Козацька епоха (17-18 ст.) займає в історії України особливе місце. Бурхливі політичні події, що призвели до утворення Гетьманщини, вперше за сотні років привели до влади в Україні місцеву, національну еліту. І хоча політичні успіхи козацької старшини виявилися досить сумнівними, наслідки їхньої діяльності для розвитку національної культури, і в тому числі архітектури, важко переоцінити. Прагнучи забезпечити як особистий добробут, так і повагу народу, гетьмани й полковники розгорнули по всій Україні бурхливе будівництво (особливо в цьому плані відзначилися Іван Самойлович, Іван Скоропадський, Кирило Розумовський, і, звичайно ж, Іван Мазепа). Оскільки й замовники, і майстри-зодчі Гетьманщини були в основному українцями, стилістичні рішення будівель козацького часу виявилися глибоко самобутніми і врешті-решт забезпечили формування в Україні власного, пізнаваного архітектурного стилю – українського, або козацького, бароко.
Основні риси українського бароко
- планування храму – баштового типу: будівля складається із 3, 5 і більше багатоярусних об’ємів, що завершуються потужними гранованими куполами; з початку 18 ст. переважають хрещато-баневі храми давньоруського типу. Світські будівлі масивні, прямокутні за планом, завершуються простими дво-, чотирискатними дахами;
- фасади насичені деталями. їхній основний елемент – масивний багатоярусний фронтон, прикрашений волютами (спіральними завитками), віконними нішами, зубчастим цегляним візерунком. Фронтони часто увінчані шпилями, що несуть солярні знаки, вимпели тощо. У силуеті храму визначальну роль відіграє купол: 8- або 16-гранний, з високим барабаном і примхливим бароковим контуром;
- основні елементи декору стін – масивний антаблемент із поздовжніми борознами та гребенями (профілюваннями), а також поперечними ступінчастими виступами (розкрепуваннями). Важливу роль у прикрашанні будівлі відіграють пілястри, лиштви (як навколо вікон, так і навколо декоративних ніш), а також ліпні прикраси із зображенням гербів, християнських символів, рослинного орнаменту;
- вікна півциркульні, вузькі, обрамлені масивними лиштвами складного й різноманітного малюнку. Типова лиштва складається з високого трикутного сандрику, бічного профілю у вигляді ламаної лінії та важкого підвіконня. Як правило, в оформленні фасаду використовується три, п’ять і більше типів лиштв, згрупованих у примхливі композиції. Дуже поширені фігурні вікна: хрестоподібні, восьмигранні тощо;
- основний будівельний матеріал – випалена цегла. Стіни покривалися штукатуркою та побілкою, іноді розписувалися в біло-блакитних тонах («київське рококо»).
Стилістика козацького бароко підтримувалася в Україні близько півтора століття (найбільш ранні зразки належать до 1630-х років, найпізніші – до 1770-х). За цей недовгий період національний архітектурний стиль пройшов цілий ряд етапів, набув кількох регіональних течій і проявив себе в синтезі з архітектурою суміжних держав.
У цілому, в розвитку козацького бароко можна вичленувати щонайменше п’ять етапів. Архітектура Гетьманщини, що виникла в період установлення Козацької республіки Богданом Хмельницьким (прав. 1648- 1663 рр.), відрізняється суворістю й лаконізмом.
У трагічний період Руїни (1663-1687 рр.) будівельна активність підтримується в Слобідській Україні, що перебуває вдалечині від усобиць громадянської війни; тут виникає слобожанська школа (1680-ті рр.), що відрізняється тісною взаємодією з архітектурою Московської держави.
Наступний етап у розвитку стилю – мазепинське бароко (1687- 1730 рр.), виникнення якого прямо пов’язане з державницькою та меценатською діяльністю Івана Мазепи. Будівлі цього періоду утворюють два комплекси – «монастирський», більш традиційний, і «державний», що відбиває прагнення гетьмана до вироблення величного архітектурного стилю, що уславив би міць держави.
За часів правління гетьмана Данила Апостола (1727-1734 рр.) на Київщині виникає специфічне «київське рококо», а в Чернігово-Сіверских землях у цей період закладається власна сіверська школа.
І нарешті, пам’ятки пізнього українського бароко будуються в період правління останнього гетьмана, Кирила Розумовського (прав. 1750- 1763 рр.). Після смерті імператриці Єлизавети, покровительки гетьмана, національна стилістика штучно витісняється з українського монументального зодчества. Центральна Україна входить до культурного простору Російської імперії, тож про національну самобутність уже не йдеться..
Проте пам’ять про національний стиль зберігалася в Україні дуже довго. Протягом 19 ст. елементи українського бароко зрідка використовувалися при будуванні культових і громадських споруд. Протягом 20 ст. мотиви козацької архітектури широко використовувалися в будівлях українського модерну та післявоєнної радянської архітектури.
Найбільш український стиль
Українську архітектуру козацького періоду прийнято йменувати українським або козацьким бароко. Це правильно лише почасти. Безумовно, перебуваючи в просторі східноєвропейської культури, українці не могли не враховувати віянь тодішньої моди.
У той же час, європейське бароко було улюбленим стилем польської шляхти, що не могло не викликати в козаків украй негативних асоціацій. Особливо це стосується релігії: у країні, де щойно закінчилася кривава релігійна війна, ніхто не став би будувати православних церков, що стилістично нагадують костьоли.
Тому «українське бароко» не було «українським різновидом бароко». Це – самостійний культурний феномен, що об’єднав у собі кілька різних стильових напрямків. Так, багатоярусність, полігональність, розкриття внутрішніх об’ємів запозичено ним із національних традицій дерев’яної архітектури. Пластична виразність фасадів, урочистість і пишність декору споріднена з польським, литовським, німецьким бароко. Нарешті, монументальність об’ємів, підкреслення оборонних якостей будівлі в рішенні віконних прорізів, композиції веж і куполів ріднить козацьке бароко з архітектурою православних храмів-твердинь Середньовіччя.
Простежуються зв’язки українського бароко і з галицьким ренесансом, і з архітектурою київської школи часів Давньої Русі. У цілому ж, походження «найбільш українського» з архітектурних стилів і досі викликає дискусії.
Архітектура Гетьманщини
Період Хмельниччини та Руїни вплинув на зодчество України. З одного боку, саме в цей час відбувається закладення основ самостійного українського архітектурного стилю. З іншого, обстановка громадянської війни призводить до зниження будівельної активності й посиленню монументальної складової у вигляді будівель. Нечисленні збережені будівлі цього часу відрізняються спрощеним плануванням, присадкуватістю, вузькими вікнами-бійницями. Декор найчастіше обмежений ліпними прикрасами фронтону.
Слобожанська школа
Землі Слобідської України, що перебували під військовим протекторатом Московської держави й були далекими від негараздів Руїни, в 1680- 1690 рр. зазнали значного економічного підйому. В цей період тут формувалася самобутня школа храмової архітектури, що сполучила типово український просторовий динамізм із декоративністю російського «наришкінського бароко». Слобожанська школа – безсумнівна вершина архітектурної творчості України домазепинського періоду.
Мазепинське бароко: монастирські храми
Правління Івана Степановича Мазепи – найбільш продуктивний період в історії українського бароко. Нормалізація політичної обстановки в країні, так само як і активна меценатська діяльність гетьмана призвели до небувалого росту будівельної активності. У цей період було закладено основи цілого ряду стильових напрямків, які успішно розвивалися ще кілька десятиліть після скинення та смерті гетьмана.
Храми «монастирського» типу – найбільш ранні та консервативні за своєю архітектурою зразки мазепинського бароко. Як і козацькі церкви Гетьманщини, вони в основному двоярусні, але значно багатше декоровані й пластично ускладнені. Силует храму стає стрункішим і монументальнішим, у його декорі проявляються «державні» елементи – герби, вензелі й навіть тризуби.
Мазепа-будівничий
Мабуть, за всю тисячолітню історію України не знайдеться фігури, що зробила для Українського мистецтва більше, ніж зробив Іван Степанович Мазепа. Тонкий політик, він був у той же час щиро віруючою людиною й використовував увесь свій вплив для розгортання в Україні небувалого за своїми масштабами церковного будівництва. На його особисті кошти було зроблено реконструкцію найбільших давньоруських храмів, що століттями стояли в руїнах, – Софії Київської, Михайлівського золотоверхого монастиря, Успенського собору й інших.
Були добудовані закладені ще Іваном Самойловичем Троїцький собор у Чернігові та соборна церква Мгарського монастиря під Лубнами – визнані шедеври українського зодчества. Але найбільшу активність Мазепа виявив у будівництві нових храмів: тільки власним коштом він звів 26 церков, у тому числі й на території Московської держави.
«Гетьман обох берегів» фінансував не лише церковне будівництво. На його кошти були споруджені новий корпус Киево-Могилянської академії та Чернігівський колегіум, цілий ряд цивільних будівель. Києво-Печерська лавра та Софійський монастир були оточені кам’яними стінами з монументальними вежами. За двадцятирічний період правління Івана Степановича мазепинське бароко виявило себе у всіх жанрах архітектури.
Мазепинське бароко: «державний жанр»
Вершиною мазепинського бароко по праву вважають «державний жанр» – так сучасники називали стиль, що відбив прагнення Мазепи і його однодумців, що його оточували, створити величний, «державний» стиль. У цивільних будівлях «державний жанр» проявився в ускладненні планів і контурів будівель, посиленні ролі фронтонів, появі мансардних дахів, галерей, насиченні фасадів дрібною пластикою.
Церкви «державного жанру» відрізняються навмисним зближенням із давньоруськими хрещато-баневими храмами: гетьман і його оточення прагнули до відродження культури Київської Русі. У результаті храми втратили традиційну українську пірамідальність і набули монументальних кубічних форм, пожвавлених масивними фронтонами. Куполи втратили динамічний зв’язок із основними масами споруди й вільно розташувалися на плоскому даху. Такі церкви так полюбилися українцям, що їх продовжували зводити ще 30 років після смерті гетьмана.
«Київське рококо»
У 1720-1740 рр., коли Україною управляє освічений і рішучий гетьман Данило Апостол (1658-1734 рр.), у країні наступає короткий період відносного благополуччя. У великих містах відновлюється храмове будівництво, активно ведеться реконструкція стародавніх святинь. Саме в цей час у Києві створюється унікальна архітектурна школа, яку можна умовно назвати «київським рококо». Навіяні європейськими тенденціями декоративні елементи злилися в цьому стилі воєдино з українською народною традицією зовнішніх розписів по штукатурці. В архітектурі козацького часу ця тенденція майже не проявилася, натомість храми «київського рококо» з надлишком виправили цей недогляд: їх почали покривати іконами й писаними візерунками буквально від верху до низу!
Сіверська школа
Чернігово-Сіверські землі наприкінці 17 – початку 18 ст. стали новим культурним центром України. Це було пов’язане як із тим, що їх практично обминула кривава звада Руїни, так і з тим, що багато діячів того часу походили саме з цих земель. До того ж, у землях Сіверщини розташовувалися дві столиці козацької України – Батурин (1666-1708 рр.) і Глухів (1708-1764 рр.). Культова архітектура цього періоду підпала під сильний вплив Сіверської школи дерев’яного зодчества, для якої характерними є домінування центрального об’єму храму та симетричність просторової композиції. У Північній Слобожанщині також було збудовано ряд церков цього типу.
Пізнє українське бароко
Заключний етап розвитку українського бароко, його «лебедина пісня», пов’язана з правлінням останнього гетьмана України, Кирила Розумовсь- кого (прав. 1750-1764 рр.). Впливовий дворянин Російської імперії, рідний брат законного чоловіка імператриці Єлизавети Петрівни, Ро- зумовський, проте, дуже піклувався про збереження та розвиток в українських землях власної культури. Гетьман зібрав під своє крило талановитих зодчих, серед яких безумовне лідерство належить киянинові Іванові Григоровичу-Барському (1713-1791 рр.). Створені ними витвори мистецтва з’єднали витончену розкіш єлизаветинського бароко з українськими національними традиціями, утворивши дивовижний стильовий коктейль.