Україна — що це: територія, етнос, нація, держава? На всі ці запитання сьогодні, коли існує українська держава, можна дати ствердну відповідь. Адже держава — це і територія, і народи, що її населяють, і, передусім, український етнос, українська нація.
Але шлях України до цієї ствердної відповіді, шлях до національної державності був довгим і нелегким. І нині ми знаходимось лише на його початку, добре усвідомлюючи, що становлення національної державності ніде і ніколи не було швидким, легким і безболісним. Тому, мабуть, особливо доцільно нині осягнути поглядом минуле і спробувати з’ясувати, яким виявився віковічний шлях українського народу, як розвивалась його самосвідомість, якими ідеями надихались, керувались його проводирі. Адже не зрозумівши і не усвідомивши свого минулого, не взявши на озброєння ідейні надбання попередніх поколінь, ми, українці, прирікаємо себе на блукання у пітьмах сьогодення без провідної зірки історичного досвіду. А вона, як відомо, сяє лише тим, хто добре знає і поважає свої витоки.
Процес зародження української, як і будь-якої іншої національної ідеї, був досить складним і довготривалим. З’ясування його глибинної суті передбачає опору на певні висхідні чинники, які відіграли найістотнішу роль у самоідентифікації, самоусвідомленні українського народу як повноцінного феномена, визначенні свого місця серед інших етносів. Такими визначальними, детермінантними моментами в даному разі стали особливості заселення території, яка з прадавніх часів стала природним місцем мешкання наших далеких предків, а також саме географічно-територіальне, геополітичне розташування регіону, його місце в світі.
Як би не сперечались етнографи та історики з приводу того, хто такі українці, звідки і коли вони повелися на цій землі, безперечно одне: люди, які споконвічно селилися на території сучасної України, так чи інакше лишили свій визначальний слід на цій землі, у який ступали інші племена і народи.
Внесок попередників уже так чи інакше зумовлював напрям руху послідовників, рівень їх матеріальної та духовної культури. У культурі українського народу, у його генному коді є внесок всіх племен і народів, що пройшли за тисячоліття по даній землі.
Погляньмо на карту сучасної України. На заході вона межує з Польщею, Словаччиною, на південному заході — з Угорщиною, Румунією та Молдавією, на півночі— з Білорусією, на північному сході та сході — з Росією. Має вихід до Чорного та Азовського морів. Чи можна дивуватйсь тому, що тисячоліттями по цій землі перекочувались численні хвилі навал, переселень народів, що вона перманентно була об’єктом експансії зі Сходу і з Заходу. Але з цього зовсім не випливає, що територія України є сукупністю окремих земель, механічно об’єднаних у різні часи силою або внаслідок певного роду політичних угод. Навпаки, з давніх-давен територія України становила собою цілісний природний і економічний регіон, поступовий розвиток окремих частин якого відбувався у напрямку їх зближення, а не відчуження, незважаючи на воєнні та політичні перипетії історії. Це й призвело врешті-решт до формування на цих землях українського етносу, який увібрав у себе елементи культур і впливів багатьох народів.
Вже в післяльодовиковий період на території України склалися унікальні природні умови: тут межували три основні смуги помірних широт — степова, лісостепова й лісова. З усіх боків ці землі були оточені природними кордонами: на заході — Карпатським гірським масивом, на півночі — непролазними болотами, дрімучими лісами Полісся та кількома ріками, на сході та південному заході — ріками, що впадають у Чорне море, на півдні — Чорним та Азовським морями.
Отже, якщо, з одного боку, природа відкрила територію України для різного роду впливів та експансій розташувавши їх на стику Сходу й Заходу, то з іншого — вона ж подбала про відрубність, відокремленість цієї території від інших земель. Очевидно саме цим у першооснові і пояснюється довготривалість і драматизм формування українського етносу, становлення самосвідомості і державності українського народу. Українська нація і українська держава — результат тисячолітнього етногенезу на певній, визначеній території. А земля ця немовби спеціально була створена природою для існування людей, розвитку і прогресу суспільства як матеріального, так і духовного. Родючі чорноземи, чудові пасовиська для худоби у долинах численних річок, сприятливий для усіх видів сільськогосподарських робіт клімат, великі ліси — невичерпне джерело природних будівельних матеріалів та їжі, в тому числі тваринної. Тут же багато корисних копалин: каміння, залізна руда, глина, пісок. їх наявність значно сприяла економічному та культурному прогресу стародавніх суспільств на території України. Рівнинний ландшафт і безліч малих і великих річок відкривали можливість для створення мережі водних та сухопутних шляхів, завдяки яким здійснювався товарообмін та інші зв’язки між родами та племенами.
Люди населяли територію нинішньої України, як це беззастережно доведено археологами, з часів палеоліту. Але матеріальні свідчення — знахідки тих часів — обмежені і спорадичні і не можуть служити надійною основою для грунтовних висновків. Більш докладні і цікаві дані про давнє населення України, його заняття, вірування, спосіб життя дійшли до нас з пізніших часів. В кінці палеоліту на землях України розвивається достатньо висока за своїм рівнем культура хліборобів, широко відома під назвою трипільської культури. Межі її поширювались від Слобідської України до Словаччини, від Чернігівщини до Чорного моря та Балканського півострова. Поряд з хліборобством населення цієї культури займалося скотарством, ремеслами (гончарство, ткацтво). Трипільська культура пізніших часів мала тісні зв’язки з Малою Азією, Семигородом, Кавказом, Кіпром. Вона також тісно взаємопов’язана з першою європейською і в той же час світовою культурою — егейською, або, як її інакше називають, «мікенською», розквіт якої припадає на II тисячоліття до нашої ери. Деякі дослідники навіть вважають, що трипільська культура старша за егейську і справила певний позитивний вплив на останню.
Ряд учених пов’язують трипільську культуру безпосередньо з українським народом. Вони ведуть історію слов’ян-українців від доби неоліту і розглядають всі послідовні великі культури на території України як етапи, щаблі формування і розвитку саме українського народу. Можна погоджуватись, а можна (й не безпідставно), заперечувати такий підхід до історії власне українського етносу. Проте безперечно одне: вже з часів неоліту культури різних народів, що мешкали на території України, розвивались у тісному взаємозв’язку з культурами народів, які територіально межували з ними, знаходячись під їх впливом і справляючи на них свій зворотній вплив.
Вся подальша історія стародавніх народів на території України лише підтверджує та ілюструє цю тезу. Покоління племен «шнурової» кераміки, які у III тисячолітті до нашої ери прийшли на зміну трипільцям, своєю культурою також були зв’язані і з Передньою Азією, і з Кавказом, і з егейською культурою, і з Західною Європою. Кіммерійці (1500—7000 рр. до нашої ери), чиї землі простягались від Карпат до гирла Дунаю та Кубані і культуру яких деякі дослідники вважають продовженням трипільської, пристосованої до умов скотарства, мали тісні культурні взаємозв’язки з Малою Азією, Закавказзям, Європою. Скіфи (або у іншій транскрипції — скити), що у VIII ст. до Різдва Христова підкорили собі інші племена на території України, наслідували кіммерійську культуру з усім різноманіттям її зв’язків і взаємовпливів. Сарматські племена, що прийшли на землі України у І—II ст. нашої ери, також не створили своєї культури, а сприйняли скіфську.
Отже, з давніх-давен кожна нова хвиля переселень, вторгнень та інших переміщень народів по землях України так чи інакше потрапляла у русло попередніх культур, збагачувалась від них, привносячи відповідно свої елементи. Наступність розвитку соціумів, які існували на українських землях, свідчить про закономірність і в цілому послідовність етнокультурних процесів, що стали першоосновою формування майбутнього українського етносу. І ця першооснова, незважаючи на всі перипетії історії, розвивалась і збагачувалась і за готів, і за гунів, і за аварів, і за болгар, і за хозар, і за печенігів, навали яких послідовно протягом III—VIII століть нової ери накочувались на територію України.
Таким чином, на відміну від багатьох інших народів, що в процесі природнього історичного розвитку (пошук природнього середовища, війни, колонізації тощо) змушені були зазнавати значних міграцій, іноді тотальних переселень, що призводило до відриву від первісного етнічно-територіального коріння (або суттєвих видозмін, трансформацій, асиміляцій), доля давніх предків українців склалася інакше. Починаючи ще з доби неоліту переселень автохтонних жителів з фатальними наслідками не сталося. І яких впиробувань, якого нищення вони не зазнавали протягом тисячоліть, все ж не кидали своєї прабатьківщини, а вплив зовнішніх, привнесених чинників залишався вторинним, ніколи не перемагав кореневої, природної основи.
Один з авторитетних вчених-археологів П. Курінний, підсумовуючи аналіз культури народів, що населяли територію України у її переддержавну добу, зауважує: «Покоління людей виростали одно по одному. Над краєм пролітали хуртовини воєн, але покоління від покоління переймали здобутки попередніх надбань і передавали їх своїм нащадкам. Культурна тяглість на українських землях не переривалась ніде, ніколи…» \ Тобто послідовна зміна культур (у самому широкому розумінні) на території майбутньої України складала з давніх часів етапи, щаблі формування та розвитку спільності, що поступово оформилася в українську.
Сьогодні більшість дослідників пов’язує час народження українського етносу з появою і процвітанням першої слов’янської держави — Київської Русі. Є й опоненти такої точки зору.
Незаперечно й те, що населення Київської Русі мало чіткі ознаки своєї етнічної приналежності: спільність мови, культури, території, походження, особливості психічного складу і навіть єдину державу. Разом з тим сучасною етнографією та соціологією при визначенні етносу дедалі більшого значення надається психологічним факторам, особливо розрізненню спільнот за антитезою «ми—вони». Ця антитеза на рівні суспільної свідомості виявляється у звичаях, обрядах, моралі, праві, мові, релігії, мистецтві тощо. Суто етнос і починається як свідома спільність з цього протиставлення. Ми, українці, не такі як поляки, угорці, китайці, ми — інші. Ми — не кращі і не гірші за інші народи, ми — просто інші. Такі, які ми є. А вони такі, які вони є.
Чи було саме таке свідоме розрізнення між українцями і неукраїнцями за часів Київської Русі? Природньо, однозначну відповідь, яка б переконала абсолютно всіх, дати не можна. Але безперечно, що утворена у IX ст, в результаті тривалого розвитку східнослов’янських племен Київська держава справила могутній вплив на становлення української народності, її мови, звичаїв, права, економіки. І в цьому розумінні Київська Русь може вважатись першою українською державою. Але якщо подивитись на межі Київської Русі X століття, то побачимо, що до її складу входили не лише Київ, Чернігів, Переяслав та Галич — регіон, де формувалася українська народність, але й Новгород, Володимир, Рязань, де жили зовсім інші племена, які не мали безпосереднього відношення до процесу формування української народності.
Не дивно, що в історіографії з давніх-давен точиться дискусія навколо історичної спадщини Київської Русі, навколо того, хто є її спадкоємцями. Російські історики у переважній більшості розглядали росіян як головних, а іноді навіть єдиних спадкоємців давдньоруської спадщини на тій підставі, що саме росіяни — єдині з східних слов’ян створили у новітні часи свою державу. Найяскравішим представником цієї тенденції в російській історіографії був М. Погодін, який обгрунтовував не лише державницькі права Росії на спадщину Київської Русі, а й етнічні. Основний аргумент тут полягав у тому, що населення, яке врятувалося після татаро-монгольської навали, переселилося на схід, на територію сучасної Росії.
Зі свого боку українські науковці, починаючи з М. Максимовича, з не меншою переконливістю і обгрунтованістю доводили неспроможність такого підходу. М. Грушевський категорично заперечує «зазіхання» Московської Русі на всю давньоруську спадщину, правонаступником якої, за його визначенням, стала «українсько-руська народність». Адже саме вона створила в свій час Київську державу. М. Грушевський заперечував також, що держава є вищим щаблем розвитку етносу. Історію народу він пропонував вивчати як первісну щодо історії держави, а не навпаки, оскільки розвиток останньої зумовлений економічними, культурними і національними чинниками 2. М. Грушевський вважав очевидним той факт, що Київська держава, її право, побут, культура були творінням передусім українського народу. Він цілком слушно вказував, що в поглядах М. Погоді-на перебільшується значення татаро-монгольської навали на Київську Русь. Вона, звичайно, завдала величезних збитків, але до справжнього запустіння не довела. Подібні і навіть більш тяжкі набіги місцеве населення знало й раніше. Проте, як тільки загроза проходила, вони повертались зі своїх сховищ і життя продовжувалось. Навала татарської орди не була виключенням. І якщо вже й вважати державність засобом збереження київської спадщини, то, за Грушевським, більше підстав для цього не у Московської держави, а у Галицько-Волинського князівства, а згодом у Великого князівства Литовського з їх впливовими українськими і білоруськими компонентами.
За радянських часів було виробено компромісну концепцію Київської Русі як колиски трьох братніх народів — українського, російського та білоруського, які утворились пізніше, після занепаду Київської держави. Згідно з цією концепцією Київська Русь була етнічно однорідною державою міфічного «давньоруського народу», який мав одну культуру, звичаї, побут, економіку тощо. Як відмітив о. Субтельний, «теорія етнічної та культурної одноманітності Київської Русі створює враження, що «давні русинці» — це немовби проекція у минуле однорідного «радянського народу», запланованого на майбутнє»
Київська держава не була етнічно однорідною. її населяли племена від яких пішли і українці (поляни, сіверяни, дуліби, волиняни), і білоруси (драговичі, кривичі, полочани та радимичі), і великороси (словени, в’ятичі) Але провідну роль у становленні давньоруської держави відіграло Полянське Князівство з центром у Києві. Першим полянським князем літопис називає Кия. Він разом з братами Щеком і Хоривом та їх сестрою Либіддю заснували Київ. І хоча «Повість временних літ» як історичне джерело містить в собі багато суперечностей, співставлення її текстів з даними новітніх археологічних та історичних розвідок дає підстави для твердого висновку про те, що біля джерел давньоруської державності стояли саме праукраїнці — поляни. І тому Київська Русь — насамперед праукраїнська держава. Мешкали тут і інші племена, які згодом, після занепаду Київської Русі, утворили державне об’єднання з центром у Москві. Москва запозичила у Києва чимало елементів суспільно-економічного устрою та культури. Але це було саме запозичення, а не пряма спадкоємність, хоча б тому, що Московська держава в силу геополітик.-них умов мала свою власну історію.
Чому ми стосовно Київської Русі вживаємо поняття «праукраїнська держава», а не «українська»? Передусім тому, що хоча процес етнічного та державного самовизначення народів тісно взаємозв’язані, вони все ж далеко не ідентичні. Київська Русь мала ознаки держави — це безперечно. Безперечно й те, що український етнос у IX—XIII ст. знаходився у процесі активного формування. Але поки що немає достатніх підстав говорити про завершеність цього процесу, про доведення рівня самосвідомості українського етносу в той період до антитези «ми—вони», тобто до усвідомлення себе самих українцями, а не ким би то не було іншм. І подальша історія українського народу підтверджує незавершеність процесу формування національної самосвідомості у IX— XIII ст.
Давньоруська держава стала важливим чинником і водночас була результатом розвитку українського етносу. Не ототожнюючи історію народу з історією держави, не можна не бачити тісного взаємозв’язку одного з другим і навіть більше того — неможливості етносу на певному етапі свого розвитку продовжувати його поза інститутом національної державності. З другого боку, рівень національної державності є певним свідченням, нехай і опосередкованим, рівня розвитку етносу і його національної свідомості. Під цим кутом зору історія давньоруської держави цікава для нас як така, що тісно взаємопов’язана з історією формування українського народу, а провідні діячі цієї держави — як носії ідеї української, чи точніше праукраїнської державності.
Київська Русь не була достатньо централізованою державою з розгалуженим бюрократичним апаратом, відпрацьованою системою політичних стосунків і влади, ефективними правовими інституціями та іншими атрибутами державності у сучасному розумінні. Але не зважаючи на це вона все ж окреслила етнічну територію розвитку майбутньої української народності, яка формувалась у межах давньоруської держави разом і поруч з майбутніми білоруською та великоруською, створила для цього достатньо сприятливі економічні та соціально-політичні умови.
Характерною особливістю процесу територіальної консолідації східних слов’ян є збіг етнічних рубежів розселення східних слов’ян і кордонів Київської Русі, у цьому зв’язку важливо відзначити: у межах єдиної, хоча й недостатньо централізованої держави, український етнос, що формувався, мав свою визначену територію. Це підтверджує проведений багатьма поколіннями істориків аналіз етноніма «Русь», який мав два значення — широке, стосовно всіх східнослов’янських земель, що входили до давньоруської держави, і вузьке, яке стосувалося лише південної частини цих земель в районі Середнього Подніпров’я, де мешкали поляни, сіверяни й уличі. Саме ця група східнослов’янських племен і становила «Русь» у вузькому розумінні цього слова. Провідна ж роль у цьому міжплеменному союзі належала полянам, які зараз визнані родоначальниками українського етносу. Не випадково у літописі вказувалось: «Поляне, яко ньіне зовоная Русь». Саме на полянських землях є найбільше гідронімів, пов’язаних з іменем «Русь» — Рось, Росава, Роставиця.
Отже, процес територіальної консолідації, визначення, зміцнення, розширення меж Київської держави, започаткований племенами, з яких формувався український етнос, на їх автохтонній території, об’єктивно сприяв розвитку останнього. І об’єктивно дії і задуми носіїв давньоруської державності, ким би вони не були за етнічною належністю, були спрямовані на розвиток українського етносу через зміцнення меж його територіального мешкання. Про це дбали, зміцнюючи і розширюючи свою державу, всі київські князі.
В період від Олега (882 р.) до смерті Святослава (972 р.) йшла консолідація і швидке територіальне зростання давньоруської держави. Київські правителі підпорядкували собі «шлях із варягів у греки» по Дніпру, приборкали сусідні слов’янські племена, примусили своїх суперників, навіть таких могутніх, як Візантія, рахуватись із своєю силою.
Час від князювання Володимира (980—1015 рр.) до князювання Ярослава Мудрого (1036—1054 рр.) характеризується територіальною стабілізацією на відміну від попереднього періоду бурхливого зростання і переходом до розв’язання внутрішніх кардинальних проблем держави: розвитку економіки і культури, зміцнення законо-порядку і структури державного управління. Епохальна подія цього періоду — прийняття християнства, що докорінно змінило всі аспекти життєдіяльності стародавнього суспільства, опліднило ідеями християнства процес формування українського етносу.
На історичному етапі від смерті Ярослава Мудрого (1054 р.) до зруйнування Києва монголо-татарами (1240 р.) проходив занепад Київської держави внаслідок економічного застою, наростання руйнівних чвар і суперечок між князями. Результатом цього стало ослаблення Києва і всієї держави, остаточного нищівного удару по якій завдала татаро-моногольська навала. Кінець Київської Русі як держави не став кінцем українського народу, процес формування якого не припинився, а лише загальмувався. Та навіть і в період занепаду давньоруської держави ідея державності не втратила свого значення, а заклики до єдності і цілісності держави лунали чи не найгучніше.
Отже, ідея державності, об’єктивно перш за все української (хоча суб’єктивно вона навряд чи усвідомлювалась її носіями і провідниками саме як українська), активно втілювалась у життя в період Київської Русі і панівною верхівкою суспільства, і широким загалом. Народжена як результат етногенезу східнослов’янських племен, насамперед праукраїнських, давньоруська держава сама стала запорукою їх подальшого розвитку. В умовах активізації соціальних та економічних процесів, зміни первіснообщинного ладу феодальним, зміцнення торгівельних зв’язків дальший імпульс отримав процес становлення української мови як найважливішого засобу спілкування, основи кожного етнічного утворення. Вирішальна роль у її формуванні належала народним масам. А вже на основі народної мови і її діалектів розвинулась давньоруська літературна мова, яка мала істотні відмінності від народної діалектної і навряд чи може вважатися українською у сучасному розумінні.
Поступового поширення набуває термін «Україна». Вперше він був вжитий у Київському літописі 1187 року у значенні окраїна, прикордоння. Згодом же назва «Україна» стала звичною для характеристики всього велетенського регіону — Київщина, Переяславщина, Чернігівщина, Волинь, Поділля, Галичина, Закарпаття, Буковина.
Як і суспільства, що передували на території України, давньоруська держава розвивалась у тісному взаємозв’язку із сусідніми народами. Шлях по Дніпру «від варяг у греки» сполучав Київську Русь з центрами ел.-ліно-візантійської культури на півдні та країнами Західної Європи на півночі. Тісні економічні та культурні зв’язки підтримувались з Чехією, Польщею, Угорщиною, Кавказом, Середньою Азією, хазарами та арабами. Особливе значення для культури Русі мали взаємозв’язки з Візантією, вплив якої особливо посилився після запровадження християнства. Але формування українського етносу, його матеріальної і духовної культури не зводилось до механічного наслідування іноземних, зокрема візантійських, зразків. Навіть в архітектурі, де, мабуть, візантійський вплив відчувався найпомітніше, відбувалось не просто копіювання, а творча переробка візантійського стилю відповідно до місцевих традицій. Писемність також з’явилась на Русі не після запровадження християнства, а набагато раніше, про що свідчать договори з греками 911 та 944 рр., чисельні археологічні знахідки.
Природньо, що народ, який проживав на території, що з прадавніх часів постійно зв’язувала між собою культури Сходу і Заходу, Азії і Європи і зазнавав перманентних впливів, взаемозбагачень різних цивілізацій, запозичував кращі надбання не рівною мірою і не без розбору.
Саме в такому розумінні найвидатніший український історик М. Грушевський відстоював тезу, що «в порівнянні з народом великоруським український являється народом західної культури — одним з найбільш багатих східними, орієнтальними впливами, але все-таки по всьому складу своєї культури й свого духу народом західним
На користь даного висновку переконливо говорить і багато в чому природній характер процесу перейняття нашими предками релігії християнства, її досить швидке і повсюдне поширення.
Формування українського етносу з розпадом Київської держави деякий час найбільше уособлювалось на землях Галицько-Волинського князівства. Воно було найбезпосереднішим спадкоємцем Київської держави. В ньому проживало майже 90 % населення, котре мешкало тоді у нинішніх кордонах України. У культурному відношенні ці землі були своєрідним буфером між православним Сходом і католицьким Заходом, ареною запеклої боротьби між українцями і поляками. Ці обставини надавали процесу формування українського етносу у цих землях особливої гостроти: з одного боку, прискорюючи процес формування національної свідомості, а з другого — ускладнюючи його. Майже століття Галицько-Волинське князівство як осередок української державності, протидіючи захопленню західноукраїнських земель Польщею, сприяло етнічній консолідації українців, економічному та культурному визріванню українського етносу.
Та після занепаду Галицько-Волинського князівства починається відчутне гальмування етнічного визрівання української нації. На багато століть втрачається державність, а українці перестають бути панівним етносом на власній території і вимушені боротись за своє існування як етнічної спільності. З іншого боку йшло під-лаштування частини українства (особливо його еліти) під чужоземних володарів. Але процес формування українського етносу і за цих умов не припинявся. Більше того, така ситуація не була унікальною. Чимало народів в процесі свого етнічного становлення пройшли етап чужоземного гноблення, яке або уповільнювало етнічне самовизначення через протидію панівного етносу, або прискорювало його через пробудження національної свідомості в ході боротьби з чужинцями, в українській історії після Київської Русі залежно від конкретних умов обидві тенденції мали місце.
Говорячи про процес формування українського етносу, треба врахувати, що до нас дійшли джерела, які документально про нього свідчать, починаючи переважно з XIV ст., коли українська народність перебувала у сфері політико-економічного впливу Великого князівства Литовського та Речі Посполитої. Тому чимало дослідників ведуть початок аналізу етнічного самовизначення українців не від Київської Русі, коли вони мали свою державність, а від XIV ст., коли вони її втратили і стали пригнобленою нацією. Зрозуміло, що така хронологія умовна і визначається насамперед специфікою джерел.