В своєму синтетичному огляді української радянської літератури за майже півстоліття, цитований уже І. Кошелівець, (один з небагатьох проникливих і солідних дослідників українського літературного
і взагалі культурного процесу в УРСР), ділить цю літературу на чотири покоління. Це поділ умовний, але він облегшує аналізу і характеристику усього того складного процесу, який перейшла українська література в дотеперішніх умовинах радянської дійсності.
Перше покоління творять ті письменники, що народилися в минулому столітті і дебютували ще перед революцією. Перед ними станула альтернатива: стати радянськими письменниками і прийняти партійні вимоги, або бути знищеними.
Друге покоління — це були ті, що народилися в першому десятиріччі XX ст., юнаками пережили короткотривалий період української державності, і в літературу ввійшли між 1920-30 роками. Значна частина цього покоління приймала „радянскість”, як неминуче зло, як форму, яка дозволяла на розбудову української культури.
Третє покоління — це ті, що прийшли в українську літературу по 1930 p., коли остаточно скріпилася влада Сталіна і все було уніфіковане. Вони найбільше безталанні, бо були зовсім позбавлені права своєї творчості і мусіли писати, як усі, на визначені теми і за визначеними директивами.
Четверте покоління — це те, що ввійшло в літературу після смерти Сталіна (1954), коли прийшло до деяких полекшень і змін („розширення творчих меж соцреалізму”). Це покоління т.зв. шестидесятників.
Творчість першого покоління
Це покоління 1920-их років духовно формувалось ще до Жовтневої революції. Свій світогляд воно формувало на творах Франка чи Лесі Українки і насамперед захоплювалось ідеєю національного визволення. З формально-мистецького боку, цих письменників, як і взагалі інтелігентів, захоплював модернізм, а з цим невідхильно йшла тяга до європеїзму, до естетики, з яким поєднувався політичний радикалізм, який без партійної закраски був виявом мрій про національне визволення. А коли справді прийшла національна революція, вони, а в тому взагалі інтелігенція, віддалися всеціло відбудові національної культури в своїй державі. Своєрідним поетичним документом того є «Золотий гомін» Тичини. Але коли історія ошукала надії цього покоління і національне визволення замінила диктатурою пролетаріату, нелегко було письменникові цього покоління переключитися на нову систему. В процесі перевиховання —три-четвертих їх було знищено. Вони, ставши радянськими громадянами, не стали радянськими письменниками. Такими були С. Єфремов, М. Чернявський, М. Вороний, С. Васильченко, В. Свідзінський, М. Зеров, Є. Плужник та інші.
Прозу цього покоління репрезентують А. Головко (роман «Мати»), Б. Антоненко-Давидович, який викликав цілу дискусію своїм романом «Смерть» (1928), де показано чужість більшовизму в Україні і неможливість поєднати його з українською психікою. Стихією цього письменника є найкращі в українській літературі подорожні нариси «Землею українською» (1930). До цього періоду належить «Роман підгір’я» В. Гжицького «Чорне озеро», в яких теж видвигнено національне питання перших років радянської влади і засуджено великоросійський шовінізм. Цікавою белетристикою почав тоді свою творчість Юрій Смолич, але швидко зійшов на офіційну тематику і агітаційні писання, завдяки яким вижив до кінця 70-их років. В ділянці новелі, якої темою тоді була передусім революція, село, тяжкі роки революційних повстань, відзначити треба, крім М. Хвильового («Мати», «Я» та інші), — Гр. Косинку, виклятого більшовицькою критикою, як „куркульського ідеолога”, а в 1934 р. розстріляного (збірки «В житах», «На золотих богів» та ін.); а дальше оповідання чи новелі І. Сенченка, О, Копиленка, А. Любченка, М. Йогансена.
У цьому ж періоді, крім воєнної тематики і села, приходить тема міста. Появляються теж тоді нові напрямки від реалізму до імпресіонізму, не кажучи вже про футуризм (М. Семенко і його школа). Появляється пригодницька література (Ю. Смолич), філософська проза (А. Любченко) і різні форми нарису та мистецький фейлетон (Остап Вишня).
Крім чолових представників поезії того часу, якими були П. Тичина і М. Рильський, можна сюди зарахувати теж Вол. Сосюру, дуже популярного серед молоді 20-их pp., пролетарського письменника, автора збірок «Червона зима» (1922), «Місто», «Сьогодні», «Тарас Трясило» і ін. У 1930-их pp. видав він збірку «Серце». Був це поет „великої ліричної наснаженості, але малої культури», який не виправдав надій і перейшов на службу партії.
Ми згадали лише доволі обмежену кількість письменників того покоління, а їх було багато більше.
Яка ж доля постигла оце перше покоління, яке творило основні кадри тодішньої літератури?
По-перше — воно, за малими винятками, передчасно зійшло з літературного Парнасу, і в 60-их pp. лише одиниці залишилися в живих, не проявляючи замітної діяльності.
По-друге — цю генерацію, майже в цілому, змасакрував сталінський терор. Її люди, як правило, не вмирали своєю смертю, і про них ніде не було згадки до 1957 p., коли то в зв’язку з т.зв. реабілітацією, офіційно визнано вбивство великої кількості письменників, за винятком тих, які не підпали цій реабілітації. За сумлінними підрахунками Кошелівця — це покоління, в результаті терору, втратило більше як сто письменників, при чому більшість з них була ліквідована (розстріли, тюрми, заслання) в часах постишевсько-єжовського терору (1933-38) і в роки останньої війни (1941-44). Між тими, що загинули, окрему групу творять колишні галицькі письменники, які прийшли в радянську літературу з західноукраїнських земель.
Друге покоління — народжене в 1900-10 pp., розпочало свою літературну працю в 1920-их pp., із нього, за офіційними радянськими джерелами, можна нарахувати понад сотню письменників, з яких ще третина була активна в 60-их pp. Вони зазнали подібної долі, як і письменники першого покоління — загинули безслідно, були розстріляні, померли на засланні. В 1930-40 pp. вони творили чисельну більшість. Це покоління дало найбільше літературних сил і ввійшло в літературу в роки найбільшого піднесення української культури, коли письменники ще могли об’єднуватись за своїми літературно-мистецькими напрямками, коли в історії української літератури було найбільше періодиків і кожна група мала свій літературний орган.
Зрозуміла річ, оця розчленованість і різношерстість літературних груп України першого десятиріччя не була до вподоби партії, яка закидала їм „націоналізм”, „буржуазні впливи” тощо, і сама хотіла взяти в руки керму всього літературного життя. За цей свій індивідуалізм більшості творців цієї генерації прийшлося теж заплатити високу ціну. Вона зазнала великих втрат від переслідування постишевщини і єжовщини.
Література цього періоду має, безперечно, свої позитиви, але теж і негативи. До першої категорії треба зарахувати її ренесансовий дух і намагання повного і свобідного себевияву, намагання подолати деяку відсталість нашої літератури, спричинену історичними передумовинами (напр. захоплення західноєвропейською чи американською літературою). З другого ж боку — прикметна цій літературі певна невпорядкованість, брак форми та невикінченість. „Усе — пише Кошелівець, — хапалось нашвидку, наче в передчутті, що за кілька років це буде заборонене”. . . Другою признакою було те, що письменники, не бувши вузькими націоналістами і маючи пошану до деяких досягнень російської літератури, зовсім не збирались плентатись у хвості старшобратської літератури. Це покоління вперто змагало до того, щоб звільнитись від „російського диригента” і „шукати вікна до великого світу”. Серед письменників того покоління був замітний протест проти „напівінтелігентщини”, успадкованої з малоросійства XIX ст., бо саме ця верства витворила цю гнучкохребетну породу провінціалів, з якої згодом рекрутувались комісари від літератури, що виступали проти самої ідеї суверенності української літератури. Але виконати цю місію, до якої це покоління було покликане, воно не вспіло.
Найбільше талановитим письменником цієї генерації треба вважати Юрія Яновського. Відомий він своїми романами «Майстер корабля», «Чотири шаблі», де стилізованою мовою малює нестримних у почуттях, одчайдушних повстанців, що нагадують запорожців.
Сатиричні малюнки селянського і міщанського побуту часів дореволюційних і НЕП-у подибуємо у прозі І. Сенченка. З київської групи вирізнявся ще Валер’ян Підмогильний, м.ін. автор роману «Місто», в якому показав життєвий шлях селянського юнака, що завойовує місто, і має бути живим переконливим прикладом для дітей села — йти в місто і здобувати його для України.
Добрим прикладом того як, спершу незалежні, а згодом оброблені партійною критикою, письменники міняли ступнево свою шкуру, може бути двох прозаїків цього покоління: Гр. Епік і Вол. Кузьмич. А проте, бони не врятувались. їх теж не минув терор знищення.
Поезія
З цілої плеяди поетів того часу на особливу увагу заслуговує творчість трьох, а саме: розстріляного, 25-літнього юнака, Олекси Близька, оригінального у формі романтика, співця моря і сильних людей (збірки «За всіх скажу », «Живу і працюю», «Книга балад»); Вол. Сосюри (про нього була вже згадка) і Миколи Бажана.
Бажан — поет великого масштабу, дуже оригінальної форми, що нагадує різьблення на твердому металі. Схильний він до абстрактно-філософської лірики і уникання щоденности. Його перша збірка з 1926 р. «17-ий патруль» присвячена громадянській війні; друга, «Різьблена тінь», з 1927 р. — це естетизована екзотична картина слов’янської давнини і образу міста „переховодої доби”, де все боляче і хворобливе. У третій збірці «Будівлі» з 1930 p., поет уперше звертається до мотивів соціалістичного будівництва та становлення радянської людини і радянської культури. Для духового зламу поета, який рішив піти шляхами Тичини чи Рильського, важний вірш «Смерть Гамлета», тобто вірш про себе самого, в якому засуджується роздвоєність. На цьому незалежний Бажан скінчився і після 1932 p., як поет, усунувся в тінь. Згодом його, людину великої ерудиції, іменували головним редактором Української Радянської Енциклопедії. Велику вартість мають його переклади з чужих літератур.
Драматургія
В українській драмі цього періоду подибуємо або доволі пересічних авторів, що писали свої твори з агітаційним посмаком (як от І. Дніпровський, Я. Мамо-тюк, М. Ірчан), або більш талановитих і плідних як І. Микитенко (якого все одно знищили у 30-их pp.) а передовсім О. Корнійчук, що пішов слідами Тичини і Рильського і здобув звання „передового радянського драматурга”. На тлі цих персонажів української драматургії незвичайно рельєфно вирізняється постать найбільшого драматурга в українській літературі, активного співучасника Хвильового і неокласиків, Миколи Куліша.
Вперше виступив він на сцені театру ім. Франка у 1924 р. з п’єсою «97» (голод і картини боротьби українського села з голодом на початках 20-их pp.) і відразу здобув собі нечуваний успіх. Далі слідували «Народний Малахій», «Мина Мазайло», «Патетична соната», що визначають вершкові досягнення української драматургії. Засобами експресіонізму Куліш розкриває облудність комуністичної революції та її далекість від українського народу («Народний Малахій»). Він дає їдку сатиру на українізацію («Мина Мазайло»). І врешті, він створив «Патетичну сонату» (1929 р.) з алегоричним показом революції 1917 р. як захопливої сонати, а її центральною постаттю є горда, вольова героїня Марина, що втілює самовіддану боротьбу за визволення України,
Про цю п’єсу Куліша, німецький письменник Ф. Вольф, у вступі до запланованого німецького перекладу, писав: „Форма «Патетичної сонати», цієї до цього часу найбільшої української драматичної поезії, в світовій літературі може бути порівняна тільки з драматичними поезіями «Фауст» — Гете, і «Пер Гюнт» — Ібсена.” Цей твір — пише Св. Гординський — „один з тих, при яких ми починаємо розуміти, що є національне мистецтво і чим воно різниться від дійсної совєтської творчості в українській мові”.
Творчість третього покоління
Це те покоління, що ввійшло в літературу після 1930-их pp., коли партія (квітень 1932 р.) остаточно зліквідувала всі незалежні групи і всіх письменників загнала в одну Спілку Радянських Письменників (контрольовану партією), та на першому з’їзді в Москві проголосила т.зв. „соціалістичний реалізм”, як єдину творчу методу. Комісаром від усієї радянської літератури, з дорученням Сталіна, став Жданов (аж до смерти 1948 p.). З цього часу — каже Кошелівець, — „почалась наипустельніша 20-літня смуга в радянській літературі, що протривала до смерті Сталіна». І хоч література цього періоду далі поповнювалась новими кадрами, всі вони мусіли писати за директивами партії. Письменників цього покоління, народжених після 1910 p., було 180. Вони дебатували після 30-го року і, з правила, мусіли відмовлятись проявляти свою творчу індивідуальність та ставали здебільшого графоманами. Гімн, ода, акафіст — стали основними формами уніфікованої радянської літератури, а прославлювання партії і подвигів, радянського типу, соціалізму — основним змістом творчості. Поезії Тичини «Партія веде», «Пісня про Сталіна» — Рильського, поеми про Кірова — Бажана, стали провідними і настановними творами і взірцями для нової генерації письменників. Це було трагічне покоління, яке не мало іншого виходу; серед нього навіть талановиті письменники, щоб вижити і бути визнаними, мусіли писати без переконань свою антимистецьку літературу. А раз увійшовши в літературу, воно не дозволяло собі на будь-які ухили, бо ж це грозило знищенням. Порівнюючи з першим чи другим поколінням, воно зазнало невеликих втрат. Писані в дусі соціалістичного реалізму, який вимагав відтворювати тільки соціалістичну дійсність, тобто змальовувати її в позитивно-бадьорих кольорах, твори письменників цього покоління — це пересічні стандарти без індивідуального мистецького смаку. Прикладом такого писання можуть бути поезії Андрія Малишка чи романи Мих. Стельмаха. Зокрема це помітне на поезії Малишка, вбогій на зміст і невибагливій на форму. Про його збірку віршів, присвячених Шевченкові, критик Іван Дзюба мав відвагу написати ось що: «Чимало в книжці велемовності. Надміру в ній вишневих садків, дніпрових хвиль, світанків і зір, рушників і калинових грон, чебрецю, а зовсім немає куди важніших складників Шевченкової поезії»
А коли в такого Малишка попадуться і патріотичні вірші («Україно моя», «Київ», «Запорожці»), то вони писані ніби на замовлення, бо партія потребувала інколи (як от під час війни!) промовити до сердець там удома, і тут, на еміграції. Так як Малишко виріс проте на „великого поета своєї доби”, так само дещо пізніше. 30-х pp., дуже популярним у прозі став М. Стельмах. Йому — каже Кошелівець — властивий органічний фальш, патетичний тон, піднесений стилі,. Зокрема видно це в картинах з життя українського села, яке під Сталіним ніби й нічого не пережило — ні вивозів, ні голоду, ні катувань. А якщо це село мало якісь труднощі, то вони були спричинені самою „куркульнею”» Під гаслами соцреалізму ця література проіснувала два десятки років (від 30-их до половини 50-их pp.). В тому часі Спілка Радянських Письменників України, з якої одні йшли на розстріл чи на Сибір, а на їх місце приймали інших, відбувала свої з’їзди, видавництва виконували свої плани, книгарні продавали книжки, а критика запевняла, що українська література досягла великого розквіту.
Українська радянська література 20-30-х рр. (За книгою «Семчишин М. Тисяча років української культури. К., 1993»)