Українська національна культура – поняття складне і многогранне, і не легка справа його вичерпно здефініювати. В першу чергу вона належить до доволі складних філософських понять так, як і само життя, якого вона є своєрідним рефлексом.
Чимало філософів та інших дослідників давніших і новітніх часів цікавились цим питанням, стараючись визначити й охопити в означену систему увесь складний процес — за визначенням ЕУ — „досконалення світу довкола нас і світу в нас самих, творення і плекання цінностей духового й матеріального характеру».
Та не тільки філософи займались питанням культури як основної потреби пізнавати, творити й удосконалити вартості в собі і довкола себе. Бо ж українська національна культура — це образ народу. Вона виявляє і символізує національний світогляд, етичні, естетичні, мистецькі, релігійні чи соціальні аспекти життя народу в кожночасній добі його існування. Українська культура — своєрідна мозаїка різнорідних вартостей різних народів, що виступають або виступали на арені історії і з більшою чи меншою динамікою проявили себе.
Питанням української культури займались і продовжують займатися, крім філософів, теж мистці, історики, соціологи, релігійні діячі та психологи. Вона була, є і буде доменою досліджень різних галузей творчості людини від праісторичних часів до наших днів, дарма, що всі ці дослідники різняться між собою не тільки своїми поглядами і напрямками своїх досліджень, але теж методами праці.
Не вглиблюючись дальше в цю складну проблематику, яка має свою історію та багату літературу предмету, ми зупинимось над основним для нашої праці питанням, а саме: питанням національної культури, тобто культури означеної спільноти, питанням духової спадщини даного суспільства та певних суспільно вироблених традицій, передаваних з покоління в покоління.
Кожна національна культура — це культура суспільна, тобто культура точно означеної людської спільноти; це групова культура, проте вона одночасно індивідуальна в тому смислі, що вона відрізняється у своїй конкретності від інших національних культур. Для нас ця проблема важна тим, що саме культура українського народу, дарма, що виростала й формувалася на підґрунті іншо-культурних наверстувань і процесів, які довершувались у різні епохи національного буття, — остаточно вивершилась у наскрізь самобутню національну культуру.
Що ж таке українська народна культура?
Щоб не попасти на перехресні стежки різних на цю справу поглядів, ми приймаємо доволі вдалу спробу дефініції Всеволода Голубничого, який дав нам таке формулювання: Кожна національна культура характеризується своєрідним неповторним мовомисленням; а оте своєрідне неповторне світовідчування нації виражається в малярському мистецтві, скульптурі, музиці, в піснях, в архітектурі, в театрі … І так як культура взагалі, так кожна національна культура є психічною потребою даної нації, є найбільше типовим, найбільше синтетизуючим викладником духової спадщини даного народу”.
І в такому смислі від прадавніх часів існувала і існує українська національна культура, яка має свою підметність. Ця культура, це не що інше, як знання, розвивання і передача всього того найкращого, що було створене в Україні (в новітніх часах і поза нею), про життя і його відвічні істини. Це все те, що українці збільшували і збільшують набуте від своїх предків і передавали та передають у спадщині наступним поколінням, а теж усьому світові як свій власний неповторний внесок у скарбницю світової культури. .;їщЯЯ
Але в цій своїй питомій індивідуальності і неповторності українська культура, крім свого коріння, має теж різні наверствування. Коли культура якогось народу в загальному є передовсім функцією тяглости-контакту з його землею, то наша українська земля — каже Є. Маланюк — з її прадавньою тубильчою людністю, становила від давна широке річище винятково бурхливих історичних сил, винятково цікаве поле зустрічей і змагань різновидних географічно, часом надто віддалених, культур. В силу своїх історичних, політичних економічних та соціальних умовин, в яких находилась у різні епохи свого раннєісторичного, а теж державного чи бездержавного життя, українська культура мусіла адоптувати теж нові елементи, асимілювати їх та перетворювати, а згодом їх українізувати.
З цього погляду українська культура має свою типову структуру, свою генезу, свій зміст і стиль і цим чітко відрізняється від культур інших народів. Хоч в ранній добі її формування на неї сильно діяли культурні впливи Півдня і Сходу, хоч пізніше вона була виставлена на не менше сильні дії культури європейського Заходу, проте вона на різних перехрестях своєї історичної долі ступнево, але послідовно вивершувала свою самобутність. Зокрема в часах, коли замовкала українська зброя, наша національна культура ставала тоді ареною дальшої боротьби за самовиявлення української духовності народу. І, врешті, не забуваймо, що не від програм політичних партій, а тільки від культурного відродження, відродження української літератури, науки, почалося наше політичне відродження, вивершене остаточно в наших Визвольних змаганнях. І сьогодні, коли пишемо ці рядки, на землях нашої Батьківщини йде завзятий бій з Москвою саме на фронті української культури, починаючи від мови, а кінчаючи на науці, бій, від вирішення якого залежатиме майбутнє всієї нашої спільноти там і тут.
За книгою «Семчишин М. Тисяча років української культури. К., 1993»