У першій третині XIX ст. на терені України процес становлення нової національної ідеології охоплює всі українські землі, зокрема і західні, що перебували під владою Австрійської імперії.
Як відомо, Галичина разом із частиною етнічних польських земель з 1772 р. увійшла до складу Австрійської імперії. Панівною верствою тут залишалось польське панство, яке дістало від австрійських імператорів одержало права на володіння землями і селянами. Процеси полонізації і релігійного тиску разом із тяжкою панщиною тут давно уже набули надзвичайно грубих форм. Українсько-галицька, або руська (по старому) інтелігенція, яка діставала освіту в німецьких та польських навчальних закладах, давно вже відійшла від свого трудового народу й денаціоналізувалась. Лише невеликий прошарок освіченої верстви визнавав свою національність і традиційно називався русинами.
Це були, переважно, греко-католицькі священики, котрі послуговувалися церковнослов’янською мовою і літературою, яка в суміші з польською, німецькою, українською перетворилась у своєрідне малозрозуміле «язичіє». Так, видатний галицький історик Денис Зубрицький, який вивчав пам’ятки народної творчості, свої наукові праці писав польською, німецькою, російською мовами і не наважувався писати українською, вважаючи її неповноцінною. Та все ж його наукові розробки утверджували історію і культуру українців Галичини і мали велике значення для національного відродження в західноукраїнському краї. Вони заперечували відомий концепт про те, що Галичина — «край споконвіку польський». Адже польські урядовці та публіцисти і далі твердили, що галицькі русини не самостійна народність, а лише діалектична гілка польського народу.
В Австрійській імперії на галицьких землях панівною і єдиною мовою освіти запишалась польська, згодом ще — німецька. Все управління тут, як і раніше, зосереджувалось у руках польського панства. Навіть у Львівському університеті, на богословському факультеті для галицької уніатськоїї церкви, який був заснований цісарем Йосифом II в 1784 р. і де навчання з 1787 р. проводилось українською мовою, на прохання студентів українська мова була замінена німецькою (1809 Спроби утворити українську школу для українських селян Галичини через позиції польської шляхти зазнали невдачі ще наприкінці XVIII століття. Як писав згодом відомий учений М. Возняк, «освіти українського хлопа не бажали собі польські пани, бо народна освіта йшла врозріз із їхніми інтересами». Основна маса освічених галичан навчалась у польських і німецьких школах, соромилась своєї мови. Та в середовищі галицько-руського духовенства, єдиної верстви інтелігенції, яка не зреклась від свого народу, на початку XIX от. з’являються патріотично настроєні діячі, які стали звертатися до народної мови. Греко-католицька церква, яку польське панство ще з часів Берестейської унії 1596 р. мало намір використати для окатоличення і полонізації місцевого українсько-руського населення, через три покоління перетворилась в українську народну церкву, що стала охоронцем і продовжувачем давніх культурних традицій, власної мови та історичної пам’яті українсько-руського народу в Галичині. Тому саме в середовищі духовних діячів виникають перші протести проти запровадження в українських школах польської мови. Зокрема, відповідну заяву урядові подав митрополит Михайло Левицький (1818). Ллє уряд відхилив її. Спроба заснувати серед священиків просвітницьке товариство також не відразу принесла успіх. Митрополит Левицький звертався і до цісаря Франца І з проханням допустити українську мову для викладання в школах. На запит цісарської канцелярії до Галицького намісництва польська адміністрація висловилась категорично проти, мотивуючи цю незгоду тим, що українська мова «є тільки наріччям великоруської (російської) мови». Таку ж думку висловила спеціально створена комісія, яка заявляла, що краєвою мовою у Галичині мала бути тільки польська мова.
З боку місцевої адміністрації українське шкільництво зазнавало подальшої полонізації. На гроші громад було дозволено утримувати спільні українсько-польські школи, у яких дітей українців лише релігійної науки мали навчати українською мовою. За такими школами встановлювався жорсткий нагляд латинської консисторії, щоб вони не перетворились в українські школи. З метою позбавити навчальні заклади авторитету і перетворити їх у суто польські, використовували різні засоби — часто їх просто закривали або до війська забирали викладачів-дяків, поширювались чутки, що всіх письменних людей подарують Туреччині, або просто конфісковували приміщення. Проте українські священики прагнули домогтися української школи для селянських дітей. У 1816р. священик із м. Перемишля Іван Могильницький засновує перше українське просвітнє товариство. У 1829 р. він видає «Граматику язика словено-руського». пише праці про народну українсько-руську мову в Галичині, яку ставить поряд із російською та польською. Діяльність єпископа Михайла Левицького і його сподвижника Івана Могильницького посприяла утворенню в цій єпархії 227 українських шкіл. Крім того, їхні прихильники почали дбати і про підручники для цих шкіл. Це викликало занепокоєння в середовищі польської адміністрації — адже вони «боялися усякого духовного і просвітного пробудження українців», — зазначав М. Возняк. Товариство зазнало переслідувань з боку Відня та Ватикану.
Попри всі переслідування й заборони греко-католицькі священики намагались утримати свої народні інколи й створити для них українські підручники і посібники. Величезна зсслуга в цьому належала І.Могильницькому. У 1815 р. він видав «Науку християнськую по ряду катихизму», а у 1816 р. — «Буквар словено-руського язика» (перевидані 1817, 1819, 1826, 1827 рр.), «Катехизм малий для училищ парафіяльних» (1817) та ряд інших. Завдяки його подвижницькій праці галицьке греко-католицьке духовенство заклало підвалини національної освіти й національного руху Перемишль і його округа стали «першим осередком українського просвітного руху в Галичині в 19 ст.», як писав згодом М. Возняк. Західноукраїнська інтелігенція почала активніше формуватись у національну політичну верству. Вона пересвідчувалась у певних успіхах у національному розвитку чеської та польської інтелігенції, вона була знайома з ідеями європейських мислителів — Гердера, Д. Обрадовича, В. Караджича, Н. Смолера та ін. Вона спілкується із революційними активістами польських таємних організацій. Гак, приміром, у діяльності таємної польської організації «Союз друзів народу» (1833), що входила до «Товариства польських карбонаріїв у Галичині», брало участь 12 студентів-українців. До «Співдружності польського народу» (1835) входили і студенти духовної семінарії М. Шашкевич та І. Вагилевич. Усе це підготовувало українську молодь до активної суспільної діяльності.
У 1820-1830-х рр. навколо Перемишльського єпископа І. Снігурського створюється гуі^ток, до якого входили вчені-історики та письменники — Й. Лозинський, Й. Левицький, А. Добрянський, І. Лаврівський. Вони започатковують широке вивчення української культури в Галичині, що розпочинає національне відродження в цьому краї. У 1822-1823 рр. виходять із друку перші збірки українсько-галицького фольклору, щоправда, — в німецьких видавництвах. У 1829 і 1833 рр. поряд із польськими друкуються збірки пісень В. Поля і В. Залєського. (Сам В. Залєський вважав, що українців-галичан не слід «відділяти від поляків», це «різновид польського народу»).
Цю збірку високо цінував М. Гоголь і виписав з неї близько 80 пісень, а Іван Франко назвав збірку В. Залєського першою ластівкою «нашого народного пробудження», адже в народній творчості «живе мова, котру не тільки допускають до книжок, але в котрій чужі люди знаходять дивну красу…
У 1832 році семінарист духовної семінарії М. Шашкевич гуртує навколо себе товаришів, де найближчими його однодумцями стають Я. Головацький та І. Вагилевич. Консолідуючою ідеєю у їхніх зібраннях і дискусіях було те, що галичани-русини є частиною українського народу. В умовах повної зневаги вищих панівних кіл до представників місцевого етносу це була досить відважна позиція. Молоді люди цікавилися творами І. Котляревського, Г. Квітки-Основ’яненка, П. Гулака-Артемовського, І. Срезневського та інших, захоплено читали збірки українських пісень з великої України-М. Максимовича, А. Метлинського і т. д. Про них вони пізніше писали, що <(суть то здорові повносилі ростки, о котрих нам цілою душею дбати, огрівати, плекати і зрощати під крилом часу і добрих влад-нувателів, хорошою і кріпкою засіяють величею». Знайомились вони також із творами російських, чеських, сербських авторів, збирали місцевий фольклорний матеріал, писали власні твори. І невдовзі підготували навіть рукопис збірки «Син Русі» та альманах «Зоря», що були пройняті ідеями вільнолюбства. Молоді люди захоплювались героїчною історією Київської Русі, епохою Хмельниччини тощо. І, що важливо, збірка «Зоря», яка вперше була писана фонетичним, а не церковнослов’янським правописом, піднімала на щит думки щодо єдності українського народу з усіма слов’янами. Проте цензура рішуче заборонила друкувати цей альманах. За гуртківцями встановлюється нагляд поліції.
Ллє у 1836 р. члени гуртка, обходячи львівську цензуру, видають у Буді (частині сучасного Будапешта) з допомогою письменника-серба Ю. Петровича нову збірку народних українсько-русинських поезій, своїх творів та перекладів українською із чеських і сербських пісень — «Русалка Дністрова». Ця збірка стала маніфестом національного відродження в Галичині. Вона яскраво продемонструвала, и;о в Галичині українці підхопили ідею подальшого розвитку національної культури свого народу і, передусім, утверджували значення рідної мови, яка завжди є найбільшим скарбом духовної культури суспільства.
Крім того, у передмові автори і видавці збірки звертають увагу на історичну безперервність розвитку української літератури від часів Київської Русі, вказують на героїчне минуле свого народу, на його мужність, боротьбу за власну гідність і волю. [Дим виданням вони стверджували важливу для українців ідею, ш,о «нарід руський — оден із головних поколінь слов’янських», що «руський нарід був великим і величним», що «священики співали божую бесідою власного народу» — тобто відправляли церковну службу мовою рідного народу. Вони заявляли, що «Руська земля честь і славу мала» здавна, що руські Бояни «із уст виливали почесну славу витязів хоробрих і уми поострювали мужеством». Автор передмови нагадував давню історію, коли на сотнях церков Києва «блищали хрести понад облаками», «а залізні полки… орали море рускос»»’^ Так величаво уявляли собі молоді автори свою першу державність — Київську Русь — і цим пояснювали, чому так багато в цій збірці пісень, що згадують давніх князів і княгинь, Київ і Русь. У наступних своїх творах молоді автори «Руської трійці» наголошують на єдності земель Галицько-Волинської держави і Київського князівства в часи Володимира Великого і «Великого політика» Данила Галицького, який зберіг незалежність своєї держави в тяжкі часи монголо-ординської навали. Я. Головацький, наприклад, спростував твердження польських істориків, які заявляли, нібито завоювання Галичини польським королем Казиміром мало позитивне значення для неї, називав це явище «правом сильнішого» щодо русинів-галичан, які були ослаблені ординцями й не могли їм протистояти. Взагалі ідея соборності українських земель і автохтонності українського населення була домінуючою і в наступні роки діяльності учасників «Руської трійці». Так, І. Вагилевич, згодом досліджуючи народні пісні, писав: «Гори Карпатські з одного боку і пороги Дніпровські з другого були колискою відродження ладу, який повинен був відповідати духу і потребі часу».
Таким чином, ідея єдності галицького краю з історією давньоруської Київської держави, ідея соборності земель українсько-руських від старих часів Київської держави до новітніх, а отже й ідея єдності українсько-руської народності — є другим ідейним стрижнем поетично-фольклорної збірки «Русалка Дністровая».
У передмові до видання один із авторів — І. Вагилевич підкреслював, що в тих піснях, які зібрані були в Галицькому краю, живе вся історія і слава руського (тобто, українського) народу. Він із захопленням пише, що і в пізніших думах «розцвітає лицарськими ділами буйність» — буйність подвигів славних українських лицарів — запорозьких козаків: «Із Запорожжя лицарських діл гомін зашибався високими курганами по всій Русі, а з Бескидів… розбігались мстиві молодці за печальную неволю мирян». Отже, автор передмови проводить паралель між лицарями — запорозькими козаками і відважними повстанцями в Карпатському краї, які боролись проти неволі людської. І.Вагилевич, отже, бачить Україну єдинокі територією — від Запорозьких степів і козацтва на Дніпрі, котре боронить незалежність Подніпровської України, до високих Бескидів, де гуртуються «мстиві молодці» у боротьбі за волю.
Не випадково в цій збірці поряд із власне галицькими піснями вміщено чимало пісень про козаків, наприклад, про козака Івася Коновченка, який просить стару матір: «Пусти мене з козаками погуляти, щоби отцівської слави не втиряти». Цікавим є варіант пісні про Морозенка: «Ой, Морозе, Морозине, преславний козаче, гей за тобою ціла Литва й Україна плаче…» Або: «Ой, там при долині, ой, там при погоці, п’ють мед-горілку козаки-молодці». Або ось у дівочих веснянках дівчина в Галичині оплакує свого коханого: «В Україні на могилі зацвіла калина, там лежить твій козаченько, бідна сиротина». Ця духовна єдність наддніпрянських українців і галичан-русинів у боротьбі за волю своєї землі яскравими променями пронизує історичні пісні та думи, пісні обрядові й про кохання. Вони вселяли в людські душі надії вирватись із дна історії, де галича-нам-русинам судилося «в густім студенім мороці гибіти», як говориться в передмові [. Вагилевича.
Отже, утвердження свого слов’янського народу серед інших народів як великого, рівного усім цивілізованим націям, утвердження його мови, його соборності, величавої і давньої історії — лейтмотив «Русалки Дністрової». Звичайна, це не могло не викликати вибуху поліційної діяльності й репресій проти видавців-патріотів.
Без перебільшення можна стверджувати, що українсько-руські пісні, що поширювались у середовищі народу, непокоїли поліцію Австро-Угорської імперії так, як і революційні прокламації польських політичних організацій, котрі ідеологічно готували повстання.
Ось деякі уривки із жандармських повідомлень:«.. .в колі деяких студентів… поширюються… багато руських пісень вищою мірою небезпечного змісту…», «…були знайдені у всіх відношеннях надзвичайно обурливі і небезпечні руські пісні, розраховані на революціонізування нижчих класів». Липень, 1837 р., митрополича консисторія, «…ректору тутешньої семінарії …не відпускати вихованців Шашкевича Маркіяна і Вагилевича Івана на найближчі канікули»’”. Серпень, 1837 р., генерал-губернатор Галичини Ф. д’Есте міністрові внутрішніх справ; «…спрямованість цих творів вииюю мірою злочиїша і багато осіб, замішаних у цьому, характеризуються як дуже підозрілі і небезпечні. Я повністю схвалюю розпорядження губернського президента про те, щоб студенти, які в даній справі скомпрометували себе найбільше, були віддані на військову службу…». Травень, 1841 р.. Львівський кримінальний суд. «…доповідаємо, що греко-католицькі теологи Яків Головацький та Іван Вагилевич за нашими даними виявились настільки скомпрометованими, що один таємний доіющик…назвав обох цих теологів членами товариства з проросійськими тенденціями, яке очолював вихованець семінарії Шашкевич»’^».
Пізніше керівник Львівського кримінального суду назвав М. Шашкевича безсумнівним «найманцем російського уряду». Звичайно ж, збірку «Русалка Дністровая» було заборонено продавати, майже увесь тираж у 1 тис. примірників відвезли на схов. Незважаючи на це, книжка надходила до читачів. Поліційні установи непокоїло і те, що вона побачила світ українською мовою, а не у вигляді церковнослов’янського «язичія», видрукувана не латинською і не кириличною абеткою, а новоруськими літерами.
Церковні іа світські чини лютували. Членів «Руської трійці» переслідували як російських шпигунів. Проте збірка робила переворот у свідомості цілого покоління українсько-галицької інтелігенції, спрямувавши її у русло національно-культурної діяльності. Невипадково І. Франко назвав появу «Русалки Дністрової» «явищем наскрізь революційним». Справді, вона запровадила в літературу мову того народу, який польське панство зневажало, що народжував опришків та гайдамаків, які своїм життям творили «протест проти існуючого ладу». Крім того, своїм змістом і запровадженням у літературу української народної мови вона продемонструвала єдність українського народу як з одного боку Збруча, так і з другого й проголосила національну єдність між галицько-руським населенням та підросійськими українцями, трактуючи їх як одну українську націю.
«Руська трійця» і її знаменита «Русалка Дністровая» відкрила в Галичині у суспільному житті той напрям, який у 30-х роках XIX ст. був започаткований і в Україні Наддніпрянській — напрям національно-культурного відродження і формування нового національно-культурницького світогляду української освіченої верстви, яка і в Галицькому краї почала гуртуватися навколо національної ідеї і створювала нові інтелектуальні засади для відродження державницької свідомості.
Таким чином, процеси українського національно-культурного відродження в І третині XIX ст. разом із становленням новітніх суспільних формацій на всьому етнічному українському материку — і на Подніпров’ї, і в західних українських землях — відбувалися в одних і тих же формах: націоналізації культури та освіти, і передусім — легітимізації національної мови та національної історії як головних чинників суверенізації українського народу. У такий спосіб українство як молода нація, що поставала після зруйнування своєї держави і після втрати старої козацько-старшинської провідної верстви, піднімалась із небуття знову. Вона створювала свою літературну мову, відроджувала історію і формувала нову політичну еліту, яка протистояла домінуванню іноетнічної панівної верхівки.
Поставала українська молода нація, проте, як нація «селянського народу». Середні міські верстви населення були денаціоналізовані панівними етносами і державами, без власної високорозвиненої сучасної культури, яка тільки починала складатись. І ця нова українська еліта протиставляла себе як польсько-панському, так і російсько-самодержавному урядовому та суспільному таборам як представниця окремої самобутньої народності, що в майбутньому має право на свою державу. І цей «культурницький сепаратизм» сприймався як національний виклик російською і польською елітами, що дратував можновладців і на заході — в І Іольп;і і в Австрійській імперії, і на сході — в Російській імперії. Визначення української ідентичності в будь-яких культурно-громадських чи ідейно-теоретичних формах на всьому українському етнічному материку, який хотіли привласнити собі ці дві імперії, викликало опір як з боку російських, так і з боку польських та австрійських урядових кіл. Причому, на значній території України — на Правобережній її частині й у Галичині — українській новонародженій еліті доводилося чинити жорсткий опір за утвердження своєї ідентичності панівній — «старій» нації — польській, яка мала свою сильну «стару» еліту, багатовікові та міцні державницькі традиції, розвинений національний рух на чолі з «політичною нацією дворянської республіки», як називає польську шляхту один із відомих європейських дослідників Л. Каппелер. Саме тому польський визвольний рух на європейському континенті висіунав як «застрільник» національно-визвольної боротьби. Не випадково він справляв побуджений вплив на визвольні рухи інших народів, у тому числі й українського, справедливо підкреслює цей автор.
Проте варто відзначити, що цей вплив щодо українського національного руху був неоднозначний. Він ускладнював становище української політичної верстви тим, що намагався ідейно нівелювати сили українського народу, або нейтралізувати їх, або використати як зброю для власних інтересів. З іншого боку, польсько-шляхетський національний рух давав приклад багатьом народам, і українському також зокрема, приклади патріотизму і відданості своїй національній ідеї і боротьбі за неї. Крім того, ряд представників польської еліти гаряче виступали за волю і рівноправність українського народу.
З цього приводу відомий український історик І. Лисяк-Рудницький писав, що поляки-українофіли і українці польського походження «зробили певний внесок у творення новітньої України… їхній вплив допоміг українському відродженню піднятись понад рівень аполітичного культурного регіоналізму і збуджував його антиросійську войовничість».