Справді, важливою особливістю й своєрідністю у формуванні української національно-визвольної ідеології в першій третині XIX ст. є польське питання.
Після знищення Польської держави через її поділи наприкінці XVIII ст. між Росією, Австрією і Прусією, на теренах колишньої Речі Посполитої розпочалась бурхлива діяльність національної шляхетської верстви за державне відродження уже Польщі. На відміну від української національної панівної верстви польська еліта, як зазначалося, не піддавалась денаціоналізації, навіть одержуючи з рук імператорів держав-окупантів певні соціальні й державні пільги. Але, не зумівши розв’язати свого часу національне та релігійне питання щодо українців та білорусів, вона втратила і свою національну та політичну свободу, і свою державу. З 1794 року розпочинається, по суті, безперервна збройна та ідеологічна боротьба поляків за відродження держави. Створюється велика кількість таємних організацій, гуртків, товариств, масонських лож, що перебралися на територію Польщі із європейських країн на зламі нових часів. Вони були тоді центрами поширення демократичних ідей, пропагували високі моральні якості людини, проголошували гасла рівності, взаємодопомоги. Вони гуртували сили польського народу не тільки для наступних збройних виступів за відновлення своєї держави в етнічних межах, а й на землях інших народів, якими Польща оволоділа починаючи від XIV ст.
Особливістю суспільного життя цих земель було те, що тут польське землеволодіння стало панівним. Навіть на початку XIX ст., після того, як територія більшої частини підвладних Польщі українських земель була приєднана до Росії, тут зберігалась повна перевага польських поміщиків. Заданими етнографічної експедиції на чолі з П. Чубинським, навіть у II половині XIX ст. на Правобережній Україні (до 1862 року) польським дворянам належало 85 % землі в Київській, 90 % у Подільській, і 92 % у Волинській губерніях.
У Російській імперії польське панство після поділів Речі Посполитої зберегло всі свої привілеї. Як і раніше, українські селяни тут були закріпачені й духовно принижені тепер уже польськими дворянами.
Через те, коли серед польських магнатів і шляхти стали активно дискутувалися питання щодо можливості нового повстання за відродження Польської держави під гаслами «від моря до моря» (тобто від Балтійського до Чорного моря, де жили народи український, білоруський, литовський та ін., що входили колись до складу «історичної Польщі»), українські селяни залишались байдужими до їхніх проблем і сторонились своїх панів. Ідея відновлення «історичної Польщі» не приносила ніякого просвітку в їхньому рабському становищі, а лише загрожувала навіки лишитися їм під соціальним і релігійним гнітом у чужій державі. Аристократично-шляхетський польський рух за своєю природою був чужий українському народові.
Після поділів Польщі наприкінці XVIII ст. зазнало змін геополітичне становище українського народу. Його об’єднання на території по обох берегах Дніпра в складі Російської держави об’єктивно перетворювало українців із провінційного народу в самодостатній окремий великий народ, який став предметом міждержавних і міжнародних відносин, зокрема між Росією і Польщею. З цього часу в політичному житті Російської держави виникає кілька проблем: з одного боку — польське питання; з другого — українське, а з третього — постає польсько-українське питання, яке дедалі більше набувало ваги в міжнаціональних стосунках у самій імперії.
Від початку XIX ст. на теренах власне Польщі став посилюватися процес формування національно-визвольної ідеї та боротьби за відновлення польської держави. Він підштовхнув процес формування модерної польської нації, та появу ідеології нового польського націоналізму, який на приєднаній вже до Росії правобережній частині України, де залишались польські землевласники, прагнув «залучити до польської національної справи незліченних українців»’
Польське суспільство ще в попередні часи намагалося прихилити на свій бік світськістю і модернізмом більш освічених українських діячів на тих землях, які входили до складу Речі Посполитої. Багато з них за своїм світоглядом і політичною орієнтацією перетворились у поляків. В новітній час фактично ідеї українства на Правобережжі традиційно сповідувала в основному релігійна еліта, що й визначало її, з одного боку, політичну національну впертість та, водночас і з другого, політичну слабкість.
У І половині XIX ст. польський та український визвольні рухи на теренах України розвивались паралельно, але мета в них була різна. Польський рух, що по суті виріс з недавньої державницької історії, ще зберігав стару й добре організовану державницьки настроєну політичну еліту, спирався на свою національну й економічну спільноту Український же рух, який тільки розпочинав формувати нову еліту, спирався на мовно-культурне відродження і боровся за визнання свого народу як окремого, самобутнього й історично спроможного, в той час па нього претендували на сході Російська імперія, що володіла більшою частиною українських земель, а на заході — поляки. Польські привілейовані стани визнавали українське населення частиною свого народу. Це було важливою засадою національної свідомості та ідеології польського суспільства. Концепція «історичної Польщі», до речі, стала однією з причин слабкості польського руху.
Від початку XIX ст. серед польської громадськості з’являються численні таємні революційні й масонські організації, які проводили революційну агітацію за нове повстання. Це відчутно загострювало політичні суперечності як у самій Польщі, так і на теренах України. У 1819 р. серед польських військових виникає таємна організація під назвою «Національне масонство» В. Лукасинського. Вона сприяла виникненню у 1820 р. відомої польської революційної організації «Патріотичне товариство», котре поширило свою діяльність на Галичину і на Волинь. На Правобережній Україні і в Києві проводила свою діяльність «Ложа тамплієрів» та інші. У 1824 р. «Патріотичне товариство» проводило переговори з учасниками «Південного товариства» декабристів — М. Муравйовим-Апостолом та М. Бестужевим-Рюміним. Але під час повстання російських декабристів польські таємні організації їм на допомогу не прийшли.
Наприкінці 20-х років XIX ст. на території Правобережної України створюються численні таємні польські організації, що підпорядковувались еміграційним польським центрам у Франції, в Швейцарії та в інших країнах. Це був час, коли на європейському материку піднімалась нова революційна хвиля боротьби проти старих режимів, що сприятливо позначалось на формуванні й утвердженні національних держав. Протягом 30-х років XIX ст. у Європі виникають і діють таємні революційні організації різних народів — «Молода Італія», «Молода Франція», «Молода Польща», «Матиці» у чехів і сербів та ін.
На початку 30-х років у Польщі та в правобережній частині України вибухнуло польсько-шляхетське повстання. Але воно було швидко придушене російськими військами. Українське селянство це повстання не підтримало. Значна частина повстанців після поразки була відправлена на заслання до Сибіру, багато з них перебралися за кордон і знову почали створювати нові революційні товариства й організації для продовження боротьби. Революційна польська еміфація продовжувала справу гуртування сил для нового етапу боротьби за «історичну Польщу».
У середовищі польської еміграції в Парижі відновлює свою роботу польська організація «Славяно-народне владо» на чолі з відомим політичним лідером А. Чарторийським (1832), яке, на думку російських жандармів, приховувалось під назвою «Слов’янське літературне товариство». До нього входили видатні науковці, культурні діячі, письменники, зокрема А. Міцкевич, П. Шафарик та інші. Великого значення набула програма цього товариства, яку створив А. Міцкевич — «Книги буття польського народу і польського пілігримства», де порушувалися питання боротьби за польську державу і об’єднання слов’янських народів для цієї боротьби, але під егідою польського народу і польської держави. Ці ідеї гюльського месіанізму були породжені вірою поета у свій народ і його державно-культурницьку місію для інших народів. Але, по суті, вони обгрунтовували імперську концепцію на право володіти «історичними землями» колишньої Речі Посполитої та проводити національну і релігійну політику на польських «кресах».
Ідея цього товариства — просвітництво серед слов’янських народів, єднання в спільній боротьбі за свою державність. Ці народи «мусили пізнати ціну вольності й конституційного побуту… відчути прихильність до істинної своєї народності і давньої приспаної слави». Таким, на думку російських жандармів, був лейтмотив документів.
Завдання організації керівники відділення визначали так: «відновити попередню Польщу» і для цього «порушити спокій чотирьох обширних держав: Росії, Австрії, Пруссії, Туреччини». Це було точніше визначення справжньої мсти польських конспіраторів. їхня агітація серед польського панства на теренах Правобережної України ставила завдання — відновити тут владу суверенної польської держави.
Причому, вона повинна була увібрати в себе всі так звані «історичні землі», в тому й числі Білорусію, Литву й Правобережну Україну. Один із тодішніх польських лідерів визвольної боротьби Й. Лелевель так говорив про це; «Всіляке зменшення давніх кордонів потрібно оцінювати як ущемлення інтересів нації (тут — польської), порушення її незалежності». Польські революційні гасла вважали, що український і білоруський народи не здатні на самобутнє національне чи політичне самовизначення. Тож і знамените гасло польських революціонерів 30-х років «За вашу і нашу свободу!» не стосувалося їх, а відносилось тільки до російських демократів. Потреби українського та білоруського народів зводилися, на їхню думку, тільки до урівнення віросповідання — тобто терпимості до православної церкви. Що ж до аграрних потреб, то демократи Патріотичного товариства па чолі з І. Лелевелем і конституціоналісти («Калішани») стояли на принципах ліквідації феодального права на хлібороба, запровадження оброку і звільнення селян без землі. Але навіть ці поступки польсько-шляхетські діячі не поспішали запроваджувати. Вони лише обіцяли поки що «батьківське» піклування і незначні полегшення для селян.
Проте варто підкреслити й те, що серед польської інтелігенції були люди з істинно демократичними поглядами на ситуацію. Вперте увагу шляхетства на долю українського народу в складі Речі Посполитої звернули польські просвітителі — Г. Коллонтай, Ф. Єзерський, Ф. Макульський, С. Сташиць та інші. У своїх публіцистичних працях кінця XVIII — початку XIX ст. вони проголошували ідеї рівності й суверенності всіх народів, засуджували жорстоку політику польського панства щодо українського народу й закликали своїх співвітчизників відмовитись від старих поглядів, які можуть призвести до фатальних помилок у ставленні до українців.
Так, один із цих публіцистів — С. Сташиць у своєму гюлітичному трактаті «Пересторога Польщі» висловлював переконання, що «нерозумний егоїзм» «відштовхнув від Польщі войовничих козаків і змусив стати ворогами (польської держави)». Інший відомий публіцисг і урядовець міністерства освіти Г. Коллон гай також закликав до рівності між різними народами і у виступах у сеймі (1789-1792), і у своїх працях. Зокрема, він слушно бачив причину визвольної війни українського народу на чолі з Б. Хмельницьким та Коліївщини (1768), що охопила майже всю центральну Україну, в нехтуванні польським урядом і панством прав свободи та поваги до людини, в жорстокому національному гіюблснні українців. «Якщо людина в самій собі знайде ту істину (тут свободу — авт.), котру не знаходить у державному ладі, то вона неминуче повинна стати ворогом цього ладу. Хіба не відчувала цього людина в часи Хмельниччини? В часи останньої різанини на Україні?». Погляди таких публіцистів деякі польські громадські діячі зрозуміли тільки в 30-х роках XIX століття.
Після поразки польського повстання 1831 р. на території Правобережної України починає діяльність новостворена польська революційна організація «Співдружність польського народу» (1835-1839), яку очолив Ш. Конарський. Він був палким прихильником соціальної, політичної та релігійної рівності простого народу, намагався залучити до польського повстання і українських селян. На його поглядах та діяльності, як бачимо, вже позначились переміни у світогляді деяких шляхетських ідеологів у ставленні до українського народу. Вони збагнули, що без його широкої підтримки їм не повалити панування великої і могутньої Російської імперії над Польщею.
Зокрема, ще в 1832 р. у польській еміграційній пресі з’явилася стаття публіциста Тадеуша Кремповецького, який слідом за попередніми польськими просвітителями визнав провини польських панів щодо гніту українського селянства, яке повставало проти них і жорстоко з ними розправляіюсь. Цей автор називав тепер керівників козацько-селянських повстань П. Бута (Павлюка), С. Наливайка, М. Гонту «Новими Спартаками». Він говорив, що цими повстаннями український народ заявив «про своє ставлення до волі». А одна із польських еміграційних громад прийняла навіть назву «Умань» — як зг адку про відомі події під час знаменитого повстання на чолі з М. Залізняком та І. Гонтою. Це зроблено для того, зазначали вони, «щоби ми відмили сповна ненависть, змазали криваві спогади».
Таке переосмислення українсько-польських стосунків було позитивно сприйняте частиною польсько-шляхетського середовища, зокрема на Волині, Поділлі, Київщині, де українці становили більшість населення.
Тому, певно, в польському середовищі виникає велика увага до української історії, до фольклору, традицій і т. д. Група польських літераторів звертається до українських тем (Словацький, Грабовський та ін.). Створюється символічний образ українського народу в образі козака Вернигори (в творах М. Чайковького). Виникає своєрідна мімікрія — спосіб пристосування польського панства до українського оточення, до стилю життя українців. А відомий магнат М. Чайковський розробляє план повстання українців з допомогою Туреччини. Цю течію в історії польського суспільного життя в Україні дослідники згодом назвали «польським українофільством».
Отже, одні польсько-шляхетські лідери продовжували дотримуватися традиційних поглядів. Другі зрозуміли, що без підтримки широких мас місцевого населення вони не зможуть позбутися панування Російської імперії. Для українських же селян польський пан чи шляхтич і далі залишався гнобителем як у соціальному, такі в релігійному, національному та культурному сенсі. Адже панство було далеким від розуміння соціальних проблем суспільства, передусім одвічного питання «землі і волі».
Не випадково агітаційна діяльність Ш. Конарського з акцентами на рівноправність українського народу з польським, на знищення кріпацтва не зустріла підтримки з боку пансько-шляхетських кіл на Правобережній Україні, які користувались у Російській імперії усіма привілеями поміщиків-кріпосників.
Першим завданням майбутньої боротьби Ш. Конарський вважав визволення від російського самодержавства: «… ми, поляки, повинні насамперед скинути чужоземне ярмо, відбити зовнішніх ворогів, розтоптати шляхетські привілеї, усунути релігійні забобони, одне слово, знищити й внутрішнє гноблення простого народу, згідно з принципами релігійної, політичної і соціальної рівності»’^».
Разом з тим діячі, засновуючи таємні польські організації в Україні — «Віра, надія і любов» (на Волині), «Демократичне товариство» (в Одесі), різні студентські гуртки в Києві — сподівалися на підтримку українців.
Але про автономне державницьке життя щодо останнього мова у програмних документах не йшла. Аналогічна ситуація була й з вирішенням аграрного питання: нічого конкретного також не пропонувалося.
Гасла єдності народів пронизують і виступи іншого відомого діяча польського руху І. Лелевеля. В одній із відозв, проте, він говорить про дружбу лише з російським народом. Від імені еміфаційного Національного комітету автор писав: «Народи, що прагнуть до свободи, перебувають між собою в союзі. Якщо ви піклуєтесь про свою свободу, то такий союз існує між вами і нами… Велика ідея, що народилась на берегах Неви, ідея федерації слов’янських народів, може бути здійснена завдяки їх новому спільному відродженню». Щоправда, автор цієї відозви з невідомих причин говорить проте, що ідея слов’янської федерації нібито народилась «на берегах Неви». Чому вкралась така помилка — сказати важко. Адже добре відомо, іцо ця ідея виникла в Україні, спочатку в Київській ложі «З’єднаних слов’ян», а згодом — була представлена у більш широкій програмі в українському «Товаристві з’єднаних слов’ян», що існувало у Новограді-Волинському.
В усякому разі в 30-х роках XIX ст. в деяких політичних програмах польського визвольного руху з’являється трактування національного питання у формі федеративної єдності народів — російського та польського. И1,одо українського народу, то навіть автономної форми його державного існування не передбачалось. Так, у програмі «Співдружності польського народу» читаємо: «Люди усіх націй — суть брати між собою. Тому всі люди і всі народи, складаючи одну велику рідну сім’ю, зобов’язані подати один одному взаємну допомогу у здобутті та захисті загальної свободи». Тобто, українцям пропонувалась тільки одна велика і єдина сім’я. Далі стверджується, що народ, який прагне поневолити інші народи, є «ворогом усіх народів», усього людства. Діячі «Співдружності» закликають усіх повстати, проте, за відродження саме польської держави, і просять відкинути будь-яку національну обмеженість (певно ж щодо поляків). Стосовно українців ця «національна обмеженість» з боку польських діячів визвольного руху залишалась: адже ніде в програмах поляків не проходила навіть думка про право українського народу хоча б на автономне визначення.
На таких же позиціях стояли й інші таємні польські організації в Україні: «Віра, надія, любов», «Демократичне товариство», жіноча організація Ф.Зелінської та інші. Звичайно, ні про яке відродження української держави вони тим більше ніде не згадували, хоча Гетьманщина була знищена на їхніх очах — майже одночасно з поділами Речі Посполитої наприкінці XVIII ст.
Ш. Конарський встановлює у 1836 р. зв’язок для координації дій з багатьма таємними польськими організаціями не лише в Україні, а й у Литві. Тут до нього приєдналось таємне студентське товариство «Юна Польща» Широко відомою стала стаття Ш. Конарського, звернена до польських поміщиків із проханням сповідувати справедливість, перестати «бути тиранами», забути про канчуки: «вважайте селян за братів, дайте їм жити спокійно — відразу ж зникнуть підпалювання, тривожний дзвін не порушуватиме вашого сну, закривавлена заграва не вражатиме ваші очі». Конарський звернувся до гюльських панів навіть із своєю прокламацією, яка мала назву «Голос вопіющого в пустелі» і користувалась великим успіхом серед таємних гуртків та організацій. У ній він закликав поляків позбутися ненависті до росіян, бо «незабаром юна Росія пробудиться, заграє гімн свободи».
Головне своє завдання таємні польські організації вбачали в тому, щоб заволодіти умами й серцями всіх жителів колишньої Речі Посполитої й підняти їх на революцію. Як свідчили пізніше учасники таємних польських організацій, чимало польських патріотів уже вірили, «що Польща тільки власними силами, без усякої сторонньої допомоги не поверне собі свободу… що без соціальної рсволюції поляки повстати й повалити ярмо не зможуть, що ця соціальна революція необхідна як засіб, без якого неможливо перемогти… тобто соціальна революція була умовою повалення чужого ярма». Копарський на Волині, на Поділлі проводить земські збори серед польської шляхти і поміщиків. Особливу увагу він і його соратники приділяли шляхті, яку вважали провідною силою визвольної боротьби, в ході якої до Польщі, беззаперечно, мали б приєднатися її колишні східні «провінції», тобто землі Правобережної України, а також Білорусії і Литви. Хоча, зрештою, агітація на Волині, Поділлі і Київщині, як зазначає автор цих записок, успіхів не приносила, а «заходи до повстання були безплідні».
Месіанізм, який возвеличував державницьку спроможність польської нації і робив її головним рушієм історії й державотворення, був властивий усім польським діячам національно-визвольного руху і в наступні часи. Поляки намагалися відродити власну державу з допомогою інших народів, але які мали право жити в цій державі (хоч і на своїй історичній землі) лите за польськими законами. Звичайно, історичний досвід українського народу попередніх століть по суті не брався до уваги.
В середовищі основної маси шляхетства час від часу 3‘являлися ідеї, які передбачали переслідування української національної свідомості, ліквідацію православної церкви, письменства та ін.
Ще на початку XVIII ст. в магнатсько-шляхетських колах Речі Посполитої з’явився документ польської суспіль-но-політичної думки під назвою «Проект знищення Русі», який став програмою повної ліквідації українського народу та його освіченої верстви і який впроваджувався у практичне життя протягом століття. Характерно, що цей документ, звичайно, не був офіційно ніким прийнятий, але його філософією по суті було пройняте все суспільно-політичне життя Речі Посполитої.
Метою польської держави, на думку автора «Проекту», має бути «єдність віри», тобто перетворення всіх православних українців на католиків. Порятунок «польської вітчизни» полягав у тому, щоб кожен поляк мав своїм обов’язком «зневажання, переслідування і пригноблювання українців і винищення всіма засобами тих, хто дотримувався обряду православного віросповідання». Була розроблена ціла система такого нищення: «Шляхта руського обряду й уніати не повинні допускатися на жодні посади»… «цуратися русина, не заводити з ним дружби, хіба тільки з метою використання та обману його, не повинні брати русинів на жодну службу, потрібно, щоб русини гинули «у злиднях», «заможних русинів довести до злиднів…», «примушувати…до відбування панщини», щоб різні важливі документи «випускалися польською мовою, а не руською. Таким чином, русини залишаться у вбогості і неуцтві і не будуть мати ніякого впливу ані поваги». Українських владик і священиків треба роз’єднати: одних «засліпити» почестями, а других — « гак обтяжити, щоб не змогли, навіть якби хотіли, щось вчинити»… про високі посади «щоб і гадки не мали». Попи, які «найбільші невігласи і неуки», «не зможуть вивчати ні історії своїх обрядів.. .не зможуть навчати людей… не зможуть чинити опір…». «Вкрай потрібно тримати попів у непроглядній темряві»… «найбільш дійовим способом є вбогіть»… «за найменшу провину або опір суворо карати з метою більшого їх приниження». Заборонити «селянським синам вчитися у при церковних школах… привчати селянських дітей не до книжок, а до плуга, сохи й ціпа». З метою «винищення русинів» заносити «в окремий реєстр» їхні провини та образливі слова, «щоб світ знав правдиві причини дій поляків». «Якби, однак, не вистачало справжніх закидів, які б принижували русинів (що неможливо серед найкращого і найрозумнішого народу), то для успішного здійснення наших задумів слід розповсюджувати «гарно» складені на них вигадки»…В разі повстання українців -«віддати усіх таких фанатичних прихильників своєї віри татарам на цю галу, які їх швидко виловлять як своїх бранців. А тоді спустілий край заселимо людьми польськими й мазовецькими». Інакше — «залишена в своєму обряді Русь, на випадок відокремлення від московської схизми або приєднання до унії, стала б зафозою для Польщі».
Тоді і пізніше магнатсько-шляхетське середовище не збиралось враховувати уроків історії. Вони не вважали українців людьми, а тільки худобою, «бидлом», яких треба переслідувати і знищувати.
Цікаво, що декотрі шляхетські представники готові були навіть приєднатися до закликів Конарського щодо повстання, але без українців, і виступали з фантастичними планами «тріумфального походу повстання через Росію» без участі в ньому народних мас. Для всіх учасників польського руху був спільним один догмат: будь-що утримати панування польської шляхти на землях України, Білорусії та Литви при непорушних позиціях її прав.
Така антиукраїнська політика не зникла в польському суспільно-політичному русі і в наступні роки. Навіть через 30 років після цих подій один із новітніх польських лідерів 3. Сєраковський продовжував наполягати, що українці нібито добровільно прийняли «польську цивілізацію», тому цей край має увійти до складу Польщі. Бо «все, що думає про суспільні справи, все, що читає і пише в Західному краї — все це повністю польське», «польська цивілізація стоїть виїде інших в Західному краї… вона ліпше за все відповідає сучасним прагненням більш розвинених особистостей цього краю…». А тому, каже він, цей край і мусить належати Польщі. Такий висновок зробив польський демократ уже в 1862 р., очоливши нове польське повстання за відродження «історичної Польщі», яке знову не було підтримане українським народом. На жаль, політики не завжди розуміють і сприймають уроки історії.
Отже, позицію Ш. Конарського в більшості своїй польська шляхта не сприйняла. Уже в 1838 р. діяльність його була викрита жандармами. Він сам був заарештований і розстріляний (1839). До суду було притягнуто близько півтори сотні осіб його прихильників. Багато з них віддано в солдати, зазнало репресій, переслідувань і переселень.
Таким чином комплекс усіх цих теоретичних і практичних прорахунків призвів до того, що польські патріоти не змогли викликати довіри в українському народі й підняти його на повстання. Шляхетсько-аристократичний склад польських визвольних сил в Україні органічно не міг сприйняти українських селян-кріпаків як рівних собі громадян. Та й селяни-кріпаки сприймали поляків в Україні лише як гнобителів. Іншого ставлення вони не мати і не могли мати.
Таємні польські організації їхніми найліпшими намірами до того ж фактично і не працювали в середовищі селян-українців. А час їхній був обмежений. Ш. Конарський і його соратники виявились фактично чужими і для пансько-шляхетського середовища, і для українських селян-кріпаків.
Разом з тим наслідки їхньої діяльності були досить вагомими — вони розбудили демократичну думку в середовищі польської шляхти і польської молоді, яка все ж у студентському середовищі контактувала й з українцями. Польські таємні гуртки і товариства продовжували діяти і в наступні роки. Так, у Київському університеті була викрита таємна студентська організація «Товариство в університеті св. Володимира». До слідства було притягнено чимало польських студентів. Через іе імператор Микола І видав указ (на подання міністра освіти) припинити в університеті навчання на один рік (1839). Також з цього часу було обмежено прийом студентів до університету з числа польської молоді, яка тут переважала. Тепер збільшилась кількість студентів із росіян та українців. Над усіма студентами і викладачами встановши жорсткий нагляд.
Та це не перешкодило Київському університетові бути серед української молоді і вчених осередком пошуку передових ідей з перебудови суспільного життя в Російській імперії. Польський рух стимулював активність наукової та культурницької діяльності в українському середовищі, яке все більше набувало політичного спрямування й шукало нових форм у своїй роботі.
Якщо у 20-30-х роках XIX ст. центром українського культурного життя, центром так званого романтичного українофільства, був Харківський університет, то з кінця 30-40-х років на перше місце висувається Київський університет. Тут починають домінувати вже українські політично-культурницькі ідеї викладачів та молоді.
Уже через шість років після загибелі Ш. Конарського, у грудні 1845 р., в Київському університеті створюється і перша політична українська організація – Кирило-Мефодіївське братство. Як і Харківський, Київський університет стає осередком українського національно-визвольного руху, був час, коли в Україні виросло нове покоління українських автономістів, які вже не сподівалися на відродження своєї держави, але бачили, що освічена частина українського панства у своїй більшості перестала бути українською, перетворюючись у провінційну «малоросійську» частину Російської імперії. Українська мова була повністю витіснена з наукового, державного, релігійного, військового життя. Але деяка частина українських освічених людей її зберігала як символ свого зв’язку з рідною історією, народом, як символ власної національної гідності.
Це послужило поштовхом для пошуків нових суспільних форм існування самобутності українського народу. Група викладачів університету, представників освіченого чиновництва та студентів знову звертається до ідеї федерації слов’янських народів, яка вважалась новою формою творення кожним народом власної держави на засадах розвитку національної культури і освіти. Отже, відновлюється перерваний процес політизації національно-культурницької ідеології. Разом з тим тут продовжували свою діяльність і таємні польські революційні організації та гуртки, зокрема так звані гміни-земляцтва, що були основою підготовки нової хвилі боротьби польсько-шляхетських верств за відродження «історичної Польщі».
Таким чином, протягом першої третини XIX ст. українська національно-культурницька ідеологія, яка формувалася разом із новою суспільною верствою — українською інтелігенцією, що замінила попередню шляхетську і козацько-старшинську еліту, пройшла досить складну еволюцію становлення. Цей шлях розвивався на засадах попередніх традицій політично-державного життя українського народу, історичних та культурних надбань, зокрема наукових, історичних праць, народної творчості, перших літературних творів українською мовою. Цей процес видозмінювався й ставав модерним під впливом визвольних ідей європейських революційних подій 30-40-х років XIX ст., вбирав у себе їхні кращі досягнення — зокрема, ідеї пріоритетів національного розвитку, просвітництва, організації таємних товариств тощо.
До того ж геополітичне становище України між Європою, зокрема Польщею з одного боку, та Російською імперією — з другого, обумовило боротьбу між панівними ідеологіями цих двох геополітичних регіонів, що також впливало на формування основних засад національно-визвольної концепції українського суспільства. Розвиток національно-культурної і державницької свідомості, проте постійно гальмувався самодержавним урядом. Але все ж цей процес не зупинявся і далі політизувався та утверджував національні пріоритети в ідеології, що єднала українські освічені кола в нову політичну еліту.