Важне місце в загально культурному і літературному процесі того часу відіграє усна народна творчість. Хоч в основному важко точно опреділити хронологію виникнення того чи іншого жанру народної творчості, а все таки в деяких випадках можна це зробити, як от у випадку обрядової поезії, яка творилась у давніх дохристиянських часах і проіснувала, з деякими втратами, до наших часів.
Отже, в XIV-XV-XVI-их століттях ця поезія, очевидно, теж мусіла існувати у всіх своїх видах і жанрах (включно з русальними чи купальними обжинковими піснями чи голосіннями), одночасно творились нові жанри, що виникли в зовсім нових умовинах національного та історичного життя. Обставини ці для нашого народу були справді трагічні, бо ж це були часи безперервних татарських набігів і загрози Туреччини, яка під кінець XV ст. завоювала Балкан, Молдавію, і в своїй експансії дійшла до північних берегів Чорного моря.
Поява татар, а згодом турків, в Україні прокотилась відгомоном в українському фольклорі вже раніше. Свідчить про це легенда про Михайлика і Золоті ворота, про яку вже була мова. Цей мотив боротьби з татарвою чи турками куди яскравіше (вже не легендарно) виступає в епічній творчості нашого народу в XV-XVI ст. Це пісні оборонного характеру і в них відбита картина важкого життя, туги-смутку за нещасну долю батьківщини:
„Зажурилась Україна бо нічим прожити,
витоптала орда кіньми маленькії діти.
Ой, маленьких витоптала,
Великих забрала
назад руки постягала під хана забрала! . .
Розпад Золотої орди і звільнення північно-руських земель від її залежності, не припинив небезпеки. Починаючи з другої половини XV ст. Україна стала тереном постійних набігів татарської орди. Кримські татари постійно нападали на Поділля, Волинь, досягаючи навіть Галичини чи Польщі, і звідтіль сотні тисяч полонених невільниками виводили на східні ринки, де їх продавали (у 1537 р. з цих теренів вони забрали приблизно 55,000 душ). Населення ховалось під час цих нападів по лісах, болотах, ярах, а ці тяжкі часи відображені в усній український народній поезії у такому ось вірші:
„За річкою вогні горять,
Там татари полон ділять.
Село наше запалили
І багатство розграбили.
Стару неньку зарубали,
А миленьку в полон взяли.
А в долині бубни гудуть,
Бо на заріз людей ведуть:
Коло шиї аркан в’ється,
А по ногах ланцюг б’ється.
А я, бідний, з діточками
Піду лісом стежечками, —
Нехай йому із водою . . .
Ось-ось чайка надо мною.
Народні історичні пісні. Думи
У XVI ст. народ розгортає запеклу боротьбу з цими наїздниками і навіть великим ворогом — турками. Головними героями цієї боротьби було запорізьке козацтво, якого походи на турецькі городи, виправи на чайках і очайдушні бої з ворогом, від якого вони визволяли невільників, породили найкращі твори народної словесносте, героїчний народний епос думи та історичні пісні.
Авторами і носіями цього епосу були співці-кобзарі, що появились були серед козацтва, яке було основною організованою силою народних мас України у їхній боротьбі з татаро-турецькими наїзниками та польськими колонізаторами.
Подібно, як колись билини, думи та історичні пісні виконували важливу виховну функцію: вони піднімали ідею патріотизму, оборони рідної землі та героїчну боротьбу народу з ворогами. Героями їх є конкретні історичні особи або фіктивні-вигадані. Зокрема характеристичними були думи. Це були словесно-музичні твори, які виконувались мелодійною декламацією (речитативом) у супроводі бандури, кобзи чи ліри. Вони мали свою специфічну строфічну будову, специфічну систему поетичних образів та поетичних прикрас. У ранніх зразках цього героїчного епосу змальовуються життєві явища і факти, прикметні для раннього періоду козаччини, отже: турецько-татарська неволя, втеча з неволі, смерть козака в степу, жорстокість турецьких баш і т.п.
Зокрема широке відображення в думах знайшла турецька неволя, і думи старшого періоду присвячені виключно цій темі (XV-XVI ст.). В них немає мови ні про козацтво, ні про Запорозьку січ. Невільники не сподіються, що їх визволять козаки, а покладають надію на Бога, на щасливий випадок, на викуп батьків чи родичів:
„Господа милосердного прохали та благали, подай нам Господи з неба дрібен дощик, а з низу буйний вітер.
Хай би чи не встала на Чорному морю бистрая хвиля,
Хай би чи не повиривала якорів з турецької каторги”. . .
У думах цього типу створено один з найкращих і найбільш поетичних образів рідної землі — України. Мріють бо невільники визволитись з каторги бусурманської
„На тихі води, на ясні зорі,
У край веселий, у мир хрещений”..
Найбільше популярними думами цього циклю є дума про „Втечу трьох братів з города Азова”, „Маруся Богуславка” та „Іван Богуславець”.
До найбільшого розквіту дійшов цей жанр у наступному історичному періоді. Від писаного відтворення подій він перейшов до героїчного зображення боротьби народу так з турками, як і польськими наїзниками.
Оригінальною пам’яткою усної народної творчості другої половини XVI ст. є „Пісня про Байду”, яка в різних варіантах та образах розказує про страту турками в Царгороді легендарного Дмитра Вишневецького, що походив з українського княжого роду і який чимало разів водив козаків на турків, на татар, і був дуже улюбленим і популярним героєм. Він став прообразом вкрай очайдушного козака, що йому найлютіша смерть з рук ворога не страшна.
Крім дум та історичних пісень була ще в XIV-XVI ст. в українському фольклорі релігійна поезія (легенди, вірші, пісні). Пронизує їх дух покори-покути, а основним джерелом їх був «Псалтир», життєписи святих та історія Церкви. Там же були вірші про початок і кінець світу, про перших людей, про муки й смерть Ісуса Христа. Зустрічаються там теж вірші про премудрого Соломона, про апостолів, і на теми моралізаторські („Про правду і кривду”) і т.п.
Ця поезія релігійно-легендарного фольклору є зразком двовір’я, яке не дивлячись на чотири чи п’ять століть від прийняття християнства, все ще характеризує народний світогляд української людини того часу.
Термін «дума» давнього походження. Польський історик Ст. Сарніцкий увів його у 1587 р до своєї «Хроніки», мовляв, так українці називають свої елегії. В українській літературі думами” називали не лише твори фолькльорного походження, але й книжні історичні пісні. Самі ж кобзарі та лірники називали думи „піснями про старовину”.
Полемічна література
За останню чверть XVI і першу половину XVII ст. в українську літературу ввійшло мабуть у десять разів більше оригінальних пам’яток, ніж за попередніх 500 літ. Одні літературні явища продовжували попередні традиції, інші були зовсім новою появою і їх можна б вважати своєріднім підґрунтям під справжнє відродження української літератури. В цьому періоді інтенсивніше розвиваються такі жанри народної творчості, як думи та історичні пісні, і вони відбивають героїчний трагізм козацько-татарських воєн, а важніше для самого літературного процесу це виникнення за своїм жанром зовсім нової т.зв. полемічної літератури, передовсім полемічної прози.
Правда, полемічна література не може кваліфікуватися як виключно художнє письменство, бо її завдання мало не так мистецький, як виключно релігійно-догматичний характер, а з ним і практично-утилітарний (перемогти католицизм і його тези). А проте вона мала і мистецькі вартості: письменники-полемісти в своїх творах вдавались до ораторського мистецтва, наводили легенди, байки, перекази, зверталися до народної поезії, отже діяли не лише на розум, але і на почування-емоції. Отже полемічна література це явище, за своїм матеріалом, синкретичне. До неї входять і величезні науково-теологічні трактати та історично-політичні памфлети, відкриті листи, послання-диспути, збірки документальних матеріалів, тощо. Як вияв релігійно-полемічної боротьби, ця література заторкала гостро актуальні публіцистично-злободенні проблеми, при чому прикметний їм історизм та високий емоційний запал. А дальше, полемічні твори були здебільша друковані і таким чином полеміст був новим типом літератора, який шукав контакту з авдиторією, а масами народу, зі студентами братських шкіл і взагалі з освіченими колами громадянства.
Генези виникнення української полемічної літератури треба шукати в запеклій боротьбі нашого народу проти наступу Польщі на Україну, а це, в свою чергу, довело до такої ж боротьби між католиками і православними в літературі.
Полеміку розпочав визначний польський єзуїт, письменник, лідер тодішнього воюючого католицизму Петро Скарга своїм твором: «Про єдність Церкви Божої під єдиним пастирем і про грецьке, від тієї єдності відступлення» (1577). У цій книзі автор намагається обґрунтувати законність королівської влади в Польщі та її панування над українськими й білоруськими землями. Отже, не була це виключно догматична суперечка, а радше спроба виправдати та ідейно обґрунтувати польську експансію на схід і національне поневолення України. Найболючіше питання взаємовідносин католиків з православними українцями (а теж білорусинами) Скарга заторкнув в останній частині своєї книги, в підрозділі про слов’яно-руську мову, стараючись доказати, що теологія, філософія та всі інші науки можуть розвиватися тільки в грецькі або латинській мові, а слов’яно-руська мова зовсім непридатна до жодної науки, бо це мова посполитих, тобто мужиків, а тому, що в Україні не існують слов’яно-руські школи, — твердив Скарга, — тому виникають там «єресі, всякі помилки». Висновок Скарги простий: всі повинні об єднатися на навколо латинського вчення під зверхністю римського папи і польського короля, порвати з руською вірою (бо це схизма), порвати з національними традиціями служити польській католицькій річпосполитій.
Виступ Скарги та інших католицьких місіонарів підготовив ґрунт, на якому розгорнулася гостра літературна полеміка, а в слід за нею і боротьба проти польських намагань полонізувати Україну. Приводом до літературної полеміки була т.зв. календарна справа. Правлячі кола хотіли завести в Україні новий григоріанський календар, офіційно проголошений після математичних обчислень (італ. лікарем і астрономом Альойзієм Ліліо) та рішень Констанцького та Базельського соборів папою Григорієм XIII у 1593 р. Українці вчинили опір уведенню цього календаря головно з цієї причини, що, незважаючи на його наукові обґрунтування, силоміць запроваджували його саме єзуїти. Але хоч новий календар був побудований на більше наукових основах, як дотеперішній, юліанський, проте і в ньому відкрито деякі неточності (а зробив це м.ін. польський лікар і астроном Лятос, який, за висловом єзуїтів, „Русь в упертості зміцнив”. . .). І так календарна дискусія перетворилась у літературну полеміку.
Першим визначним полемістом був вихованець (а згодом ректор) Острозької Академії Герасим Смотрицький, автор книги «Ключ царства небесного», у якій гостро скритикував і твір Скарги «Про єдність Церкви Божої», і книжку єзуїта Венедикта Гербеста «Висновок віри римської Церкви» з 1586 p., що була спрямована проти українського народу і його культури. Там же він заатакував спроби накинути нам григоріанський календар. Поруч нього визначне місце займає у цій полеміці учитель школи Ставропігійського братства у Львові Зизаній Тустановський. Тут теж у Львові веде боротьбу в обороні православної Церкви проти її латинізовання єпископ Ґедеон Балабан.
Щоб успішно поборювати догми католицької Церкви, згаданий уже Зизаній Тустановський видав у Вільні 1595 р. «Катехізис», підручник для навчання у православних школах. Його літературна діяльність відіграла велику роль в боротьбі проти Берестейської унії, а до ворогів українського православ’я зараховував він не тільки папу римського, але й тих українських єпископів, що перейшли були на унію (отже митрополита М. Рогозу, єпископів Іпатія Потія, Кирила Терлецького і інших).
Берестейська унія 1569 р. ще більше поглибила релігійні суперечки між українцями православними і католиками. Тодішніх уніатів підтримував Скарга («Опис й оборона Берестейського Собору»), а у відповідь православні видали збірку документальних матеріалів у польській мові, у якій стверджувалась неправосильність уніатської, а православної частини Берестейського собору. Але найсильнішим ударом по творцях й оборонцях унії був «Апокризис», або відповідь Христофора Філалета Бронського з 1597р., мабуть написана на замовлення кн. Константина Острозького. Книга цього невідомого ближче автора що скрився за псевдонімом, написана з великим літературним , публіцистичним талантом, є суцільною сатирою і критикою тодішнього папи оимського при чому він викриває й засуджує політику польського уряду супроти українського народу і вимагає демократичних прав для українців. (Визначний історик літератури М. Возняк підкреслює глибину ерудиції Філарета і вважає що він своєю ученістю перевищив Скаргу).
Усна народна творчість XIV–XVI ст. (За книгою «Семчишин М. Тисяча років української культури. К., 1993»)