Це був другий поважний осередок української науки на еміграції, зокрема заслужений в популяризації її серед німецького і взагалі чужинецького наукового світу.
Постав він заходами гетьмана Павла Скоропадського у 1926 p., а його першим директором в роках 1926-31 був був. міністр освіти в гетьманському уряді в Україні, історик Дмитро Дорошенко. На початках свого існування Інститут ставив своїм завданням підготову молодих адептів до наукової праці, видавання наукових творів та ведення дослідницької праці. Другим директором Інституту (від 1932 р.) став філософ та історик української культури, Іван Мірчук, і залишився на цьому становищі аж до вибуху Другої світової війни. За його головства Інститут розгорнув широку науково-інформаційну діяльність. У 1934 р. Інститут став державною інституцією, прикріпленою до Берлінського університету, і виклади його оголошувались у програмі університетських лекцій.
З цього часу Інститут поширив скалю своїх наукових завдань, а до них належало: а) плекати українську науку і культуру на території Німеччини;
б) нав’язувати і поширювати наукові зв’язки з чужинецьким науковим світом;
в) викликати зацікавлення українською науковою проблематикою; г) опікуватися академічною молоддю. Інститут старався притягнути до співпраці найкращі наукові сили, а при ньому були зорганізовані дослідчі кафедри української історії, народного господарства, релігійних відносин, українського права, матеріальної культури, мови, письменства, етнографії і етнології. Інститут вів систематичні курси українознавства, а крім цього організував виклади у різних німецьких наукових інституціях.
Інститут видавав періодично в українській і німецькій мовах свої «Записки)», «Звідомлення» і «Вісті». При Інституті була зорганізована бібліотека, архів преси і бюро наукової інформації. При Інституті працювали видатні українські науковці: історики Ст. Томашівський, Д. Олянчин, В. Кучабський: літературознавці Б. Лепкий, М. Гнатишак, К. Чехович, філософ Дм. Чижевський та інші.
Український Науковий інститут у Берліні (За книгою «Семчишин М. Тисяча років української культури. К., 1993»)