Однак ці джерела досить переконливо свідчать про відносну соціальну єдність українського етносу з XIV— XVI ст. Етнічне українське «ми» виявилось у цей період у формах усвідомлення відмінності власної території, мови, релігії та права. Кожна з цих форм поставала не окремо, а у переплетенні: право на традиційній території розмовляти своєю мовою, виходячи із засад своєї релігії; власна мова на традиційній території як засіб віросповідання і права; традиційне віровизначення на своїй території через свою мову, за своїм правом. Все це у комплексі на той час і було ознакою українського етносу «ми». І всіляке зазіхання на кожен із цих складників з боку «вони» (поляки, литовці) наражалось на опір. Це стосується і спроб насильницького окатоличення і заміни української мови латинською. При цьому оборона етнічних прав провадилась спільно всіма верствами українського етносу. Завдяки цьому українцям вдалося відстояти і законодавчо закріпити складові свого етнічного «ми» на той період ®, значно просунутись по шляху, який вів до утворення нації.
Ситуація докорінно змінилася, коли послаблене війнами з татарами і Московським царством Велике князівство Литовське опинилось на межі занепаду. Виходом з цієї державної кризи стала польсько-литовська Люблінська унія 1569 року, згідно з якою було утворено Річ Посполиту. І хоча Велике князівство Литовське зберігало певну автономію у складі нової держави, всі українські землі, що раніше належали литовцям, відходили до Польщі. Це означало втрату українцями тих політико-економічних привілеїв, які вони мали у Литві, втрату українськими князями та шляхтою того впливу, який вони справляли на суспільно-політичне, економічне та релігійне життя Великого князівства Литовського. Люблінська унія поставила під сумнів існування українського етносу як окремої спільності, хоча з точки зору території та населення українські землі складали основну частину Речі Посполитої.
Розпочалася тотальна колонізація української знаті, яка, як і будь-яка середньовічна шляхта, була найбільш освіченою частиною суспільства, а отже і головним носієм ідеології етнічної самосвідомості. Як зазначав видатний історик С. Соловйов, західноруська аристократія почала слабнути в устремлінні своєму підтримувати руську віру та народність, оскільки осередок її діяльності був не на Русі, а в Короні Польській, при дворі, в сенаті; аристократія руська складала частину аристократії польської, інтереси руські були для неї провінційними інтересами, і тому вона скоро охолола до них як до нижчих за неї. Внаслідок католицької експансії, провідниками якої були єзуїти, українська аристократія стала масово зрікатися віри батьків і приймати католицизм, а з ним польську мову і культуру. «Важко перебільшити,— вказує О. Субтельний,— ті серйозні наслідки, що їх мала для українців утрата власної еліти. В суспільствах, що поклали початок сучасної Європи, з їхньою ієрархічною будовою, народ без знаті все одно, що тіло без голови. Це означало, що українці втратили клас, котрий звичайно здійснював політичне керівництво, ставив певні політичні цілі, сприяв культурі та освіті, підтримував церкви й живив відчуття етнополітичної самобутності суспільства» Як наслідок православ’я, українська мова і культура стали атрибутами нижчих верств українського етносу, що, звичайно, уповільнювало процес його формування.
З другого боку, відхід українських земель Польській Короні відкрив український етнос, особливо його верхівку, позитивним впливам Заходу, проникненню на українські землі досягнень його духовної та матеріальної культури. Так, водночас відбувалося гальмування розвитку українського етносу і об’єктивне опліднення цього процесу прогресивними новаціями Заходу. Але, на жаль, негативні наслідки польського гноблення набагато переважали позитивні впливи. Економіка України повністю збочила у цей період у сільське господарство, міста й промисловість майже не розвивались, вкрай загострились соціальні суперечності між польською та полонізованою українською шляхтою, яка здобула все нові й нові привілеї, і селянством, що невпинно вкочувалось у прірву зубожіння.
Негативні наслідки польського гноблення все гостріше й гостріше відчували на собі всі неполонізовані верстви населення: частина шляхти, селяни, городяни. Природня реакція невдоволення колонізацією вилилась у відродження православ’я на українських землях, його активний захист. Провідну роль у цій справі відіграли українські магнати, що лишились вірними православ’ю. Першим з них був, безперечно, Констянтин Острозький. Його коштом була створена друкарня, ще у 1581 р. була видана перша повна Біблія слов’янською мовою, яка отримала назву Острозької. Значний внесок у справу відродження православ’я, піднесення самосвідомості українства зробила заснована 1580 р. Острозька академія, що наочно продемонструвала, на які здобутки думки здатні українці. Осередки опору ополяченню, так звані братства, які об’єднували українських торговців, ремісників, дрібну шляхту та духовенство, почали виникати у містах. Велику турботу виявляли братства про шкільну справу й друкарство, спрямовуючи їх на пробудження самосвідомості українців. Випускники братських шкіл, виховані в дусі національних традицій і водночас обізнані із західноєвропейськими науками, несли в народ не лише знання, а й почуття гідності, за свій етнос, непримиренності до загарбників, боронили релігійні традиції православ’я, що відрізняли українців від поляків.
Значного імпульсу процесу становлення етнічної самосвідомості українського народу надала Брестська унія (1596 р.) і та непримиренна ідейна боротьба, що розгорнулася навколо неї. Брестська унія, як відомо, мала на меті об’єднання в Україні католицької і православної церкви. Проте в дійсності замість створення однієї єдиної церкви фактично утворилося три: до православної і католицької додалась ще й уніатська. Унія і той напів-підпільний спосіб, яким її було укладено, викликали обурення більшості духовенства і віруючих. Опір унії був настільки сильним, що у 1632 р. польський уряд мав втрутитись у боротьбу між православними та уніатами, визнавши офіційно православну церкву, її майнові і інші права. Саме в ході цієї запеклої боротьби, значною мірою визначивши її результат, чи не вперше за всю попередню історію України з’явилась плеяда діячів, що теоретично обгрунтували український етнос, його особливості і цілі як окремої національної спільноти — нації. Це і вже згадуваний Констянтин Острозький, і Іван Вишенський, і Мелетій і Герасим Смотрицькі, і Марціан Броневський (Христофор Філарет), та інші.
Палким захисником рідної мови і віри виступає, наприклад, Іван Вишенський (н. близько 1550 — п. після 1620 р.) — видатний український письменник-полеміст, високоосвічена людина свого часу. І. Вишенський, не мирячись з режимом, що встановила Річ Посполита на українських землях, змолоду став ченцем Афонського монастиря. Особливої активності набула його літературно-публіцистична діяльність після Брестської церковної унії, у своїх посланнях Афону, які мали поширення не лише серед духовенства, а й серед мирян, І. Вишенський викривав православних епіскопів-зрадників, римсько-католицьке і уніатське духовенство, виступав проти покатоличення й ополячення українського народу. Широкого суспільного резонансу набули такі його твори, як «Посланіе к утекшим от православное верьі єпископам», «Загадка философам латинським», «Краткословньїй ответ Петру Скарзі». Чи не найголовнішим лейтмотивом полемічних послань І. Вишенського є утвердження і захист рідної мови і віри як базових підвалин етнічної спільності: «славянський язик перед Богом честнейший ест і от елінського і латинського» «род руській в письмі і науке славянського язика благодатю Криста бога сдержал».
Однією з визначних постатей процесу становлення етнічної самосвідомості українського народу був митрополит Петро Могила (1596—1647 рр.). Провідний український релігійний діяч XVII ст. народився в сім’ї гос-господаря Волощини та Молдавії Симеона Могили, рід якого мав родинні зв’язки з найбагатшими магнатами Польщі: Вишневецькими, Потоцькими, Корецькими та ін. Здобувши грунтовну освіту спочатку у Львівській братській школі, а потім у ряді західно-європейських університетів, П. Могила міг би скласти собі блискучу військову або цивільну кар’єру, але він змолоду присвятив себе служінню православній церкві, яка на той час була не визнана польським урядом. У 1627 р. він обирається архимандритом Києво-Печерської лаври і з того часу бере активну участь в церковних соборах. Очолював делегацію, яка мала на Конвенаційному, Елекційному і Коронаційному Соймах 1632 р. вибороти легалізацію української православної церкви. З цим складним і нелегким завданням П. Могила впорався блискуче і тоді ж його було обрано на митрополита Київського.
Скориставшись цим відносним спокоєм, який настав після досягнення компромісу між уніатською і православною церквами, П. Могила починає серію реформ у православній церкві, що охопили всі сторони церковного і культурного життя, мали такий суспільний і духовний резонанс, що 14 років правління нового митрополита стали називати «Могилянською добою». Епохальним твором цієї доби, в укладенні якого брав велику участь П, Могила і який відомий під його іменем, не зважаючи на те, що головним автором був Ісая Трохимович-Козловський, є катехизис «Православне Ісповідання Віри». У ньому вперше подані ісповідання православної церкви, очищені від чужих впливів, насамперед католицької і протестантської церков. Цей катехизис, затверджений 1643 р. всіма православними патріархами, свідчив про піднесення православної церкви, що за умов польського гноблення мало дуже важливе значення для підтримання духу і почуття національної гідності всіх православних українців. Не менше значення у справі становлення національної свідомості мав виданий П. Могилою 1646 року «Требник», в якому є чимало відмінностей українського богослужіння від московського. Цей видатний твір базувався на масі українських звичаїв, спільних для православної і католицької церков. Згодом у східній церкві вони забулися, а в українській збереглися Отже, захищаючи православ’я від католицизму, П. Могила не цурався запозичувати у західної церкви те, що не суперечило духу православ’я.
Але більше всього П. Могила зосередив свою діяльність на Київській колегії. Після вступу у сан митрополита він перетворив Київську братську школу на колегію, заснував ще одну школу у Вінниці. Мета київської колегії була переважно релігіозною: треба було підготувати когорту високоосвічених духовних осіб, рівно як і світських, які могли б свідомо доводити правоту православної церкви і за рівнем своєї освіти стати врівень з тими, проти кого їм належало боронити свою віру. Але в Польщі питання віри тісно пов’язувалось з питаннями національної належності: поняття «поляк» зливалось з поняттями «католик», а поняття «православний» з поняттям «українець», або, як зазначав Костомаров, з поняттям «руський». Ідеалом П. Могили був такий православний, який, зберігаючи свою віру і мову, водночас за рівнем освіти і цивілізованості стояв би врівень з поляками, що були панівною нацією Речі Посполитої.
На досягнення цього ідеалу і спрямовувалась система освіти і виховання, запроваджена у Київській колегії. Колегія розподілялась на Дві конгрегації: вищу і нижчу. Нижча розподілялась на шість класів: фара, або аналогія, де вчили читанню та письму на трьох мовах: слов’янській, латинській та грецькій; інфіна — клас первісних знань та відомостей; клас граматики та клас синтаксини: в обох цих класах навчали граматиці трьох зазначених мов, пояснювались та перекладались різні твори, здійснювались практичні вправи у мовах, викладались катехизис, арифметика, музика, нотний спів; клас поезії, де викладалась піїтика на слов’янській та латинській мовах; клас риторики, де вчили складанню промов. Вища конгрегація мала два класи. Перший клас — філософії, яка викладалась за Арістотелем у трьох підрозділах: логіка, фізика та метафізика; у цьому ж класі викладалась геометрія та астрономія. Другий клас, найвищий — богослов’я, яке викладалось головним чином за системою Фоми Аквіната; в тому ж класі викладалась гомілетика і учні вчились складати проповіді.
Викладання всіх наук, виключаючи слов’янську граматику і православний катехизис, йшло на латинській мові. Учнів примушували не лише писати, а й постійне говорити на цій мові на вулиці і вдома. Тих, хто порушував ці правила, чекали суворі покарання. Такий порядок навіть викликав обурення простих віруючих і підозру, що колегія не є православною. Адже у масовій свідомості православ’я асоціювалось з рідною мовою, а католицтво — з латинською. Але насправді то було не так. І перевага, яку віддавали в колегії латинській мові, у дійсності, виходячи з конкретних обставин часу і соціуму, була спрямована не на приниження рідної мови і віри, а на їх піднесення. Адже українці, що навчались в колегії, жили під польським правлінням і готувались до життя у суспільстві, де панувала уява, що латинська мова є чи не найголовнішою ознакою освіти і цивілізованості. Під впливом ієзуїтів українці вже за свою національність підлягали презирству з боку поляків, що сприяло переходу місцевої шляхти у католицтво і відмові від своєї етнічної належності. Саме щоб протидіяти цій тенденції, необхідно було українцям, що зберегли свою віру і народність, засвоїти ті ознаки і властивості, які за тогочасними поняттями надавали право на повагу, гідну освіченої людини. Інакше захистити на вищому рівні рідну мову і віру у тогочасному польському суспільстві було просто неможливо Таким чином, враховуючи об’єктивні реалії, виявляючи водночас і твердість у досягненні своїх цілей, П. Могила виховував покоління інтелектуальних захисників рідної віри і мови у польському суспільстві.
Але, як влучно зазначив М. Костомаров, всі плани П. Могили рано чи пізно були б порушені, якби слідом не піднявся південноруський народ проти Польщі під стягами Б. Хмельницького Для того ж, щоб він піднявся, однієї колегіально-культурницької роботи, хоча вона й була важливим компонентом формування і вияву національної свідомості, було недостатньо. Потрібна була соціальна рушійна сила, яка б, сприймаючи першою національні ідеї, піднялась на боротьбу з іноземними гнобителями і повела за собою весь народ. І така сила у XVI ст. з’явилася. Це було козацтво.
Поява козаків відноситься на кінець XV ст., а їх перетворення на більш-менш масове явище припадає на середину XVI ст., коли їх чисельність значно зросла у зв’язку з поширенням закріпачення селян. Первісно козацтво складалось перважно з селян-втікачів, а також міщан, збіднілих шляхтичів та представників інших верств населення. За національним складом придніпровське козацтво було у більшості своїй українським. Тоді ж починається і організаційне оформлення козацтва у процесі спільної господарської і військової діяльності.
Першими ватажками козаків були українські магнати, що зберегли вірність православ’ю і своєму народові. До найвизначніших з них належав староста Дмитро Байда / Вишневецький, життя і діяльність якого оповиті народними легендами. Саме він у середині XVI ст. заснував Запорізьку Січ — Мекку козацтва і українства взагалі. З цієї пори можна говорити про появу у тодішній Речі Посполитій нової соціальної спільності — козацтва, яку об’єднували не стільки спільні інтереси, а й етнічні ознаки, які спочатку ще чітко козацтвом не усвідомлювались. Тому перші козацькі повстання мали перш за все становий характер і спрямовані були на захист групових прав цього нового, шляхетно-буржуазного за своїм змістом прошарку суспільства.
Таким було повстання 1591 р. під проводом Криштофа Косинського, який отримав від короля за свою службу землі, що їх відразу ж привласнив магнат Януш Острозький. К. Косинський напав зі своїми козаками на маєтки Острозького. З цієї майже приватної сутички вибухнуло повстання, що охопило Волинь, Брацлавщину, Київщину. Але вже наступне велике повстання, що спалахнуло через кілька років (1595—1596) під проводом Северина Наливайка та Григорія Лободи, мало вже не лише соціальне, а й етнічне забарвлення і проходило під гаслами, спрямованими проти католицизму і уніатства, на підтримку рідної православної віри.
Всі наступні виступи козацтва відбувалися майже за одним і тим же сценарієм: утиск прав і вольностей козацьких, виступ козаків, їх підтримка з боку селян і міщан і боротьба за батьківську віру і вольності; після перших успіхів з’являється коронне військо, завдає повстанцям поразки і починається з’ясування стосунків з владою, в результаті якого дещо отримують козаки і міщани, а селяни лишаються при своїх вимогах і прагненнях, тобто не виборюють нічого. Але у цьому сценарії вже вимальовується структура соціального альянсу козаків, міщан і селян, у якому православне духовенство виступає за ідеолога, спираючись на військову та економічну силу козаків та міщан. Тобто можна говорити про те, що з появою на соціальній арені козацтва ідейно-теоретичне протиборство між поляками і українцями, яке точилось у побутовій і релігійній сферах, вилилось у збройне протистояння за загальнонаціональні інтереси, тобто піднялось на вищий щабель свого розвитку.
Визначний внесок у розвиток цієї прогресивної для розвитку українського етносу тенденції зробив гетьман Петро Сагайдачний (р. н. невідомий — 20. IV. 1622). Саме він, розглядаючи козацтво як рушійну силу українського суспільства в цілому, зробив важливий крок щодо об’єднання військової та економічної сили козацтва з політично слабкою церковною верхівкою України. У 1620 р. за ініціативою П. Сагайдачного все військо Запорізьке вступило до Київського братства, щоб продемонструвати свою підтримку ідеології православ’я і українства.
Враховуючи, що козацтво являло собою досить міцний в економічному і соціальному відношенні прошарок середньої та дрібної української шляхти, яка виникла на національному грунті внаслідок колонізації вільних земель і була якнайтісніше зв’язана з соціальними верствами населення, зберегла стійкі ознаки українського етносу, легко зрозуміти, яке непересічне значення для формування українського етносу мала підтримка козацтвом процесів ідеологічного становлення української нації.
Козаки, незважаючи на всі наявні станові ознаки, були достатньо відкритою соціальною групою, особливо для міщанства і селян, з кола яких вони черпали підмогу у випадках військових дій. Економічні зв’язки козацтва з цими верствами населення також були вельми щільними і конструктивними. Все це створювало козацтву імідж соціальної сили, яка здатна відстоювати загальнонаціональні інтереси України і українців. А це, в свою чергу, спричинило до дальшої соціальної консолідації етносу славного козацтва і ідей православ’я, захисником яких воно виступало.
Характерно, що за часів польського поневолення, а тим більше козаччини дедалі поширювалось застосування назви «українці» щодо наших прабатьків. І набувало воно не лише територіально-етнічного, а й досить виразного політично-державного змісту. «За польських часів,— відзначав М. Грушевський,— Україною прозивалося ціле наше українське Подніпров’я, тому що се були крайні землі, за котрими починалися степи, де ходили татари. Але на сій Україні тоді стало гуртуватися все, що було живішого і сміливішого між нашим народом. Запанувало тут козацтво і до нього пішло все, що горнулося до волі, до рівності і хотіло кращої долі своєму народові. Коли ся Україна звела свої війни з польським панством і виграла свою боротьбу за Богдана Хмельницького, стала вона головно, центром, представницею цілої Української землі від Карпат і до Дону, і під Україною стали розуміти не тільки козацькі сторони, а весь український народ ».
Отже, на середину XVII ст. великий, драматичний і довготривалий процес формування українського етносу на споконвічних землях України підійшов до нового етапу, підготовленого ідеологічно та економічно,— етапу безпосередньої загальнонаціональної боротьби за державне самовизначення на автохтонній для нього території, боротьби, яка проходила у різних формах і розтягнеться ще на три з половиною століття. Ця боротьба народить своїх нових героїв, які, творчо використовуючи спадок своїх попередників, стануть ідеологами і рушіями тих історичних процесів, котрі у підсумку привели нас сьогодні до державно незалежної України, відродження якої відбувається на наших очах і з нашою участю. Віддамо ж належне тим, хто стояв у витоків.