Держава антів протривала три століття (від кінця III до початків VII) і впала під навалою аварів. Тоді теж зникає назва анти, а замінює її назва слов’яни. Мовчанку про антських слов’ян-українців VII-VІІI ст.
пояснюється тим, що це були часи миру й закріплення внутрішнього життя антських слов’ян в економіці й держвній організації. Археологічні знахідки дають докази, що серед наддніпрянських антів, які, крім воєн з аварами, вели теж довгі війни з могутньою візантійською державою, приходить занепад старої родової системи, а на її місце, в окремих частинах народжувалися племінні організації, сперті на територіальнім принципі, І це був перший ступінь творення племінних земель-держав. Годі вся земля етнічно споріднених антських слов’ян-українців покривається сіткою племінних держав, уже відомих з «Повісти временних літ». Цей процес почався з кінцем VI-го, а закінчився в VII столітті.
Формування української держави
Серцем антських племінних держав була полянська земля над Дніпром, в околицях Києва. М, Чубатий, покликаючись на такого авторитетного дослідника Київської Русі як Б,А. Рибаков, висуває гіпотезу, що Київ, як укріплений город, був заснований вже в 560 p., а згодом став столицею майбутньної України. Про заснування Києва, як столиці наддніпрянських антів, каже Чубатий, знаходимо позитивні відомості у вірменському літописі та в арабських джерелах того часу, і в цих джерелах, в другій половині VI ст. вперше появляється назва „Київ” і назва „Русь” на означення країни на північ від Кавказьких гір.
Якщо йдеться про початки Києва як головного-столичного міста антських полян, а згодом княжої Русі-України, то за даними Н. Полонської-Васеленко. — „Виріс Київ на місці безперервно залюдненому з часів палеоліту („Кирилівська стоянка”), Можливо, — каже вона — що Данпрштадир з часів готського панування був саме і Києвом”.
Походження назви „Київ”
Про походження назви „Київ” є багато теорій і здогадів. Одним з таких здогадів є твердження історика слов’янської культури С.Г. Кросса, що це назва хозарська (КИІ — берег ріки, ЕУ — оселя), бо, мовляв, вплив хозарів на культуру східних слов’ян був дуже великий. Хозари, твердить Кроссе, мали в VIII ст.. у Києві свою військову залогу.
Деякі науково необгрунтовані твердження советської історіографії про давнину Києва спростовує О. М ріпак у статті «За кулісами проголошення 1500-ліття Києва»
Розселення слов’ян
Про розселення слов’ян, прямих нащадків антського союзу племен, дуже докладно розказує найстарший український літопис «Повість временних літ” з XII ст.
Згідно з цим літописом та іншими науковими джерелами з новіших часів, крім київської держави в землі полян називаною „Руссю”, на початку IX ст. постали ще й інші племінні держави антського етнічного походження. І так у цьому літописному списку подано назви племен, від яких походять: а) українці (поляни, сіверяни, деревляни, дуліби, бужани-волиняни, уличі, тиверці, білі хорвати; б) білоруський народ був сформований з племен дреговичів, кривичів, полочан; в) великоруський (тобто російський) з словен і в’ятичів.
З українських племен на лівобережжі Дніпра, здовж річок Десни і Сейму, жили сіверяни, на середньому — поляни, над річками Уж, Горинь, Тетерев — деревляни, на Волині — дуліби (і бужани), над Дністром і Богом — уличі, а між Богом і Прутом—тиверці; в Галичині, по обох боках середущих Карпат, жили білі хорвати. Найдальше на південний схід була висунена Тьмутороканська земля (над Керченською протокою) з мішаним населенням антів, хозар, аланів та решток грецьких колоністів, і вона найшвидше стала християнською та відіграла велику роль в християнізації Русі.
Серед цих усіх українських племен провідне значення набувають поляни; з головним містом Києвом. Найшвидше побіч київських полян стала називатись Руссю тьмутороканська земля, потім чернігівська та переяславська землі. Отже, — каже М. Чубатий — ціле лівобережжя У країни вже в Х-му ст. звалось Руссю, а населення русинами. Згодом національна назва Русь розширюється на племінно-територіальні держави деревлян, волинян, а найпізніше, бо аж в XII ст., на Галичину. Але, згідно-з твердженням М. Чубатого, (який репрезентує новіші досліди в історії України), — „національна свідомість спільноти антських руських земель існувала скоріше, бо вже в половині XI ст., і можна вважати, що тоді русько-український народ був уже сформований як одна нація”.
Формування українського народу
Приблизно в 880 р. прийшло до переломової події в історії східної Європи: наїзду варягів, які вже раніше підбили Новгород Великий, під проводом свого князя Олега, опанували Київ та прилучили до по-антських земель Русі великі простори північно-східньої Європи (отже здебільшого чужо-етнічні племена), цивілізаційно нерозвинені. Столицею цієї новопоширеної різноетнічної імперії Київської Руси став очевидно Київ.
Отже в другій половині IX ст., внаслідок утворення різноетнічної руської держави, була створена основа під майбутнє сформування трьох східнослов’янських народів: українців, які на початках історичних часів називались антами, потім русинами (русичами), а врешті українцями; росіян, називаних спершу суздальцями та володимирцями (від Володимиро-суздальського князівства), з згодом москалями (росіянами врешті); білорусинів, називаних спершу кривичами, згодом полочанами-смольнянами, а тепер білорусинами.
Отже процес формування русько-українського народу на антській етнічній базі, наверствованій більш як 2,000 років тому, почався часами Олега і його різноетнічною державою, а закінчився вже в другій половині XI ст. коли зродилася свідомість єдності руської землі, — Київської Руси.
Таким чином із трьох східньослов’янських народів, український сформувався першим і вийшов на історичну арену як адміністративно політична незалежна державна нація з великим скарбом культури минулих століть і з великими перспективами на майбутнє.
Походження назви Русь
Вже у VIII ст, чужоземні джерела починають вживати для позначення південних українців (племен полян та сіверян) назви «РУСЬ». Походження цієї назви — каже П. Полонська-Василенко – «являє найбільшу загадку історії України, яка до цього часу не може вважатися цілком вирішеною».
В цьому питанні існує багато гіпотез. З них найважніші дві: варязька і українська. Перша базується на припущенні, що „Руссю” фіни називали одне з племен норманів-шведів, Але М. Грушевський доказав, що у скандинавських сагах, які багато знають про Київ, ніколи не подибуємо ототожнення варягів з Руссю. Русь для них чужа земля. Навпаки існує багато підстав для того, щоб вважати назву „Русь” місцевого походження. Доказують це арабські джерела. Зокрема одне сирійське джерело уже в 555 р, згадує про „Русь”, як „рослий могутній народ”, що жив приблизно в Придніпров’ї, і ніяке східнє джерело не ототожнювало Русі із скандинавами. І в грецьких джерелах, з приводу нападу Руси на Царгород у 860 p., названо їх росами або скитами, а не варягами, яких греки добре знали. Що назва Русь місцевого походження, свідчать теж назви річок в У країні (Рось, Роска та ін,), а в пізніших часах термін Русь був синонімом Київщини і в XI XII ст, літописи строго відрізняють Русь — Київське князівство від інших князівств. Назва Русь не поширилася на північні землі навіть тоді, коли київська держава охопила їх, а навпаки, довгий час уживався в західній Україні і в топоніміці Закарпаття.