Український культурний процес другої половини XIX ст., зокрема на східних українських землях, був би неповний, якщо б не підкреслити такої важної ділянки його як філософія, що була поважним чинником формування інтелектуальної України того часу.
Вже з попередніх розділів відомо, яким живим було зацікавлення філософськими течіями західної Європи в першій половині XIX ст. Це зацікавлення, не зважаючи на доволі складні й несприятливі умовини незалежної української науки, не то що не вгасає, але навпаки. Воно продовжує розвиватися в педагогічних викладах і в науково-дослідницьких працях декількох українського роду вчених. Ці вчені-філософи, вимушені обставинами, працювали на російських університетах і в російській мові викладали й видавали свої наукові дослідження.
В порівнянні з попередніми періодами в другій половині XIX ст. серед філософських кіл тодішньої Росії, а в нашому випадку серед її українських представників, дуже популярною була німецька ідеалістична філософія, яка набирає в інтерпретації її послідовників більше витончених форм і є представлена доволі чисельною літературою.
Таким найбільше впливовим філософом-ідеалістом, що жив і творив на промежі першої і другої половини XIX ст. в Україні і Росії, був професор Київської Академії, а згодом Київського університету, уродженець Кам’янця Подільського, Сильвестер Гогоцький (1813-1889). Його працю викладача на Київському університеті припинила заборона уряду, який у 1843 р. скасував цей предмет в університетській програмі, але і тоді, викладаючи педагогіку, Гогоцький у своїх лекціях давав широкий курс загальної філософії, а доказом цього — оголошені пізніше друком його наукові праці. В цих працях він докладно проаналізував філософію Е. Канта, систему філософії Геґеля, окремим виданнями вийшли його «Вступ до історії філософії», а найбільшою його працею з тієї ділянки є чотиротомовий «Філософський лексикон» (Київ, 1857-1870) що нараховує 2,800 сторінок. Крім цього Гогоцькому належить чимало праць з ділянки психології та історії і філософії педагогіки. На думку Дм. Чижевського — вони і досі варті уваги, бо в російській науці і досі немає саме такого лексикону, який створив наш визначний вчений. З наукових систем Гогоцький особливого значення надавав Кантові і Гегелеві. Значення Канта вбачав він передовсім у тому, що він створив таку філософію, яка відкриває шлях для зближення науки з релігією. Він критично розбирає філософію Гегеля, зокрема погляд цього німецького філософа, мовляв, людське мислення веде до самопізнання абсолютного духу. На думку Гогоцького — в основі світу лежить не мислення, „а божественний дух” — Бог, а „розум не творить і не виводить ідеї Божого буття”. Єдиним засобом засвоєння ідеї Бога не розум, а душа-почування. У зв’язку з цим Гогоцький розвиває типову для ідеалістичної школи в Україні „філософію серця”, вчення про внутрішню людину, тобто її душу. Він відкидає матеріялізм, (який пізніше став основою марксистської філософії), як теорію зв’язану з атеїзмом і нігілізмом, бо для нього критерієм істини є не матеріяльна природа і навіть не мислення, а Бог. Був він теж проти модерного тоді соціялізму, який заперечує право власности.
Філософія серця
Другим чільним представником ідеалістичної „філософії серця” в Україні (а в тім і Росії) був у 60-70 pp. найбільший український філософ XIX ст., що був спершу професором Київської Академії, а згодом професором і деканом історично-філософічного факультету Московського університету, полтавчанин Памфіл Юркевич (1827-74).
Син священика з Полтавщини, Юркевич вже в Київській Академії в роках
1847-51 виявив блискучі здібності і дуже швидко став її професором. Його великий успіх як лектора й автора численних статей на філософські теми довів до того, що коли в 1860 р. відновлено виклади філософії на російських університетах, Юркевич, без спеціальної підготовки, зразу приступив до університетських викладів у Москві. А про його великий успіх згадує у своїх споминах російський історик Ключевський, як — колосальний. Так же само російський філософ Соловйов у своїх споминах характеризує Юркевича як „глибокого мисленника, чудового знавця філософії” і дуже доброго професора, що читав надзвичайно цікаво свої лекції. Але не в усіх колах російського суспільства був він популярний. Не був він матеріалістом і вів боротьбу з цією філософською течією. Юркевич відкидає механічний матеріалізм та Кантовий критицизм і звертається до Платонової науки про ідеї. Під впливом філософії Сковороди він детально розвиває науку про внутрішню людину і цю людину розуміє згідно з українською традицією. Він виразно й емоційно підкреслює значення серця та почувань у житті людини. В цілому — його етика емоціональна і глибоко релігійна.
Юркевич пише, що розум властивий для всіх людей, тому логічна субстанція не може становити сутності світу. В основі світу лежить божествення мета, яку здійснює індивід, що є моральною особою. Мета ж пізнається на головою, а серцем, і він з позиції філософії серця виступає проти матеріалізму. Серце для Юркевича це „центр всього тілесного і духовного життя людини”, місце зосередження всіх сил, дій, рухів, бажань почувань і думок людини.
Це вчення про серце Юркевич розвиває і обґрунтовує, виходячи зі св. Письма і творів Отців Церкви. Ці всі думки розвинув він передовсім у своїй статті «Серце і його значення в духовному житті людини».
Але, як уже було сказано, мав він у цій своїй філософії і ворогів. З незрозумілих причин матеріялізм у найбільше примітивній формі вважався на той час основою політичного радикалізму. Цього було досить, щоби вся російська прогресивна преса, а передовсім відомий публіцист і мислитель Чернишевський, накинулися на Юркевича, як політичного противника, і виступили проти нього, за висловом Чижевського, „хрестоносним походом темноти й некультурности”. Походом, де переважала не чесна дискусія, але брудна лайка. З тих то причин Юркевич на довгі роки замовк, бо не мав сили боротися з неуцтвом і нерозумінням та примітивізмом. Але по його боці була правда, що не гине, а стоїть понад часом. Ця вимушена капітуляція зломила нашого філософа і він на 47-му році життя, майже забутий, без слухачів і авдиторії, з творами в рукописному виді, передчасно помер. Основні праці Юркевича й досі ґрунтовно не досліджені; це «Матеріялізм і завдання філософії», «Докази Божого життя», «Серце і його значення в духовому житті людини» та інші. Всі вони були написані російською мовою.
Хронологічно до цього періоду треба віднести теж життя і діяльність філософа українського походження Володимира Лесевича (1837-1903), родом з Лубенщини, який, крім літературно-публіцистичної діяльности, писав теж статті філософського змісту. За його участь в українському національному русі під кінець 70-их років заслали його на Сибір. Філософські праці Лесевича зібрані в трьох томах «Сочинений», в російській мові.
Лесевич в першу чергу є виразним представником позитивісму, репрезентованого франц. філософом Авґустом Комтом; згодом переходить він на позиції кантіяства, а врешті емпіоріокритицизму.
Виступив Лесевич у цій добі другої половини XIX ст., коли в філософії західної Європи заіснувала своєрідна криза, коли ані нових думок, ані нових настроїв філософи не дали. Був це, на думку Чижевського, час занепаду суто-теоретичної філософської думки і філософія „йде в найми” до конкретних наук і їх методології. За таких обставин не було пригожого клімату для філософів на сході Европи, зокрема в Росії, де з т.зв. чистої філософії насміхалися, а видання 1861 р. творів Григорія Сковороди названо „семінарською мертвеччиною” чи „схоластичною єрундою”. Так само не повезло серіозному і вдумчивому Лесевичу, якого філософських поглядів тодішня генерація не сприйняла. Пізнішого часу критик (М. Гордієвський) написав про нього ось що:
„Був він (Лесевич) строгий, тонкий, проникливий критик, прекрасний стиліст, великий знавець сучасних напрямків західноєвропейської філософії. . . Його не можна назвати творцем, а тільки популяризатором, не можна назвати пророком, а тільки „оповісником”.
Сучасником цих українських філософів був теж згаданий уже Олександер Потебня. Працював він майже виключно над філософією мови. Був особливо зацікавлений взаємозв’язком мови, мислення і дійсности. «Слово» у філософії Потебні є носієм не тільки значення, але й попереднього досвіду людини і нації, через фільтр якого проходить усяке нове пізнання. Звідси слово має три аспекти: зовнішню форму значення і внутрішню форму, і через останній аспект неминуче здійснюється суб’ективізація внутрішнього світу. Одне з покликань літератури — відновити це усвідомлення. Крім цього жанру праць, залишив Потебня багато праць з ділянки історичної синтакси та етимології. Коріння мовної філософії Потебні можна шукати в романтично-ідеалістичній системі німецького філософа мови Гумбольдта, асодіятивної психології Герберта, а теж психологічного мовознавства Штайнталя.
Українська філософія другої половини ХІХ ст. ( За книгою «Семчишин М. Тисяча років української культури. К., 1993»)