлень, поетичних прикрас. Цьому стилю притаманне також поєднання елементів античної культури з християнськими, причому оскільки авторами художніх творів, як правило, були ченці, то останні переважали.
У середовищі братських шкіл виникає віршована шкільна драма яка пройшла через ХУІІ і XVIII ст. Найдавнішими драматичними творами, що виникли в Україні, були віршовані діалоги: “Христос пасхон” — переробка грецької трагедії про страждання Ісуса Христа (Львів, 1630), “Розмишлянє о муці Христа” Іоаникія Волковича — вчителя Львівської братської школи. Ряд драматичних творів приписують Дмитру Тупталенку, зокрема різдвяну п’єсу “Комедія на Різдво Христове”. У ній виступають кілька алегоричних і символічних постатей: Людська натура. Золотий вік, Спокій, Надія, Покора, Любов, Ласкавість, Радість, Доля, Життя, а також їх протилежності: Залізний вік. Ненависть, Гнів, Злоба, Плач, Лютість, Війна, Заздрість, Смерть.
Комедійний театральний жанр з’явився в Україні як веселі розважальні побутові сценки у вигляді вставки між актами поважної релігійної віри. До найдавніших належать інтермедії “Продав кота в мішку”, “Найкращий сон”, що їх додано до польської релігійної драми Якуба Гаватовича “Усікновення голови Іоанна Хрестителя” (1619). Вони були написані живою українською мовою, а сюжети взято з українського фольклору.
Проповідницька література
У ХУІІІ ст. високого рівня досягла проповідницька література, представлена постатями визначних громадських і релігійних діячів Лазаря Барановича. Іоаникія Галятовського, Антона Радивилівського. Лазар Баранович народився у 1595″ р., був свідком діяльності багатьох українських гетьманів, починаючи від Сагайдачного і до Мазепи включно. Він сповідав перед смертю Богдана Хмельницького і виголосив промову на його, похоронах. Бурхливі воєнні та суспільно-політичні події відбилися у назвах його проповідей: “Меч духовний” (1666) і ‘Труби словес проповідних” (1674). У першій книзі проповідей Баранович розмірковує над долею України, яку постійно шарпають війни, виступає за мирне розв’язання усіх суперечок. Він доносить до читача свої патріотичні роздуми про Київ “преславний”, “благоспасаємий”, возвеличує київські гори, освячені апостолом Андрієм. У збірці “Труби словес проповідник”, написаній під час активізації турецько-татарських наскоків на Правобережну Україну, Баранович засуджує ці набіги “диявольських полків”. Людина широкого політичного мислення, він активно виступає за єднання слов’янських народів у боротьбі з Османською імперією.
Головним твором Галятовського є “Ключ розуміння” 1659р. — збірник, який містить 32 проповіді. До них було додано також перший український підручник гомілетики — “Наука албо способ зложення казаня. Автор виявив значну ерудицію, залишивши на полях назви прочитаних творів античних класиків, духовних письменників III—^ХІ ст. і західноєвропейських схоластичних письменників XII—ХУ ст., показав прекрасне знайомство з польською літературою, а також українським письменством. Він наводить оповідання із всесвітньої історії, менше — з української, факти природознавства тощо. Чимало в проповідях і апокрифічних елементів. У результаті “Ключ розуміння” Галятовського став своєрідною енциклопедією, як раціонально-наукових знань, так і напівфантастичних, що була дуже популярною в Україні, Росії, Молдавії та Волощині
Антон Радивилівський — учень Лазаря Барановича —у своїх проповідях (збірники “Огородок Марії Богородиці” — 1676 і “Вінець Христов” — 1688) прагнув бути зрозумілим “простим людям”. З цією метою він вплітав у проповіді народні казки та приповідки, оповідання і анекдоти із західноєвропейських популярних збірників,. Цікаві його проповіді про українських святих —- князя Володимира, Антонія й Феодосія Печорських, на перенесення мощей Бориса і Гліба та ін. У багатьох з них Радивилівський виступає патріотом, який глибоко засмучений недолею свого краю. В одній з проповідей він зазначає, що на “воєнні небезпеки, на гострі списи, мечі, шаблі та стріли поганські” може вести вояків тільки “божа честь і любов до отчизни”. Отже, “відважте здоровля на всі воєнні припадки за милу отчизну вашу; заслоняйте її від куль, від стріл, від спис і шабель поганських, як муром яким, грудьми вашими лицарськими”.
Відомі культурні діячі
Київський колегіум традиційно відігравав важливу роль у постачанні в Росію численних кадрів педагогів, літераторів, перекладачів з грецької та латинської мов. їх приплив туди особливо посилився з початком Визвольної війни 1648—1654 рр. У 1649 р. на запрошення царя Олексія Михайловича прибули Єпіфаній Славинецький та Арсеній Сатановський з групою вчених, які виконали ряд важливих завдань: переклали на замовлення патріарха і царя підручники з географії, космографії, уклали кілька енциклопедичних збірників і лексиконів.
За словами російського історика В.О.Ключевського, західно-руський чернець, виучений у латинській або руській (українській. — Авт.) школі, створеній за її зразком, і був першим проповідником західної науки, закликаної в Москву.
З 1664 р, у Москві активну діяльність розпочав вихованець Києво-Могилянського колегіуму білорус Симеон Полоцький, який став вихователем царських дітей. У 1687 р. він заснував Слов’яно-греко-латинську академію. Українські культурно-освітні діячі були організаторами майже всіх тогочасних російських духовних училищ. » Вони стали активною творчою силою, з допомогою якої патріарх Никон провів свою реформу російської церкви^ виправляли церковні книги й своєю багатогранною працею сприяли піднесенню релігійного життя в Росії.
Важливим і постійним фактором релігійно-культурного впливу стала українська книга, яка проникала у найдальші куточки російських земель. У XVIII ст., за підрахунками вчених, українська книга становила близько 2/3 усіх слов’янських книжок тодішньої Росії. Вона несла з собою блиск українських проповідників, вчених дидаскалів, славу Києво-Могилянської академії з її синтезом західноєвропейської освіченості й слов’янських культурних традицій.
Українські діячі активно включилися у реформаторську діяльність Петра І, який призначив їх на важливі церковні посади, використовуючи їх високий творчий потенціал для європеїзації російської культури. Син київського сотника Дмитро Тупталенко — визначний проповідник і письменник, автор багатьох релігійних та історичних творів — став ростовським митрополитом (1702), а після смерті був канонізований російською церквою. Активно допомагали Петру І Стефан Яворський, призначений місцеблюстителем патріаршого престолу, та Феофан Прокопович, який став ідейним натхненником секуляризації науки й громадської думки в Росії.