На фоні бурхливих подій в Україні розвивається історична література. Найціннішою її пам’яткою першої половини XVII ст. є Густинський літопис, в якому висвітлюються події від часів Київської Русі до кінця XVI ст. в зв’язку із світовою історією. Вперше робиться спроба з’ясувати, коли і як виникло козацтво, воєнна доблесть козаків порівнюється із звитягами їх предків у боротьбі проти Візантії, печенігів, половців, татаро-монголів. Значна увага приділяється боротьбі балканських народів проти турків, що поряд із загальнопатріотичним настроєм твору мало виховувати у сучасників прагнення до боротьби за визволення України.
На початку XVII ст. у Києві було створено збірник “Літописці Волині й України”, який при публікації у XIX ст. дістав назву “Київський літопис”. У ньому переважно описано події в Україні від 1240 р. до 60-х років XVI ст., а завершується виклад висвітленням діяльності гетьмана Сагайдачного. У першій половині XVII ст. створюються також Львівський літопис, до якого за своїм характером наближається Чернігівський (його перша частина до 1691 р. створена на Правобережжі, а друга — Чернігові).
Визначною пам’яткою історичної літератури XVII ст. є вже згадуваний Літопис Самовидця, який характеризується жвавістю й поетичністю викладу надзвичайно чітким висвітленням подій і фактів.^ Автор твору брав участь у багатьох висвітлюваних подіях «(козацьких походах, дипломатичній діяльності гетьманського уряду), а також використовував офіційні документи, що дало підстави Пантелеймону Кулішу назвати його Самовидцем. Визначний дослідник Літопису Орест Левицький вважає, що Самовидець був українським шляхтичем, який пристав до козаків під час повстання 1648 р.
Характер систематичного шкільного підручника мала хроніка Феодосія Сафоновича складена “з літописців стародавніх” у 1672 р. Архімандрит Києво-Печерського монастиря Інокентій Гізель доповнив її матеріалами з польських хронік Бєльського, Кромера, Стрийковського, висвітленням сучасних йому подій і видав у 1674 р. під назвою “Синопсис”
Усна народна творчість
Важливе місце в українській духовній культурі посідала усна народна творчість. У XV—XVI ст. вона розвивається під враженням трагічних подій, пов’язаних з постійними набігами кримських татар на українські землі. Героїчний опір ворогу породив яскраві зразки народної творчості — українські думи та історичні пісні. Своїм походженням вони пов’язані з виникненням козацтва, його воєнними походами і пригодами, різноманітними проявами бурхливого козацького життя. Авторами й виконавцями цього епосу були співці-кобзарі —- безпосередні учасники і очевидці подій, а також бандуристи. У м’якій, дзвінкій, але сумній пісні відбилося страждання народу, спричинене турецько-татарськими нападниками, польським лихоліттям. У невільницьких думах або плачах, яскраво оспівувалися тяжкий побут бранців у неволі, їх туга за рідним краєм.
До найстаріших невільницьких, а також повчальних дум, які просякнуті любов’ю до батьківщини, належать “Плач невільника”, “Втеча трьох братів з Азова”, “Маруся Богуславка” та ін. Яскравою пам’яткою народної поезії є “Пісня про Байду”, в якій відображено народне уявлення про козака-витязя, який не шкодує свого життя заради батьківщини. Герой приймає найлютішу смерть від ворога, але не піддається на спокуси турецького султана, який пропонує йому багаті винагороди, одруження із своєю дочкою за зречення віри й перехід на турецьку службу.
Драматичні події 1648—1654 рр. відображено в козацькому епосі XVII — початку XVIII ст.: у думах про Хмельницького і Барабаша, про похід до Молдавії та про смерть Богдана Хмельницького. Звільнення України від польського панування народ висловив у пісні:
Та немає лучше, та немає краще,
Як у нас на Вкраїні.
Та немає ляха, та немає пана —
Та не буде й зміни.
У ряді пісень народ прославив своїх улюблених героїв — козацьких полковників Максима Кривоноса, Івана Богуна, Данила Нечая, Мрозовецького-Морозенка.
Значне місце у народній творчості XVII ст. займають пісні, в яких відображене прагнення до соціальної справедливості, висловлюється незадоволення козацької бідноти збагаченням старшини ^ ‘‘дуків-срібляників’’. Улюбленим героєм народних пісень є образ козака Голоти, який “не боїться ні огня, ні меча, ні третього болота”. Ці ж мотиви козацько-селянського демократизму звучать у думі “Козак нетяга Фесько Ганжа Андибер”.
Настрої піднесення й радості, викликані перемогами над шляхетською Польщею, через якийсь час знову змінюються трагічними переживаннями, викликаними руїною після смерті Богдана Хмельницького:
Зажурилась Україна, що ніде прожити:
Гей, витоптала орда кіньми маленькії діти,
Ой, маленьких витоптала, великих забрала.
Назад руки постягала, під хана погнала.
Збереглося кілька пісень про кошового отамана Запорізького Війська Івана Сірка, який вів запеклі бої з турецькими зайдами, Одна з них порівнює його з орлом, який закликає запорожців гур’їуватися й сідлати коней:
Загуділо Запоріжжя, як те Чорне море, —
Понеслися козаченьки облавою в поле.
І Козацька дума, українська історична народна пісня, перейнявши багато від київської старини княжої доби, разом з тим відображували бурхливі події свого часу, що надали українському епосу нового змісту, нових форм, піднесли його на вершини літературної творчості.