Перша світова війна стала останнім цвяхом у домовину трьох імперій — Романових, австрійських Габсбурґів та Ґоґенцоллернів. Володимир Ульянов (Ленін) визнавав, що світова бійня прискорила розвал царського режиму приблизно років на тридцять. Намагаючись відтягти крах «клаптикової» Австро-Угорщини, імператор Карл І і кайзер Вільгельм II 23 жовтня 1916 року проголосили спільний маніфест про майбутнє утворення Польської держави (усвідомлюючи, що піднесення польських націонал-державних настроїв завдасть удару й по «братові» Миколі II). Галичині ж як «бідній родичці» надали право на автономію у складі Австро-Угорщини.
Розпад імперії Габсбурґів
Воєнні поразки справджували пророцтво угорського графа Андраші, запеклого слов’янофоба: «Австро-Угорщина це човен, переповнений золотом і лайном. Тому він неодмінно перекинеться». Щоправда, не варто беззастережно грішити на цісаря Франца-Йосифа II, який правив імперією майже сімдесят літ — з «весни народів» 1848-го. За нього Галичина, попри панування
польської шляхти й аристократії в усіх сферах життя, перетворилася на український П’ємонт. На відміну від придушеної Емським актом і Валуєвським циркуляром «підросійської» частини України тут активно розгортався процес національно-культурного відродження, інтелігенція набувала досвіду парламентської діяльності. Водночас Відень був упевнений у лояльності «тірольців Сходу», здебільшого побоюючись шляхетського іредентизму, тобто претензій.
Коли в жовтні 1918-го в австрійському парламенті точилися дебати про долю імперських земель, частина поміркованих галичан підтримувала задум Коронного краю — автономії Галичини й Буковини під скіпетром цісаря. Ситуація змінилася після 16 жовтня, коли оприлюднили маніфест Карла І про перетворення імперії на «союз держав». Польщі гарантувалася незалежність, а західним українцям не було й натяку на «височайшу милість».
Через перспективу поглинання краю більшим сусідою вчорашні опоненти консолідувалися. Депутати-українці, представники партій та Церкви 19 жовтня у Львові оголосили себе Українською Національною Радою. УНРада як передпарламент ухвалила вважати західноукраїнські землі Українською Державою. Ішлося про нагальну потребу утвердити Конституцію, делегувати представників на міжнародну конференцію з повоєнного врегулювання. Нацменшини здобули право пропорційного представництва. Це був важливий крок до державного самовизначення «толерантних» до чужої влади (майже шість століть!) місцевих українців.
Однак щойно збігла піна з келихів шампанського після з’їзду «мужів довіри», на поверхню одразу спливли міжпартійні суперечності. Помірковані націонал-демократи пропонували діяти обережно з огляду на невизначеність позиції Антанти щодо спадщини Габсбурґів і нестабільність ситуації у Великій Україні. Менш впливові соціал-демократи вимагали соборності українських земель і соціальних реформ. За шарварком дебатів у львівських кав’ярнях не чути було, як гострили шаблі нащадки войовничих Яна Скшетуського й пана Володиєвського…
Галицькі пасіонарії
Польська нація попри три розділи у XVIII столітті й два придушення повстань у наступних зберегла дух великодержавності. Її охопило піднесення від історичного шансу відтворити Другу Річ Посполиту. Хоч це й важко вписується у звичну схему «матеріалістичного розуміння історичного процесу», але саме загальнонаціональна консолідація й відчайдушність дали змогу надвіслянцям витримати два роки воєн проти німців і чехів, українців і литовців, армій Бу-дьонного і маршала Тухачевського, за якими стояла червона імперія.
У Кракові (давній столиці) 28 жовтня польська Ліквідаційна комісія ухвалила приєднати Галичину. Перебрати владу в регіоні мали 2—З листопада. Настав час і українцям довести, що вони здатні на вияв історичної волі тоді, коли все, здавалося, було проти них. Хоч би як наші сучасники ставилися до теорії покійного професора Льва Гумільова, але без уславленої ним «пасіонарності» (вибуху енергії обраних) тут не обійшлося. Згодьмося, що тільки кондовими схемами на зразок «суперечностей між продуктивними силами і виробничими відносинами» навряд чи можна пояснити перемоги крихітної Греції над величезною Перською імперією, феномен порятунку Франції Орлеанською дівою або підкорення Сибіру купкою дружинників харизматичного Єрмака Тимофійовича.
Згадаймо історію формування Українських січових стрільців (УСС). Біля витоків цієї структури стояла патріотично настроєна молодь, що відгукнулася в довоєнний час на заклик Дмитра Донцова до збройної боротьби за волю і Державу. Після маніфесту 1916 року народився проект таємної військової організації, мета якої — силовий відрив українських земель від Австрії і злиття їх у єдину Українську Державу («головний біль» австрійців — таємна «Чорнарука» сербських офіцерів-патріотів). Але «слухняні» земляки-парламентарії відкинули цю «авантюру»…
Наприкінці вересня 1918-го у Львові, аби протистояти велико польським зазіханням, сформовано Український військовий генеральний комісаріат, який через місяць очолив 31-річний сотник УСС Дмитро Вітовський — фаховий юрист, фронтовик, визнаний лідер молодіжного руху та стрілецтва. Австрійський намісник генерал Гуйн пихато заявив делегатам
УНРади, що Відень не віддасть владу українцям. Отож було вирішено — негайно готуватися до збройного походу. Після 14 години 31 жовтня очолювана Вітовським Українська генеральна Команда направила до провінцій кур’єрів з наказом силами вояків-українців і добровольців уночі проти 1 листопада взяти під контроль владу на місцях. Стрільцям у Чернівцях дали команду мерщій вирушити до Львова.
На які ж сили покладали надію пасіонарії в «мазепинках»? У військових частинах цісарської армії у Львові — приблизно дві з половиною тисячі вояків-українців (третина з них віком до 45—50 років), переважно селян, які майже не знали міста. Хто його відвідував хоч раз, той погодиться: століттями Львів будували в інтересах оборони, отож неабиякої ваги набувало уміння добре орієнтуватися в численних вулицях і провулках.
Українці становили, за різними підрахунками, від п’яти до п’ятнадцяти відсотків жителів міста, поляки — шістдесят п’ять. Ще з довоєнних часів там діяли підпільні воєнізовані структури Польської організації військової та Польських кадрів військових, конспіративні «Вольносць» і «Союз самостійної молоді», скаутські, жіночі гуртки та студентські осередки. Поляки вважали Львів своїм. Без урахування цього морального чинника важко зрозуміти причини безкомпромісного двобою, про який тепер з жалем говорить прогресивна громадськість України і Польщі. Однак тогочасна ситуація владно вимагала від українців: тепер або ніколи!
Досвітні справи…
Надвечір 31 жовтня в Народному домі розпочалася нарада січовиків і членів УНРади. Емоційна промова Вітовського переконала запопадливих ліберальних діячів у доцільності ризикованого походу. О 22 годині офіцери вирушили на ділянки, за які відповідали. Сотник Ілько Цьокан дипломатично умовив інонаціональні частини «не встрявати не у свою справу». В основу походу було покладено давній австрійський план захисту У Львова в разі… польського повстання!
О 4 годині 1 листопада групи повстанців просто-таки безкровно взяли під контроль склади зброї, хрестоматійні поштуй телеграф, банки, залізничні станції тощо. Півсотні вояків здобули ратушу. Над нею замайорів синьо-жовтий прапор. Незабаром усі найважливіші об’єкти міста були в руках українських вояків. Зранку львів’яни вже читали відозву: «Український народе! Голосимо тобі вість про твоє визволення з віковічної неволі. Віднині Ти господар своєї землі…». Українська влада запанувала в багатьох містах і містечках Галичини. На Буковині 2 листопада утворено Український крайовий комітет.
Тим часом члени УНРади проводжали до Відня усунутого Гуйна, який, прощаючись, сказав: «Мені, старому, здається, що справа не піде так легко, як почалася. Ваші противники — це завзяті люди». Генерал не помилився.
Опівдні 1 листопада на українців рушили польські загони під орудою сотника Мончинського. Незабаром вони взяли під контроль середмістя й почали ламати списи за двірець (залізничний вокзал). Туди лише з—4 листопада прибули стрільці з Буковини (більш як тисяча вояків). Енергійно орудували «летючі» польські боївки. Як згадував учасник тих подій сотник Кузьма, бойовики раптово виринали з хитросплетінь міських комунікацій, «швидко, як коти, лагодили справу» і зникали…
У стані українців дійшло до дезертирства. Виснажений непідсильною місією Дмитро Вітовський 5 листопада склав повноваження. Набутого досвіду ротного командира йому, вочевидь, виявилося замало… Лідера заступив полковник Гриць Коссак, а того за кілька днів — майор Гнат Стефанів. Останній був у контрах з начальником штабу Сенем Горуком і відмовився від допомоги цивільного населення.
Вуличні й барикадні бої із застосуванням артилерії точилися з перемінним успіхом. Повстанці кидалися у відчайдушні контратаки, особливо гаряче було на вокзалі, де справа дійшла до багнетів. УНРада звернулася до гетьмана Павла Скоропадського з проханням направити з Білої Церкви Окремий загін січових стрільців (понад вісімсот п’ятдесят досвідчених бійців). Але важливе рішення торпедували керівники соціалістичного блоку — Українського Національного Союзу. Вони покладалися на січовиків у повстанні проти гетьмана, відверто поставивши кон’юнктурні інтереси над національними.
Не так було в поляків. Здобувши «західний ключ» від Галичини (Перемишль), вони безперешкодно могли допомагати своїм. Тож відрядили вишколені бригади Роя і Ридз-Смігли (майбутнього маршала Польш;і), експедиційний загін, ешелони з гарматами й боєприпасами. Проте опір українців був такий відчайдушний, що ворог 18 листопада запропонував перемир’я на дві доби, аби вигадати час і перегрупувати сили.
Криза вибухнула 21 листопада. Поляки здобули середмістя, їхні улани атакували з півдня. Стефанів запанікував і попри протести вояків та членів УНРади схилився до рішення здати Львів. Січовики не виконали наказу відступити: окопалися в передмістях. Попереду на них чекала восьмимісячна війна…
Державотворення під канонаду
Під гуркіт боїв закладалися підвалини нової форми націопальної державності. П’ятого листопада УНРада як вищий законодавчий орган за головування Євгена Петрушевича в маніфесті накреслила курс на звільнення від національного поневолення та економічної експлуатації. Суспільний лад формувався на основі загального виборчого права, рівності перед законом та гарантій громадянських і соціальних прав. ‘
Дев ятого листопада утворено коаліційний уряд (Раду Державних Секретарів) під головуванням Костя Левицького — лідера Національно-демократичної партії. Військове відомство очолив полковник Вітовський.
Сесія УНРади 13 листопада утвердила тимчасовий Основний Закон, яким, власне, офіційно проголошено Західно-Українську Народну Республіку (ЗУНР). Нове державне утворення мало охопити територію до сімдесяти тисяч квадратних кілометрів з населенням 6,2 млн осіб (майже дві третини його становили етнічні українці). Сувереном держави проголошувався народ. Утверджено Герб ЗУНР — «золотий лев на синьому полі».
Попереду в держави, що воювала, були такі важливі справи, як реформи — аграрна, судова та грошова, створення боєздатної стотисячної Української галицької армії (УГА), формування структур місцевого самоврядування, правоохоронних органів, дипломатичних представництв, ухвалення законів про громадянство, виборчу систему, державну мову тощо. Має слушність історик Орест Субтельний: «Незважаючи на запеклу війну… надзвичайно швидке й ефективне створення адміністративного апарату являло собою досягнення, що його могли повторити рідко які з нових східноєвропейських держав…».
Зперших тижнів існування ЗУНР розпочався й процес, що довершився історичним проголошенням Акта злуки 22 січня 1919 року на Софійському майдані в Києві. Але ця подія варта окремої розповіді.