В парі з буйним розвитком літературного життя в 20-30 pp.. приходить тон ж до широкого розгорнення мистецького руху.
Прикметною рисою цього руху було те. що, подібно як і в літературі, він ішов двома сильними річищами: І) прагненням старики генерації мистців зберегти дотеперішні досягнення відокремленого українського національного стилю в мистецтві, і 2) намаганням надати мистецькому життю новий стиль пролетарської культури в цілому, репрезентовано? широко розгалуженою організацією Пролеткульт (пролетарська культура).
Подібно як і в музиці, літературі, театрі та інших галузях культурного будівництва, мистецький рух в Україні того періоду користувався релятивною свободою і не був переслідуваний. Але все таки партія ступнево старалась прибрати цей рух до своїх рук і запрягти мистецтво, подібно як літературу, школу чи театр, служити своїм інтересам.
Першим кроком до цього було встановлення керівництва мистецтвом, яке формально підчинено Народному Комісаріатові Освіти, при якому встановлено Всеукраїнський Відділ Мистців. При цьому Відділі організовано комітети образотворчого мистецтва, охорони мистецьких пам’яток і старовини, а в цілому — справі мистецтва придано державної ваги і значення. У відання НАРКОМОСу передано всі історичні і мистецькі цінності націоналізовано Київський Міський Музей В. Ханенка та інші музейні колекції, і на їх базі засновано Державний Музей Українського Образотворчого Мистецтва, Київський Державний Музей Російського Мистецтва та Музей західного і східного мистецтва. Націоналізовано теж музеї і музейні колекції в Харкові, Одесі, Полтаві, Чернігові та інших містах. Під владу уряду перейшла теж тоді єдина в Києві, заснована ще в листопаді 1918 p., Українська Державна Академія Мистецтв, а в складі її професорів були такі визначні мистецькі сили, як Юрій Нарбут, Василь та Федір Кричевські, Михайло Бойчук, Олександр Мурашко, М. Бурачек, всі, що мали за собою мистецький і національний стаж. Ця Академія дала початок вищій мистецькій освіті в Україні. Були теж організовані т.зв. художні училища і технікуми (Харків, Одеса) і промислові школи. Поруч справжнього мистецтва, розвивалось мистецтво пропаганди, яке здійснювало принцип партійності мистецтва і його необхідності для комунізму і радянської системи. Отже широко практикувались у перших роках після революції різні форми ужиткового мистецтва, а стали ними політичні плакати, сатирична графіка та відповідно обдумані засоби для декорації вулиць, робітничих клубів, шкіл і т.п. Такі розписи виконували мистці-малярі (як от Т. Бойчук, В. Седляр, О. Павленко), але, бувало, до праці притягались різні аматори-дилетанти. Крім цього в практику ввійшло влаштовування вистав декоративного і самодіяльного мистецтва.
Поруч цих зовнішніх бутафоріях мистецького руху суть його була передовсім у самих мистцях. В той час, коли старші йшли шляхами українського національного стилю, молода, революційно настроєна генерація мистців хотіла служити революції по-своєму. Багато мистців, категорично відкидаючи реалізм, стали захоплюватись футуризмом, кубізмом, супрематизмом та іншими формаліститичними течіями. Таке, за висловом радянської критики, „анархістське, нігілістське ставлення до культурної спадщини минулого” насаджував саме Пролеткульт, який м.ін. висунув теорію «незалежносте культури від політики» і в культурному будівництві протиставив себе партії і державі.
Проти таких позицій цієї широко розгалуженої організації з масовим членством і популярністю виступив Ленін і партія, засуджуючи „формалістичні перекручення». А проте Пролеткульт продовжив розвиватися, і з кінцем 1922 р. став всеукраїнською організацією, серед якої було чимало визначних діячів літератури і мистецтва.
* * *
В історії мистецького руху хронологічно першою організацією було Т-во Художників ім. К. Костанді (Одеса, 1922р.), яке ставило своїм завданням поширити серед населення знання про мистецтво, популяризувати його та шукати нових шляхів для розвитку образотворчого мистецтва. Але воно не вкладалось у партійну програму і 1929 р. „самозліквідувалось”. Другою була Асоціація Художників Червоної України, з філіями у багатьох містах України, що плекала реалістичне мистецтво в новому революційному стилі. Вона організувала пересувні виставки, мала свої видання і толерувалась владою. Інший характер мала Асоціація Революційного Мистецтва України (АРМУ) (Київ, 1925 p.), з філіями по більших містах. Гуртувала вона мистців різних напрямків, а між ними були мистці такої кляси, як М. Бойчук, Оксана Павленко, М. Бурачек, І. Северин, О. Сахновська. Вони плекали, до деякої міри, старі реалістичні традиції або орієнтувалися на новітнє західноєвропейське мистецтво.
Панівне місце в АРМУ мав М. Бойчук зі своєю школою талановитих мистців, якими тоді були Тимко Бойчук, І. Падалка, В. Седляр, Оксана Павленко, О. Довгаль та інші. Він теж сформував ідейні напрямні цієї організації, що виступала проти віджилого станкового мистецтва, натуралістичного реалізму, побутовщини, і пропагувала монументалізм. АРМУ під проводом Бойчука боролась „за якість і рівень мистецтва української культури, за вихід радянського українського мистецтва з дореволюційного провінціялізму”. Мистці АРМУ обстоювали принцип національної своєрідності і самобутності українського мистецтва, а основним принципом у бойчуківській концепції цього нового мистецтва було звернення до традицій візантійського та італійського проторенесансового монументального малярства (Джіотто), і також до давнього українського іконопису, як першоджерела української національної форми. Очевидно офіційна партійна критика визнала цей напрям „антисоціальним і вузьким” і поборювала бойчукізм, уважаючи його контрреволюційним традиціоналізмом, націокомунізмом, і в 30-их pp. всі мистці цієї формації були зліквідовані.
Групою, що цікавилась передовсім модерним малярством, було Об’єднання Сучасних Мистців України (ОСМУ), організоване Анатолем Петрнцьким, що переважно працював у ділянці театральної декорації.
На позиціях реалістичного мистецтва стояло активне в роках 1928*31 Об’єднання Мистецької Молоді України (ОММУ), до якого належали переважно студенти мистецьких інститутів.
Боротьба мистецьких напрямків велась теж в українській архітектурі, яку репрезентували секції при загальномнстецьких об’єднаннях. В 1928 р. засновано Т-во Сучасних Архітекторів України (ТСАУ), з філіями по інших містах, і всі еони відбивали різноманітні пошуки, починаючи від творення сучасної національної архітектури на основі традицій бароко, а кінчаючи на конструктивізмі.
Боротьба течій захопила теж вищу мистецьку школу, яку репрезентував передусім Київський Мистецький Інститут, у якому навчалося близько 800 студентів на п’ятьох факультетах. Зрозуміло, що партія, за вказівками московського центру, постійно встрявала в цю боротьбу течій і напрямків, стараючись повести їх антинародний і антисоціальний характер. У різних резолюціях з років 1924, 1925, 1927 і пізніших, вона старалась обмежити ці незалежні прямування мистців і в результаті довела внутрі цих організацій до різних зламів. 1 так у 1929 р. „самоліквідується, як уже згадано, Т-во Художників ім. Костанді; у 1930 р. Асоціація Художників Червоної України (бойчуківці) перетворюється на Всеукраїнську Асоціацію Пластичних Мистців, а після кількох дальших перетворень і сецесій приходить до створення Всеукраїнської Асоціації Пролетарських Художників. Тоді теж реорганізується Київський Мистецький Інститут на Інститут Пролетарської Мистецької Культури. Але і ці зміни були короткотривалі, бо, врешті, у квітні 1932 р. постановою ЦК ВКП(б) «Про перебудову літературно-художніх організацій» зліквідовано мистецькі організації і на їх місце створено одну, з Москви керовану, Спілку Радянських Художників України, а основним творчим методом визнано соціалістичний реалізм. 1 з цього часу, на процесі утвердження всіх українських мистців в соціалістичному реалізмі, пройшли наступні передвоєнні роки.
„Слід сказати — читаємо в совєтській історії українського мистецтва -о в той час дався в знаки шкідливий вплив культу особи Сталіна на всі галузі суспільного життя країни, зокрема художнього. Значні мистецькі сили відволікалися на виконання антиісторичних творів, що без міри звеличували одну особу в противагу народові, якому відводилась роль безликої юрби . . . Практикувалося самовільне і некомпетентне адміністративне втручання в творчий процес . . . Ряд майстрів українського образотворчого мистецтва та архітектури (Бойчук, С. Налепинська-Бойчук, В. Седляр,. Падалка, Ілля Шульга, Д. Дяченко), внаслідок порушення соціалістичної законності і безпідставних політичних звинувачень, зазнали репресій і загинули.
Українське мистецтво 20-30-х років (За книгою «Семчишин М. Тисяча років української культури. К., 1993»)