Свої видатні звершення в науці, освіті й техніці українці завжди супроводжували створенням величних витворів мистецтва, що появлялися насамперед з-під пензля художників і вмілих рук скульпторів.
Скажімо, великим майстром українського малярства став уродженець козацької столиці — Глухова Антон Лосенко (10.08.1737-4.12.1773), котрий «у своїй мистецькій творчості переріс усіх своїх сучасників у ділянці історичного живопису і випередив на ціле століття розвиток російського малярства».
Саме талант молодого українського хлопця спонукав відомого на той час у Петербурзі майстра пензля Івана Аргунова рекомендувати його до Академії мистецтв. Там по-справжньому розкрився талант майбутнього маляра, що стало підставою для його відрядження 1760 до Парижа, де можна було вдосконалити мистецьку майстерність. Там наш земляк і створює величне полотно «Чудесний улов» (1762). У наступний приїзд до столиці Франції він малює образ апостола Андрія і велике полотно під назвою «Жертва Авраама», що приносить йому славу.
Однак Антон Лосенко не заспокоюється на досягнутому, йому хочеться краще відчути творчість античних майстрів, що вміли передавати тонкими лініями глибокі ідеї. Тому він 1765 року їде до Італії, де намагається через пізнання полотен геніальних майстрів знайти своє власне вираження майбутніх ідей щодо створення галереї історичних і міфологічних постатей. Реалізовуючи цей задум, наш земляк малює в Римі такі знамениті картини, як «Каїн» і «Авель», «Зевс і Фетіда».
Переплавивши свій талант з набутками світової мистецької скарбниці, Антон Лосенко 1770 року зважується намалювати монументальний образ з історії рідного народу — «Володимир і Рогніда». Увічнений на його полотні князь Володимир Великий своїм образом справді піднятий до рівня героїв античної історії, цим самим художник довів велич української історії, поставивши її на один рівень з грецькою.
Ці полотна завойовують для 33-річного Антона Лосенка звання академіка й професора, відтак через два роки він стає ректором Академії художеств. Але підірване надмірною творчою працею здоров’я не залишає для нашого земляка шансів на втілення в життя всіх творчих задумів — залишивши незакінченою монументальну картину «Прощання Тектора з Андромахою», він через рік помирає.
Більшість монументальних полотен Антона Лосенка зберігається в російських музеях, але наш народ має пам’ятати, що його видатний син своєю творчістю завжди намагався передати властиві риси власної історії.
До таких же видатних майстрів пензля відноситься і уродженець Миргорода на Полтавщині Володимир Боровиковський (4.08.1757-18.04. 1825), котрий вважається одним з найстаріших і найвизначніших майстрів портретного живопису в російському культурному просторі другої половини XVIII ст. До російської столиці він потрапив 1788 уже зрілою людиною після того, як його малярська вправність привернула увагу імператриці Катерини II під час її подорожі Україною.
Зрозуміло, що й почав свою творчість на берегах Неви Боровиковський із портрета Катерини II, на якому імператрицю зображено на прогулянці в Царсько-сільському парку. Потім він виконав серію портретів російських царів.
При спорудженні Казанського собору в Санкт-Петербурзі Володимир Боровиковський намалював образи для царських врат головного іконостасу, чотири намісних образи (Костянтин та Єлена, Антоній та Феодосій, великомучениця Катерина) для другого та третього іконостасів.
Видатний художник світової слави Іван Айвазовський (1817-1900) народився у кримському місті Феодосії в родині галицького вірменина та українки. Рано ЛІ втративши батька, він поневірявся вулицями рідного міста, замальовуючи все, що і просилося на люди з уяви його творчої душі. Одна з таких замальовок, яку він зробив на центральній вулиці міста перед приїздом російського імператора Миколи І, й круто змінила його долю — замість покарання цінителі мистецтва із свити царя забирають хлопця до Петербурга вчитися малярській справі. Іван Айвазовський у процесі навчання проявив такі блискучі здібності, що Академія художеств кілька разів відзначала його золотими медалями, а після закінчення студій відправила вдосконалювати майстерність до Італії. Повернувшись з цієї творчої поїздки, Іван Айвазовський у 27 років стає академіком. З цим титулом він переїздить у 1845 році на свою батьківщину, де працював до смерті, постійно поглиблюючи свою мистецьку індивідуальність через власну самобутність. І це насамперед проявилося в його картинах «Захід сонця. Україна» та «Чумаки в степу».
А потім він повністю віддався малюванням морської стихії, переливаючи свою експресію на полотно блискавично. Траплялося, що видатні твори нашого земляка виходили з-під його пензля за кілька годин, а звичайні морські сюжети, котрим він не надавав особливого значення й роздаровував їх приятелям, — малювалися за кільканадцять хвилин. Такі його картини, як «Море», «Загибель корабля», «Серед хвиль», «Дев’ятий вал», «Всесвітній потоп», «Георгіївський монастир», «Прибій біля кримських берегів» належать до класики світового мистецтва, завдяки їм він одержав своєрідний титул «поета Чорного моря».
Чимало в творчому доробку Івана Айвазовського й сюжетів поза українськими землями. Зокрема, славна його картина «Неаполітанська затока ранком», яку він малював перебуваючи в Італії, краєвиди Дарданел, Босфору, Константинополя. Під час відвідання Італії, наш земляк виконав замовлення Римського Папи, створивши твір «Хаос», який був відзначений спеціальною золотою медаллю понтифіка й грошовою нагородою в 30.000 лір. Оцінюючи досконалість картини, наш видатний письменник Микола Гоголь так висловився перед її автором: «Коли б я написав хаос, мені дали б за це в шию, а тобі за «Хаос» дали золоту медаль на шию».
Українство може пишатися й тим, що вихований на російській культурі Іван Айвазовський ніколи не відрікався від рідного народу, постійно творив на українські теми. Відтак маємо обов’язок поцінувати його спадщину, що нараховує понад 6000 картин, як складову українського мистецтва.
Івану Айвазовському українство має вклонитися також за виховання геніального майстра українського пейзажу, уродженця Маріуполя Архипа Куїнджі (Шаповала) (1842-6.08. 1910), який, пройнявшись українською тематикою, створив низку неперевершених полотен, що принесли йому заслужену славу.
Зокрема, це: «Степ», «Чумацький тракт в Маріуполі», «Українська ніч», «Вечір на Україні», «Місячна ніч на Дніпрі», «Дніпро вранці», «Захід сонця в степу».
На Вороніжчині народився видатний живописець Микола Ге (27.02.1831-13.06.1894), який з п’ятирічного віку потрапляє до українського оточення родини в Києві й на Поділлі, де підтримувалася «традиційна малоросійська атмосфера». Все це відбилося в майбутній творчості художника, тим паче, що під час навчання в Академії мистецтв у Санкт-Петербурзі Микола Ге постійно контактує з українцями Північної Пальмири.
Ще більше український вплив на творчість майстра посилився, коли він переїхав на хутір під Бахмач на Чернігівщині, де продовжував залишатися помітною постаттю культурного життя столиці й ближчих Києва та Чернігова. У цей період Микола Ге писав, як правило, портрети українських селян, пейзажні етюди, численні зразки портретного жанру.
Потяг до розкріпачення в творчості, протиставлення прогнилому псевдокласицизму, що культивувався в Російській імперії, призвів до ініціативи трьох художників українського походження — Івана Крамського, Миколи Ге і М. М’ясоєдова — заснувати в Петербурзі нове мистецьке об’єднання «Товариство пересувних виставок». До нього одразу ж пристали такі видатні малярі українського походження, як Костянтин Трутовський, Ілля Репін, Архип Куїнджі (Шаповал), Микола Пимоненко, Михайло Ярошенко. Невдовзі воно поширило свою діяльність на великі міста України, виставляючи експозиції в Києві, Харкові, Одесі.
Крім того, Україна витворила для світового образотворчого мистецтва таке самобутнє явище, як «Товариство південноросійських художників», що постало в Одесі наприкінці 80-х років XIX століття за ініціативою херсонського поміщика Л. Скадовського, котрий як митець і щирий український патріот, за висловом І. Кейвана, намагався «відірвати українських мистців від «общого котьолка», тобто від централі в Санкт-Петербурзі, творити на чисто-українські теми й виставляти твори мистців на українській території».
Чільним діячем його був уродженець козацького Острогозька, що на Вороніжчині,
Іван Крамський (20.06.1837-17.07.1887), який жив і працював у Санкт-Петербурзі.
Відомий своїми класичними портретами визначних діячів російської культури: Л. Толстого, М. Некрасова, М. Салтикова-Щедріна та багато інших.
Визначну роль у формуванні українського національного мистецтва відіграв уродженець Ізюма на Харківщині Сергій Васильківський (19.10.1854-7.10.1917). Постійно подорожуючи Україною, створив ряд І відомих пейзажів: «Весна на Україні», «Влітку», «Кам’яна балка», «На околиці». За карти. ну «На Дінці» отримав велику золоту медаль
І та звання художника першого ступеня. До речі, протягом навчання в Академії мистецтв у Санкт-Петербурзі був відзначений 11-а срібними й 2-а золотими медалями.
Перебуваючи в закордонному відрядженні, виставляв свої твори на виставках у Парижі поза конкурсом, зокрема, «Канал. Париж», «Ранній ранок. Бретань», «Дорога до моря», «Ранок у Безансоні» тощо.
Повернувшись на батьківщину, багато подорожував пішки Лівобережною Україною, що дало теми для картин історичного жанру: «Козачий пікет», «Запорозький сторожовий пункт XVIII століття».
Щодо написаних ним краєвидів України, Криму, Кавказу, то найпомітнішими серед них — «Гірський пейзаж», «Залишки вікового лісу», «Осінній вечір», «Ловлять снігура», «Гурзуф у місячну ніч», «Місячна ніч», «Козача левада». Усього ж творчий доробок Сергія Васильківського нараховує понад три тисячі творів.
Великим сином України залишався все життя уродженець Чугуєва на Харківщині Ілля Рєпін (17.08.1844- 29.09.1930), що засвідчують бодай одні «Запорожці пишуть листа турецькому султанові».
Дочка великого художника Віра згадувала, що «майже щодня тато вголос читав про запорожців по-малоросійському у віршах… і розповідав про
Січ… Моєму маленькому братові Юрі виголили голову й лишили чуб: на його круглій голові висів спочатку маленький, а потім вився довгий «оселедець», який він замотував за вухо. І костюм йому зшили, жовтий жупан з відкладними рукавами, коли його хрищений Мурашко привіз йому малоросійську сорочку й шаровари».
За словами Дмитра Чуба, «Запорожці» — це данина Репіна рідній Україні, це той твір, яким він ще наприкінці XIX століття заявив перед світом те, що напише українству незадовго перед смертю: «Я ваш, а не їхній». І це зримо відчувається на полотні. Коли 1891 року «Запорожці» вперше були виставлені на показ, один з критиків написав: «Пригляньтеся пильніше, ви починаєте розуміти, що перед вами не просто весела компанія, а історичні діячі, не епізод комедії, а історичний момент. Це право на сміх над грізним могутнім султаном, куплене кров’ю, куплене незчисленною кількістю героїчних смертей і дій. Потрібна велика відвага в душі, велике сміливе серце, щоб так щиро сміятись в таку хвилину».
Такою ж даниною платив великий художник рідній землі й багатьма іншими своїми полотнами: «Чорноморці», «Гайдамаки», «Козак Голота», «Гопак у старовиному Запорожжі», «Гетьман», «Портрети Тараса Шевченка», «Чудотворний образ», «Дід з Чугуєва», «Вечорниці» тощо.
Коли в 20-і роки XX століття уряд УСРР за підказкою з Москви намагався виманити художника з еміграції, і навіть написав до нього листа у Фінляндію українською мовою, Ре-пін відповів: «Признаюся Вам, що Ваше писання мені — дуже відрадне душі моїй, і я дуже шкодую, що не в силі відповісти Вам на такій любезній моєму серцю мові дорогої України…». 86-річний митець уже не міг покинути влаштований побут, де творилися його шедеври.
Маляром світової слави був і уродженець Києва Олександр Мурашко (7.09.1875-14.06.1919). Його дипломна робота «Похорон кошового» (1900) здобула на престижній виставці перше місце, завдяки чому він одержав стипендію Академії художеств на подорож за кордон. Там протягом двох років він створив цикл картин — «Кав’ярня», «Парижанки. Біля кав’ярні», «На вулицях Парижа», «Три дами», «Портрет дівчини в червоному капелюсі» (всі 1902-1903).
А 1909 року його картина «Карусель» одержала золоту медаль у Мюнхені з-поміж тисячі полотен різних європейських художників. Після цього він влаштовує свої персональні виставки в Берліні, Кьольні, Дюсельдорфі, Венеції, на яких його твори закуповувалися до приватних збірок королівських родин.
14 червня 1919 року його заарештувала більшовицька міліція, а наступного дня Олександра Мурашка знайшли замордованого. За словами Івана Кейвана, «замордували підступно таку неоціненну людину, щоб позбавити українську духовість найціннішого скарбу. Такий, з підступом і холодним садизмом, злочин мабуть не мав прецедентів у світовій історії. Олександр Мурашко загинув трагічно на 44-му році життя, коли доходив до верхів’я свого розвитку та слави не тільки в українському та європейському мистецтві, але й у світовому. Коли ще мав перед собою широкі творчі горизонти і як професор Академії мистецтв міг виховати численні кадри майбутніх українських мистців. Він перший впав жертвою московсько-більшовицького окупанта, а за ним пішли наступні: в 1920 році підступно знищили Юрія Нарбута, затруївши воду, яку він пив, а в 1921 році — композитора Миколу Леонтовича…».
Одним з найвидатніших українських митців-малярів був уродженець Сумщини Федір Кричевський (22.05.1879-30.07.1947), котрий відомий своїм триптихом «Життя» та циклом картин «Катерина».
Таким же знаним митцем був і його старший брат Василь Кричевський (31.12.1872-15.11.1952), пензлю котрого належить такі картини, як «Гребля Квітки-Основ’яненка», «Ярмарок», «Сорочинський ярмарок».
Ще одного видатного митця-монументаліста — Михайла Бойчука (30.10.1882 -13.07.1937) народила світові Тернопільщина, ім’я котрого дало назву нового напрямку в розвитку мистецтва. Відомий Ч французький поет Г. Аполлінер наголошував: «Ця школа, що породжує візантинізм, і має значну кількість прихильників… У своїх невеличких картинах усі вони (бойчукісти) застосовують просту композицію, золоте тло, старанну обробку деталей». А критики 20-х років XX століття порівнювали їхній живопис з українською народною піснею.
Вищу професійну освіту він одержав у Краківській AM, поповнював свої знання й у Мюнхені, Парижі, де був водночас помітним членом й одним із засновників Української громади.
Повернувшись до України в 1917, був одним із професорів — фундаторів Української AM, де керував майстернею монументального живопису. Під його керівництвом створено низку монументальних розписів.
Новому напрямку в розвитку образотворчого мистецтва, що відомий нам як супрематизм дав уродженець Київщини Казимир Малевич (23.11.1878-15.05.1935).
Активним учасником футуристичного руху в мистецтві був уродженець Харківщини Давид Бурлюк (21.06 1881- 15.01 1967), котрий свідчив, що «з боку батька — українські козаки, нащадки запорожців».
Підтримував свого брата в розвитку футуризму й авангардизму Володимир Бурлюк (27.03.1886-1917), що народився вже на Херсонщині.
З його помітних творів, що експонуються в найкращих музеях світу, насамперед необхідно вказати на картини «Весна», «Пейзаж», «Квіти», «Краєвид у стилі «Клаузон», «Квіти», «Селянка».
Твори видатної української художниці полтавки Марії Башкирцевої (23.11.1860-12.11.1884), яка опановувала майстерність живопису в Парижі, також зберігаються в багатьох країнах світу. У Ніцці (Франція) є навіть окремий зал, де виставлені її твори.
А православна каплиця на цвинтарі Пассі в Парижі, де поховано художницю, інформує відвідувачів про здобутки художниці: на зовнішньому мурі — список творів, на стіні — її велика картина «Святі жінки». Ця каплиця є серед національних історичних пам’яток Франції.
Крім того, в Люксембурзькому палаці в Парижі біля символічної скульптури «Безсмертя» в списку видатних людей Франції є й ім’я нашої землячки.
До тих небагатьох українських митців, які ще за життя здобули світову славу на Заході, належав і уродженець золотого Поділля Яків Гніздовський (27.05.1915-8.11.1985).
Його картини можна бачити не лише в найбільших галереях світу, але й у Білому Домі у Вашингтоні. Особливо відображають українську тематику такі полотна, як «Пшеничний лан», «Соняшник», «Плакуча верба».
На американському континенті, писав двадцять років тому Микола Колянківський, «не було досі іншого мистця, що про нього було більше написано, як про Василя Курилика (3.03.1927- 1977). Народився він у родині українських емігрантів з Буковини на фермі в Альберті. Там і почав малювати з шестирічного віку.
Коли йому в лондонській лікарні повернувся зір, Василь Курилик вирішив віддячити за це Всевишньому доконанням того, що не вчинив до нього ніхто: проілюструвати картинами кожне слово Євангелії за святим Матвієм, який найсистематичніше з усіх інших євангелістів зобразив події. Відтак поїхав до святої Землі і зробив там 800 замальовок, кожна з яких мала стати окремим полотном. Починаючи з 1960 року, кожного тижня малював по одній картині — від Тайної вечері до мук і Воскресіння Христового. За три роки безупинної праці митець намалював 160 образів. І коли 1970 року цю панораму побачило на виставці в Торонто подружжя Колянківських, то воно запропонувало викупити в художника всі ці полотна, обіцяючи розмістити їх в спеціально збудованій для цього галереї. Так і сталося: уже 19 червня 1971 року в Ніагарі відбулося відкриття Українського музею «Страстей Христових», який здобув велику популярність у любителів мистецтва.
Василь Курилик сім років добивався дозволу знову поїхати на Буковину й Прикарпаття, аби зробити серію зарисовок з того краю. Дозвіл на поїздку одержав 1970, тоді, коли вже був важко хворий, але заявив твердо: «Я поїду, навіть коли б мали нести мене на ношах». У буковинських Борівцях, рідному селі його батька, підготував близько ста заготовок для майбутніх полотен. Планував їх використати для великої фрески в урядовому будинку в Оттаві, що зображували б минуле й сьогодення української діаспори в Канаді. Не встиг… Але 23 лютого 1983 року в головному приміщенні Парламенту Канади було величаво відкрито малярську композицію Василя Кури-лика «Український піонер», яка через шість картин символізує історію поселення наших земляків у Канаді.
Оцінюючи творчість Василя Курилика, визначний український вчений Юрій Шевельов зазначав: «У картинах Курилика можна забути про оповідь, що стоїть за ними; можна примусити себе абстрагуватися від їхньої філософії — тоді вони тим яскравіше постануть перед нами як гра площин, що несуть у собі співвідношення кольорів. І цей «абстрагований» Курилик буде говорити як сучасник зі своїми сучасниками-абстракціоністами, а подеколи навіть із «поп-артівцями. А якщо він при тому додає інші пляни можливого сприймання своїх образів — це його хиба чи його осяг? Так, прибічники стильового пуризму закинуть мистцеві це поєднання цілком ніби відмінних складників. Це, скажуть вони, еклектизм. Гаразд, але еклектизм — це не лайка, це теж напрям. І багато визначних творів мистецтва були створені на основі еклектичного підходу».
А канадський професор Джералд Кемпбелл заявив: «Через сто років він житиме в своїх картинах. Вони вказуватимуть простоту життя в скомплікованій добі. Ви залишаєте кожну Куриликову картину з кращим самопочуттям, за винятком тих картин, де він нещадно б’є як суворий мораліст. Він січе дуже боляче, щоб проснулось сумління».
Що стосується скульптури, то тут українці прославилися ще в середині XVIII століття, висунувши зі своїх рядів такого видатного митця, як Іван Мартос (1754-17.04.1835), котрий народився в Ічні на Чернігівщині. Він очолював Санкт-Петербурзьку академію мистецтв, відомий пам’ятниками К. Мініну й Д. Пожарському в Москві, А. Рішельє — Одесі, М. Ломоносову — Архангельському тощо.
До славетних українців, котрі творили на чужині, належить і уродженець Києва скульптор Олександр Архипенко (30.05.1887-25.02.1964), котрий, за виразом С. Гординського, «далеко виріс поза межі українського мистецтва, змушеного політичними умовами до неповноцілого культурною життя і розвитку, але одночасно він виводив українське мистецтво на великі світові дороги, в орбіти загальнолюдських ідей і зацікавлень».
Він мав вплив не лише на українське мистецтво, а й на європейські традиції його розвитку в скульптурі. Скажімо, коли він у 1921 заклав у Берліні свою мистецьку школу, то вона на десятиріччя вплинула на формування німецької скульптури. Коли ж переїхав до США в 1923 й заснував у Нью-Йорку подібний напрямок, то це потужно відбиватиметься на розвитку і заокеанської монументалістики. Усього ж його творча колекція нараховував понад тисячу мистецьких творів високого рівня, що експонуються в найкращих музеях світу. Зрештою, Олександр Архипенко, як писала «Свобода», «був символом вічного оновлення, вічного шукання в найглибших надрах людської творчої істоти тих форм, що знаходять свій відбиток у Господньому ладі цілого Космосу, з його вічно мудрими законами тіл і форм».
Приніс славу українському мистецтву і скульптор Григорій Крук (30.10.1911- 15.12.1988), котрий народився на Прикарпатті, але після Другої світової війни мешкав у Західній Німеччині. Серед його кращих скульптур — портрет Патріарха Йосифа Сліпого, «Селянське подружжя», «відпочинок».
Його багато творів виставлені в Національному музеї в Парижі, Британському музеї в Лондоні тощо.
Автором пам’ятників Тарасу Шевченку в багатьох містах світу став уродженець Полонного на нинішній Хмельниччині Леонід Молодожанин (15.01.1915).
Його вмілим рукам належать також портрети англійської королеви Єлизавети II, британського прем’єра Уїнстона Черчилля, великого прихильника українців — прем’єр-міністра Канади Джона Діфінбейкера.
У радянський період в Україні виставлено багато скульптур таких відомих авторів, як Василь Бородай, Галина Кальченко.
Очевидно, ще не весь світ знає постать художника-самоука, котрим був уродженець Лемківщини Єпіфаній Дровняк (21.05.1895- 10.10.1968), відомий в історії світового малярства під іменем Никифор. Не зазнавши ніколи батьківської ласки, поневіряючись з матір’ю, він зростав відлюдькуватим, уникав спілкування з ровесниками. І лише в церкві, як пише О. Копач, «на самоті в присутності Божій перероджувався, відчував свою гідність людську. У чарівній красі святих у позолочених рамах ясніла його душа, сприймала рідне мистецтво. Відкривалась йому молитовна містерія прадавньої української церкви. Тоді саме відкрився йому світ мистецтва, заговорив з глибини душі його талант, закликаючи до творчосте. І став він вірний цьому закликові на все життя».
Десь з 1915 року постійно зображував Никифор на клаптиках паперу свій світ святих, янголів, згодом — пейзажі Лемківщини. А коли відомий український маляр зі Львова Роман Турин, перебуваючи 1930 року на відпочинку в Криниці, звернув увагу на малювання Никифора, той, хоч вважалося, що німий, заговорив на прихильне слово незнайомця. Відтак ця випадкова розмова спричинилася до зацікавлення творчістю самобутнього самоука-маляра, що зрештою вилилося в організацію у Львові його першої персональної виставки, яка складалася зі 105 картин. А потім його твори виставлялися по різних країнах світу понад 80 разів — представлення його картин у Римі (1957), Німеччині (1961) і Парижі (1964) остаточно закріпили за ним славу геніального новатора в ділянці наївного мистецтва.
Коли до Криниці приїхали французькі митці й, зустрівши на вулиці за роботою Никифора, перепитали його: «Поляк?», той заперечив: «Лемко».
Не відмовлявся від свого українства, працюючи в на берегах Неви, й уродженець Вінничини Феодосій Гуменюк (6.09.1941), хоч за це й потерпав від більшовицької влади. Про своє творче життя в тодішньому Ленінграді він, зокрема, описував таким чином: «Я присвятив своє життя мистецтву і ніколи навіть не припускав, що настане час, коли я за це страждатиму. Я не знаю жодного випадку в історії інших народів, коли б митця переслідували за пошуки художнього осявання, за художню свободу. Я беру теми з подій, які мені близькі і дорогі, тому що я знаю свій народ, його історію, і своїм мистецтвом хочу йому допомогти».
Але вже назви його картин, написаних у той період, «Вірність Україні» (1972), «Козак Мамай» (1974), «Роксолана» (1974), «Гетьман України Дорошенко» (1975) викликали настороженість ідеологів більшовицької влади. А коли він об’єднався з молодими художниками у товариство тих, хто не сприймався офіційним мистецтвом, і взяв участь у виставках «неофіціалів», то 1977 його позбавили ленінградської прописки, що змусило художника навіть переїжджати з родиною на якийсь час до Дніпропетровська.