У боротьбі за українське шкільництво в цілому, окремий розділ творить боротьба за український університет. Після розвалу Австрії, по Першій світовій війні, справа університету прибрала зовсім інший характер.
Йшлося про Львівський університет, який підпав повній полонізації. Прийшло до зміни його назви на «Університет Яна Казимира» (в пам’ять польського короля), до скасування всіх українських катедр, а в перших роках польської влади приймались на цей університет тільки поляки, передусім бувші заслужені військовики. Отже справа приватного українського університету виринула як негайна і необхідна потреба.
Першим кроком до цього була організація університетських курсів (вересень 1920 p.), які польська влада заборонила. Чергова ініціатива Т-ва Наукових Викладів ім. Петра Могили, а теж НТШ і Ставропігійського Інституту була теж невдала. А втім студентська молодь організувала себе в студентські товариства, академічні гуртки тощо, але не мала де вчитися.
Серед таких обставин восени 1921 р. прийшло рішення заснувати Український Таємний Університет, без дозволу і проти волі польської влади. Засновано отже три факультети: філософський, правничий і медичний, а згодом, частково, і факультет мистецтва, з визначним митцем О. Новаківським у проводі. Протектором цього останнього був митр. А. Шептицький, який теж став викладачем історії мистецтва. Ректорами цього університету за чергою були: письменник і науковець Василь Щурат, визначний лікар Мар’ян Панчишин, а останнім був юрист-адвокат Євген Давидяк. Усіх кафедр було 58, при чому найкраще було зорганізоване українознавство. На цей університет вписалось 1,028 студентів — 235 на філософічний факультет, 608 на правничий і 180 на медичний.
Виклади відбувались потайки в різний час на різних місцях, інколи під фірмою Т-ва Наукових Викладів ім. П. Могили. Університет цей удержувався за фонди із грошевих збірок студентських організацій, пожертв фінансових інституцій, і по всіх селах була проведена збірка збіжжя на ту ціль. Очевидна річ, що польська поліція переслідувала цей університет, розганяла студентів, переслідувала професорів, накладала кари. Все таки, не дивлячись на всі ці шикани, Український Таємний Університет у Львові проіснував до липня 1925 р. Була теж організована Українська Політехнічна Висока Школа, що проіснувала 2 роки (1921-23).
Треба підкреслити, що в часі існування цього таємного університету, був проголошений тихий бойкот польського університету, і як хто-небудь відважився записатися на той університет, вважався за зрадника, але це були рідкі випадки.
З формальним закриттям таємного університету прийшлось капітулювати. Починаючи від 1926 р. українська студентська молодь, яка не змогла виїхати на закордонні університети (передусім до Праги, чи Відня або Берліну), почала записуватися на Львівський університет. Але знову прийшлось поборювати труднощі. Університетська влада почала стосувати обмеження супроти українців, зокрема при вступі на медичний факультет, а згодом і правничий.
За польською статистикою з 1928-29 pp. українських студентів на всіх університетах Польщі було приблизно 3,000, або 6% усього числа академічної молоді. З цього числа студіювало право і суспільні науки близько 650, філософію — 500, техніку — 400, медицину — 200, інші науки — 500.
Не зважаючи на всі ці негативні обставини, українські провідні кола робили старання таки добитись права на український університет. Кураторія українських високих шкіл, яка формально піклувалась забезпеченням таємного університету, внесла в 1923 р. формальну петицію до польського уряду з домаганням заснувати український університет, і цю петицію підтримала українська парламентарна репрезентація Волині (галичани в той час бойкотували парламентарні вибори і не мали своїх послів у польському парламенті), але з цих заходів нічого не вийшло. Польський уряд послідовно відкидав усякі старання в цій справі, дарма, що в постанові польського сейму з 1922 р. про т.зв. воєвідську автономію (якої ніколи не здійснено) виразно була мова і про план створення українського університету.
Український Таємний університет у Львові (За книгою «Семчишин М. Тисяча років української культури. К., 1993»)