Подібно як усна народна творчість є одною з важних ділянок української культури, так і українська народна пісня, тобто пісенна творчість народу є вихідною точкою історії музики.
Але крім народної творчості та пісні чи народного музичного збірного мистецтва існує ще індивідуальна музична творчість, якої творцями є талановиті одиниці-композитори. Такою напр. є церковна музика. Коли говорити про перший основний тип музичного мистецтва, тобто про народну музику, то, нажаль, не маємо записів тієї музики з XVI чи XVII ст., а знаємо тільки про неї з пізніших записів з XIX чи XX ст. і на їх підставі можемо допустити твердження, що українська народна музика в її вокальному та інструментальному виконнані досягла в той час повного розвитку.
В складних і важких умовинах історичного життя народу того часу, та його боротьби з поляками чи турками-татарами, мусіла виявити себе вся героїка цієї боротьби саме в козацьких думах і піснях, виконання яких супроводилось грою на музичному, переважно струнному інструменті. Отже з розвитком української пісенності розвивається теж і інструментальна народна музика, під такт якої, крім пісень, виконуються теж різні народні танці (козачки, гопаки, метелиці в східній Україні, чи коломийки і інші в західній). З таких найстарших, успадкованих ще від Київської Руси інструментів, були гуслі, що мали декілька струн, натягнутих на квадратну раму, (можливо, що з них згодом у XVII-XVIII ст. розвинулась кобза та більше досконала — бандура).
Коли ж говорити про музичні інструменти XVII ст., то дуже подібним до гітари і популярним був торбан (чужого походження, поширений в Польщі). На дворах польської шляхти і магнатів існували професійні музиканти-торбаністи. В Україні він був пристосований до народної музики. Із струнних ударних інструментів відомі були ще цимбали, (які дійшли до наших часів в оркестровій музиці) і смичкова скрипка та струнно-клавішний інструмент ліра.
З духових інструментів були сопілки, дудки, в Карпатах трембіти, а із ритмово-ударних бубон, у гуцулів решітка.
Прийшло в тому часі і до розвитку церковної музики, у яку почали проникати народні мотиви. Найважніше те, що на зміну давньому, безлінійному нотному співові, з одноголосним декламаційним ритмом, прийшов т.зв. партесний спів, що був тоді вже відомий в західній Європі.
В плеканні музичної культури поважну роль відіграли теж музичні цехи, що існували в Києві, Львові, Чернігові. Про техніку і мистецький рівень тодішніх хорів маємо свідчення згадуваного вже сирійського архидіякона Павла Алепського, що побуваючи в Україні у 1653 р. завважив тут велике замилування до співу, знання музичних правил і ставив український спів вище московського, а польський протестант Гербіні, що чув церковний спів у Києві, ставив його вище церковного співу в західній Європі.
Музика першої половини XVII ст. (За книгою «Семчишин М. Тисяча років української культури. К., 1993»)