Майж10-річний період «українізації У країни» має свої три помітні етапи:
І, етап — початковий (роки 1923-1925)
ІІ. етап — вершковий (роки 1925-1928)
III. етап — це ступнева ліквідація і закінчення його (роки 1928-1932-33). Він відомий під назвою „постишівщини”.
Увесь цей період у розвитку української національної культури був для України під більшовицьким режимом найважливішим і найпліднішим. Прийшло до нього під тиском зовнішніх факторів (український збройний спротив у формі повстань), як теж і внутрішніх (одностайний тиск громадської опінії, а частково і партійних діячів — українських комуністів). А втім центральний радянський уряд до деякої міри ще мусів числитися з громадською опінією кордону, зокрема української політичної еміграції, яка нещадно таврувала утиски вільного розвитку української культури.
Таким чином на XII З’їзді Російської Компартії (квітень 1923) прийшло формально до засудження російського великодержавного націоналізму та за початкування нового курсу в національній політиці. Сталін, у своїй основній доповіді пішов так далеко, що наголосив „неодмінну потребу перетворити Україну в зразкову республіку”, бо, за його словами, „це матиме величезне значення для народів Заходу”.
1-го серпня 1923 р. проголошено декрет про українізацію і цим декретом визнано українську культуру за державну культуру УРСР. Це декларативне проголошення мало спершу виключно пропагандистський характер, бо на ділі дальше відбувалось просування т.зв. лебедівщини, тобто фаворизування російської культурної політики, і через це Народний Комісаріат Освіти, очолений українцями (В. Блакитним, Гр. Гриньком) не міг розгорнути якоїсь замітнішої роботи в цьому напрямі.
Активне здійснювання українізації почав щойно комісар освіти О. Шумський (роки 1925-1927), а продовжував його діло М. Скрипник (pp. 1927-1933). В ці роки, по всій Україні, в широких масштабах організовано на різних курсах обов’язкове вивчання української мови. Введено її, як обов’язкову, до всіх державних і громадських установ і всі урядовці мусіли проходити іспити з практичного знання цієї мови під загрозою втрати праці. Українізувались і інші ділянки державного і громадського життя і все ділове, урядове листування можна було вести лише українською мовою. Збільшилося різко і число українських шкіл по містах (при рівночасному зменшенні російських). Українська мова стала викладовою у вищих учбових закладах. Збільшилась і українізувалася преса, видавництва української літератури та інших книжок. Наркомат освіти засновував нові заклади для студій і вивчення української мови та культури. Тоді теж започатковано справу великої ваги, а саме — складення повного академічного словника української мови (видані в ті роки перші шість томів цього словника (букви А-П) є і по сьогодні найбільшим скарбом у цій ділянці).
Дуже важним доповненням цих заходів у мовознавчій ділянці було скликання у 1927 р. наркомом освіти М. Скрипником правописної конференції до Харкова, з участю найвизначніших мовознавців усіх земель України (втому і Галичини), на якій опрацьовано і затверджено єдиний загальноукраїнський правопис, що його прийняли українські наукові кола в Галичині у 1929 р.
В цьому ж часі приходить і до розвитку української науки, яку організує й очолює Всеукраїнська Академія Наук (ВУАН), з філіалами, відділами і науково-дослідними кафедрами, що діяли теж поза Києвом. У цій ділянці велику роль зіграв М. Грушевський, який вернувшись з еміграції в Україну в 1924 p., став головним організатором і речником вільної української науки, до якої включився цілий ряд молодих талановитих одиниць.
До позитивних змін прийшло і в театрально-кіновій ділянці. Українські професіоналісти ступнево опановують ці ділянки, як засоби впливу на широкі маси, і, крім Києва чи Харкова, в цілому ряді міст України приходить до заснування стаціонарних і пересувних українських театрів. Виняткове місце в театральному мистецтві того часу займає безперечно Лесь Курбас, творець нового українського театру, основоположник театру «Березіль». Велику роботу розгортає теж кінопродукція, яка вже на початках 1930-их pp. починає випускати фільми з українською тематикою, а велику славу надзвичайно талановитого кінорежисера здобув Олександр Довженко.
Приходить тоді до великого піднесення і в українській літературі, яка стає промотором українського відродження. Приходить до появи численних літературних і мистецьких об’єднань, а в парі з цим до різних видань, альманахів, тощо.
Цей український процес, що позначився передовсім у всіх ділянках культури, яка здобула помітну перевагу над російською, запозначився теж у всіх ділянках адміністраційного, економічно-господарського життя України. Українізаційна політика більшовиків знайшла теж свій поважний відгук і на захід ньоукраїнських землях під Польщею і Чехословаччиною. Між Українською РСР і централями української культури в Галичині (як от Львів) чи на еміграції (Прага, Відень) нав’язались деякі наукові чи взагалі культурні зв’язки. Вчені і науковці з західноукраїнських земель відвідували Київ і його наукові установи і навпаки. Ці, культурного порядку, контакти в політичному аспекті привели навіть до того, що деякі українські діячі, користуючись проголошеною амністією, вернулись з еміграції в Україну й активно включились в українське державне будівництво (М. Грушевський, А. Ніковський, П. Христюк, старшини армії, і інші). Цей процес дістав назву „зміновіховщини”, мав потім свої трагічні реперкурсії, бо згодом майже усіх тих поворотів більшовицька влада знищила.
Українізація в українській культурі. Перший етап (За книгою «Семчишин М. Тисяча років української культури. К., 1993»)