Результатом виступу Хвильового у культурній ділянці був ідеологічний злам і в інших царинах національно-громадської діяльності в радянській Україні.
З цього приводу один з критиків хвильовизму виступив навіть з твердженням, що „автором хвильовизму є не Хвильовий, а . . . народна стихія. Хвильовий мав тільки відвагу стати її речником”.
І справді, політика українізації викликала великий зріст національної свідомості і самовпевненості. Сотні тисяч патріотів України — учителі, науковці, кооператори, публіцисти, мистці, громадські та церковні діячі взялись за поглиблення і закріплення української національної революції, за збереження душі України. Всі вони стали співтворцями українського ренесансу, стали на фронт боротьби за підметність і самобутність української культури.
Такими були передусім письменники. З них наймаркантнішою постаттю, побіч Хвильового, був ідеологічний провідник київської групи т.зв. неокласиків, Микола Зеров. Він у своїм творі «До джерел» («Ад фонтес») вказував Україні джерела європейської культури. Був ним великий драматург пореволюційної України Микола Куліш, що в своїх п’єсах став сатириком страшного царства, де „згаслу блакить замінив колір крові”, автор «Патетичної сонати» — сонати завзяття, героїзму, боротьби. Своїм «Народним Малахієм», сповненим вбивчої правди, наніс він дошкульних ударів, бо засудив національну і соціальну політику московської окупаційної влади в Україні.
Були ними теж президент і душа ВАПЛІТЕ, Мих. Яловий (його першого знищило НКВД), О. Досвітній, Гр. Косинка, О. Вишня, чи, в першій фазі своєї творчості, Ю. Яновський і В. Сосюра, та десятки інших (більше про них у розділі «Література»).
Період „великої культурної дискусії» мав теж поважний вплив на молодь, яка в своєму духовному і психічному розвитку переживала певне роздвоєння, бо була виставлена на активну пропаганду комунізму, безбожництва і тд; а з другого боку мала ще в 20-30-их роках можливість (зокрема університетська) ознайомитись в бібліотеках з творами західноєвропейських класиків чи творами європейської філософської і політичної думки. Великий вплив на неї мали історично-літературні та критичні статті М. Зерова, Б. Антоненка-Давидовича, драматичні твори М. Куліша, політичні памфлети Хвильового. „Хвильовий — каже Ю. Дивнич (Лавріненко), — мав сміливість, через голови московських емісарів на Україні, звернутися до цієї молоді з закликом не комсомолити в пустопорожнє”, а братися за науку, щоб вона вчилась думати, почувати, і не йшла в сексоти і в червоні московські кар’єристи”.
Дуже важливим чинником національного відродження у цих роках була Українська Автокефальна Православна Церква, яка взяла участь у творенні єдиного фронту боротьби за українську національну культуру, за ідею української державності. Речником волі народу в ділі відродження УАПЦ і її емансипації з-під юрисдикції московської ієрархії, був митрополит Василь Липківський якого справедливо називають апостолом національно-релігійного відродження українського народу. Відроджена УАПЦ стала не тільки центром релігійного життя, але й дуже важним чинником українізації обмосковленого духовенства і вірних. У 1926 р. УАПЦ мала 32-ох єпископів, 3,000 священиків і 2,800 парафій та понад 6 мільйонів членів-парафіян. В той же час компартія в Україні нараховувала всього 122,000 членів.
Роль О. Шумського в культурницькому процесі
В процесі українізації України, зокрема ж у боротьбі з русифікаторською політикою Москви (і її українських вислужників), поважну роль зіграв на становищі комісара народної освіти, Ол. Шумський. На своєму становищі він мав великий вплив на український культурний процес і підтримував Хвильового на вершках партії та старався практично переводити тези хвильовизму. Поборюючи всякі русифікаторські практики в партії, він спрямовував державну політику Української РСР на шлях незалежності від Москви української національної культури. („У партії господарює росіянин-комуніст, що з підозрою і недружелюбством відноситься до комуніста-українця” — заявив він на засіданні ЦК партії у травні 1926 p.). Він був за абсолютну українізацію професійного руху, противився імпортові москалів на важні становища в апараті УРСР. Шумський створив у партії широкий рух, що згодом одержав політичну назву „шумськізму”, проти якого з цілою рішучістю виступила Москва.
Тут слід відмітити, що також у ділянці економіки хвильовизм чи шумськізм знайшли союзника у виступах і діях визначного економіста з Харкова Михайла Волобуєва, що в своїх писаннях теж таврував колоніальну залежність України від Москви і доказував, що Жовтнева революція не здійснила гасел визволення України. Він м.ін. твердив, що „про ніяку українську культуру не може бути й мови, доки вона буде колонією Москви”. І врешті, він прийшов до висновку, що за таких умовин економічних і культурних Україна повинна вийти з накиненого їй союзу у формі СССР.
Український культурний ренесанс. Визначні постаті (За книгою «Семчишин М. Тисяча років української культури. К., 1993»)