Ще наприкiнцi XI ст. вiдбувається посилений процес консолiдацiї Галицької землi, де утверджується династiя князiв-iзгоїв Ростиславичiв.
Родоначальник династiї – Ростислав Володимирович, онук Ярослава Мудрого – за звичаями родового права наслiдування був позбавлений можливостi претендувати на київський стiл. Мабуть, дiд визначив йому у володiння захiднi окраїни Київської держави. Згiдно з лiтописною звiсткою, Ростислав був одружений з угорською княжною i мав трьох синiв. Рюрик отримав Перемишль, Володар – Звенигород, Василько – Теребовль.
Вже вiд початкiв свого незалежного iснування князi Галицької землi беруть участь у полiтичному життi Центральної Європи як його активний чинник. С. Томашiвський гiпотетично реконструював можливий перебiг подiй, пов’язаний з утвердженням Рюрика Ростиславича у Перемишлi. Рюрик – син угорської княжни – виявився втягнутим у вир боротьби двох ворожих партiй в Угорщинi (як, втiм, i в усьому тодiшньому католицькому свiтi) – прихильникiв iмператора Генрiха IV i римського папи Григорiя VII. Тут вiн мiг заручитися пiдтримкою певних полiтичних сил для розширення своїх володiнь. Саме в цей час Польща переживала внутрiшнi потрясiння, пов’язанi з вигнанням короля Болеслава II Смiливого, прихильника римського папи, i утвердженням iмператорської креатури Володислава Германа. Рюрик використав загальне замiшання у Польщi i захопив усе Посяння з мiстами Сяноком, Перемишлем, Ярославом i Лежайськом. Цi землi вiд часу iнтервенцiї Болеслава Смiливого на пiдтримку Iзяслава Ярославича, очевидно, залишалися пiд Польщею. Саме в Перемишлi Рюрик зробив нову княжу столицю. Пiсля смертi Рюрика (1092) князiвський стiл у Перемишлi посiв Володар. Обидва Ростиславичi докладали чимало зусиль для захисту захiдних українських земель вiд сусiдiв – Польщi та Угорщини. У 1099 р. брати завдали нищiвної поразки угорцям пiд Перемишлем i на тривалий час позбавили їх мiлiтарних можливостей для вторгнення в Галичину.
Ростиславичам доводилося проводити гнучку полiтику в умовах, коли київськi князi, що неохоче погодилися на передачу їм Галичини, пiдозрiло спостерiгали за їхнiм поступовим пiднесенням. Найближчою полiтичною метою галицьких князiв було не допустити об’єднання Волинi й Київщини i надмiрного зростання могутностi Мономаха та його дому. В цьому контекстi слiд розглядати короткотривалу участь Василька та Володаря у коалiцiї проти Мономаха, до якої було залучено угорцiв i полякiв. Проте, окрiм цiєї хвилевої спiлки з Польщею, Ростиславичi неодноразово ходили на неї походами, маючи своїми союзниками язичницьких слов’ян Помор’я i пруссiв. У боротьбi з Ростиславичами польськi правителi вдалися до пiдступного кроку. Вони пiдiслали до Володаря свого боярина Петра Власта, який, здобувши довiр’я князя, вивiз його у Польщу. За визволення князя, окрiм виплати великого викупу, галичанам довелося взяти на себе полiтичнi зобов’язання – зокрема, не допомагати бiльше поморянам. Напевно, без цих зобов’язань був би неможливим похiд Ростиславичiв пiд Володимир спiльно з Ярославом – найнебезпечнiшим суперником Володимира Мономаха. Пiсля смертi обох Ростиславичiв (1124) Галицька земля короткий час була подiлена на чотири князiвства – Перемишльське, Звенигородське, Теребовельське й Галицьке.
У 40-х роках XII ст. вона об’єдналася пiд владою енергiйного князя Володимирка Володаревича (1124-1153) i стала значною полiтичною силою у Пiвденнiй Русi, з особливими i складними стосунками iз захiдними державами. Саме Володимирко зробив столицею князiвства Галич над Днiстром, що стояв вiддалiк вiд кордонiв на важливому торговельному шляху до Чорного моря, а отже лiпше забезпечував княже управлiння. Через якийсь час мiсто стало великим торговельним i культурним осередком.
Уклинившись мiж Польщею та Угорщиною, Галичина стала важливим учасником i, частково, об’єктом суперечок i зiткнень мiж цими двома впливовими в середньоєвропейськiй полiтицi державами. На вiдмiну вiд iнших областей Київської держави, бiльш вiддалених вiд європейської полiтичної арени, Галицьке князiвство стає безпосереднiм учасником подiй, що на нiй розгорталися.
Оточений сильними сусiдами (на заходi – Польщею, на пiвднi – Угорщиною, на пiвночi – Волинським, на сходi – Київським князiвствами), Володимирко проводив надзвичайно обережну i гнучку полiтику, що мала єдину мету – посилити Галицьке князiвство.
Вiн виявив себе як iнiцiатор складних полiтичних комбiнацiй i автор численних союзiв, найважливiшими з яких були союзи з Вiзантiєю та Суздалем. Цi союзи не були зумовленi якимись особливими провiзантiйськими настроями князя чи органiчною потребою спiлки близької до Заходу Галичини з пiвнiчною околицею Київської держави. Вони базувалися лише на полiтичнiй кон’юнктурi i не мали глибоких iдеологiчних чи будь-яких iнших пiдстав.
Пiд час мiжусобної боротьби Мономаховичiв i Мстиславичiв за Київ Володимирко став на бiк провiзантiйського суздальця Юрiя Довгорукого у його протиборствi з європеїзованим «книжником i фiлософом» Iзяславом II Мстиславичем. Це протистояння, як вже зазначалось, переплелося з гострим конфлiктом мiж Римом i Германською iмперiєю i стало, зрештою, вагомим фактором європейської полiтики. Київського князя, який прагнув церковної незалежностi вiд Вiзантiї, пiдтримали Рим, Вельфи, а також традицiйнi супротивники Ростиславичiв – католицькi Польща, Угорщина й Чехiя.
Володимирко – як спiльник Юрiя Довгорукого – входить у тiснi зносини з Гогенштауфенами, якi вiдтодi стають традицiйними полiтичними партнерами галицько-волинських князiв. Раптова смерть Володимирка не перервала процесу змiцнення Галицького князiвства. Однiєю з найвизначнiших постатей давньоруської iсторiї був син Володимирка – Ярослав Осмомисл (1153-1187), про якого автор «Слова про похiд Iгоря» говорив: «Галичкы Осмомысле Ярославе! Высоко седиши на своем златокованном столе, подпер горы Угорскыи своими железными пълки, заступив королеви путь, затвори к Дунаю ворота, мече бремены через облаки, суды рядя до Дуная, грозы твоя по землям текут, отворяши Києву врата, стреляеши с отня злата стола салтана за землями». Очевидно, Ярослав заволодiв мiстами по Дунаю та укрiпленнями, що зачиняли його гирло. Цi позицiї мали важливе значення для розвитку торгових i полiтичних зв’язкiв Галичини з Вiзантiєю. В перiод його князювання галицька колонiзацiя поширилася вниз по Днiстру i Пруту, дiйшовши до Буга.
Ярослав остаточно утвердив Галич як перше мiсто в князiвствi. Вiн увiйшов у тiснi зносини з вiзантiйським iмператором з метою заснування галицького єпископства, оскiльки досi Галичина пiдпорядковувалася володимирському єпископату. У 1153 -1157 рр. князь закладає у Галичi величний кафедральний храм Успiння Божої Матерi, що став престольною церквою галицького єпископа. З метою утвердження за собою монаршого авторитету на зразок вiзантiйського, Ярослав вiдмовляється вiд традицiйної практики руських князiв – ходити на чолi дружини в бiй. Дивуючи всiх, вiн доручав виконувати цю функцiю своїм воєводам. У цьому видно свiдоме намагання вiдiгравати першу роль серед українських князiв, оскiльки галицький князь напевно бачив безповоротний занепад Києва. Ярослав прагне здiйснювати виразну загальноукраїнську полiтику, уклавши союз з волинськими Мстиславичами i сприяючи противникам Андрiя Суздальського у боротьбi за Київ. Вiн вiдiграв вирiшальну роль в опануваннi київського престолу Мстиславом II Iзяславичем (1167-1170) i пiдтримував його у боротьбi з половцями. У фатальному 1169 р. Ярослав не брав участi в ганебному руйнуваннi столицi, а навпаки – галицькi полки й надалi пiдтримували Мстислава II.
Таким чином, Ярослав розiрвав з традицiйною полiтикою своїх попередникiв, якi у боротьбi проти київських i волинських князiв орiєнтувалися на Суздаль. Саме завдяки цiй переорiєнтацiї стали можливими наступнi консолiдацiя i об’єднання українських князiвств. Згодом Галичина стала тiєю серцевиною, з якої розвилося нове могутнє полiтичне об’єднання – Галицько-Волинська держава. Ось чому Ярослава Осмомисла, що зробив першi вирiшальнi кроки в цьому напрямi, можна вважати її творцем. Роман Мстиславич продовжив полiтику Осмомисла. I Володимирко, i Осмомисл зовсiм не дбали того часу про оволодiння київським столом, а намагалися збiльшити могутнiсть своєї землi та її столицi. В перiод свого найвищого пiднесення Галицьке князiвство володiло Бесарабiєю, частиною нинiшньої Румунiї, низкою придунайських мiст. Нинiшнiй Галац мав назву Галича, що перейшла вiд столицi цiєї української держави – Галича на Днiстрi. В той час мiж Галицьким князiвством та чорноморськими державами йшла жвава торгiвля i купцi з Галича й iнших мiст вивозили свої товари на царгородськi ринки. Цьому сприяли зручнi воднi шляхи по Днiстру, Пруту, Дунаю, що належали цiй державi. Всi цi економiчнi фактори сприяли швидкому економiчному i мiлiтарному пiднесенню Галицької держави.
Порiвняно з iншими землями України, що значно потерпiли вiд княжих усобиць та наскокiв кочовикiв, Галичина виявилась найменше роздробленою i бiльше готовою виконати консолiдуючу функцiю серед українських князiвств у новому державотворчому процесi.
Одночасно вiдбувалося зростання полiтичного впливу Галицького князiвства в Центральнiй Європi, активно розвивалися його стосунки з Польщею, Угорщиною, Нiмеччиною. У 1165 р. Ярослав, який брав участь у коронацiї iмператора Фрiдрiха I Гогенштауфена, визнав над собою його ленну зверхнiсть.
Проте, поряд зi змiцненням особистої влади галицького «самовластця», зростала полiтична опозицiя боярства цiєї землi, яке дедалi сильнiшало в економiчному i полiтичному вiдношеннi. Воно рано сформувалося в окрему мiцну верству i ревно охороняло свої корпоративнi iнтереси вiд зазiхань князя. Далека вiд степу Галичина була краще убезпечена вiд наскокiв кочовикiв, нiж iншi українськi землi. Це приваблювало туди населення, сприяло пiднесенню хлiборобства, що вело до зростання значущостi землеволодiння. Прагнучи збiльшити свої маєтки, бояри почали захоплювати вiльнi земельнi простори, дiставали землю вiд князя, скуповували, а то й силомiць забирали її у селян. Таким чином в руках галицького боярства зосередилась величезна земельна власнiсть, що стала пiдвалиною його могутностi. Чимало бояр, на кшталт захiдноєвропейських феодалiв, мали власнi досить сильнi дружини, жили в укрiплених замках. На формування корпоративних особливостей галицьких бояр вплинуло сусiдство Угорщини та Польщi з аристократичним норовом їхнього боярства, а також нечисельнiсть княжої сiм’ї, завдяки чому бояри ставали намiсниками навiть у головних мiстах князiвства. В руках бояр опинились i солянi промисли, якi мали велике господарське значення. Намагання галицької аристократiї вiдiгравати самостiйну полiтичну роль привели її до вiдвертого протистояння з князем. Приводом став сiмейний конфлiкт Ярослава, скориставшись яким бояри вдалися до насильства: вони спалили на вогнищi невiнчану дружину князя Настасiю, а її сина ув’язнили в темницi. Ярослав був змушений погодитися з вимогами боярської опозицiї – повернути законну дружину (дочку Юрiя Довгорукого) Ольгу i сина Володимира. Пiсля смертi Ярослава Володимир потрапив у вир протистояння рiзних боярських угруповань. На його звернення про допомогу в Галичину вирушив угорський король Бела III, який, однак, не повернув Володимировi престолу, а посадив у Галичi свого сина Андрiя. Це була перша окупацiя Галичини Угорщиною. Лише з допомогою нiмецького iмператора Фрiдрiха Барбаросси – протектора свого батька – i польського князя Казимира Справедливого Володимир повернув собi княжий престол.