Осередком першої романтичної групи в Україні став Харківський університет, що на початках XIX ст. був столицею духового життя України і крім ідеалістичної, плекав теж романтичну філософію.
Вже в 20-их роках біля професора Ізмаїла Срезневського (українізованого росіянина) формується гурток студентів, що цікавляться модерними слов’янськими літературами та німецькою філософією, а в парі з цим і студіями етнографії та захоплюються українською народною пісенністю. Срезневський вважає народну поезію за суть романтизму; він захоплюється дібровами, степами, степовими вітрами, а виконавці цих пісень, бандуристи, нагадують йому, відомих з романтичної літератури, співців Скандинавії.
Поруч з ним, в такому ж плані, виступають два інші харківські вчені, а це Амврозій Метлинський і Микола Костомаров, які йдуть ще дальше: вони сполучають філософію Гегеля та ідеї німецького поета-етнографа Гердера з Український письменник, етнограф і історик того часу, М. Маркович в одному листі до лідера російських революціонерів, поета Рилєєва м.ін. пише: „Ми не забули ще дій великих українських мужів, а в серцях багатьох з нас не зменшилась колишня сила ночувань і відданості для нашої батьківщини. Бо ще живе серед нас дух Полуботка”.
українською народною поезією, яка є „виявом вічних думок людської душі” Для Костомарова народ, як і окрема людина, має свій власний певний ідеал свій характер, своє душевне життя, які найправдивіше виявляються саме в поезії. Захоплений «Історією Русів» та думами, Костомаров висловлює погляд що народна поезія найглибше відбиває все минуле народу.
Харків’яни починають свою літературну діяльність народною мовою, а їх літературна продукція знаходить вияв в окремих публікаціях. Починає харківську романтику поет і педагог, збирач фольклору Лев Боровиковський (1806-89). Спершу поклонник класицизму, він стає романтичним письменником, перекладає на українську мову романтичні вірші і баляди з англійської польської чи російської мов, і при цьому дає Оригінальні твори з романтичним сюжетом. Це його історичні «Думи», баляди, пісні, в яких виступають козаки, гайдамаки, кобзарі.
Другим, більшого масштабу, романтиком був його сучасник Амвросій Метлинський (1814-70), професор літератури в Харкові і Києві, поет, автор праць з філософії, культури і літератури. Поезія Метлинського має сумний колорит. Його улюблений краєвид — це ніч з бурею, громами, блискавками, це начинені трупом могили, свідки колись славного минулого. Усе пройшло, усіх козаків забули, а єдине, що залишилось, це слово — поезія і її жрець бандурист. Як поет-новатор, Метлинський відіграв позитивну ролю у розвитку української віршованої мови і техніки віршування. Мав великий вплив на своє покоління, цінив його і Шевченко.
Подібний напрям і форму має віршована продукція Миколи Костомарова (1817-85), що писав під псевдонімом Єремії Галки, і в пісні та в поезії він бачив чи не найбільшу силу, що може відродити український народ. А це відродження, на думку Костомарова, повинно бути насамперед загальнослов’янське; отже так серед харківських романтиків народилась слов’янофільська ідеологія. Він вірить у перемогу вічних сил „правди і волі”, і цими тонами пронизана вся його поезія. Будучи істориком він оспівує і старо-княжі часи, і козацькі чи гетьманщину, і пов’язує їх у певну традицію. Є теж Костомаров автором кількох історичних драм («Сава Чалий», «Переяславська ніч», «Мазепа» та ін.). Вони, як і трагедії з римської історії, повні драматичного напруження і кінчаються загибіллю героїв. Йому теж належить історична повість «Чернигівка».
Наукова спадщина Костомарова величезна: він автор фундаментальних праць з історії України XVI-XVIII ст., а зокрема монографій про гетьманів Хмельницького, Мазепу, Виговського, а теж Полуботка та інших. Досліджував теж історію Росії. Був основоположником народницького напрямку в українській історіографії. У своїх історіософічних розвідках обстоював самостійність української нації та блискуче доказував незалежність українського історичного процесу від Москви і Польщі. І врешті, з його участю написані «Книги битія українського народу», що вже належать до київських романтиків.
Формування українського романтизму першої половини XIX ст. відбувалось теж з участю Миколи Маркевича (1804-60), історика, етнографа, письменника. Збірка «Украинские мелодии» (Петербург, 1831) мала вплив на українських романтиків.
Поряд з цими визначними прізвищами цього часу треба згадати ще члена харківської групи романтиків О. Шпигоцького, фольклориста, перекладача, промотора європейського романтизму, який своєю «Малоросійською балядою» започаткував жанр фолькльорних баляд в українській поезії. Він теж е автором «Американської баляди», в якій описує героїчну боротьбу індіанців проти білих.
Помітну роль в літературі й культурі 30-их років відіграв полтавчанин Осип Бодянський (1808-77), філолог, славіст, історик, етнограф і письменник. Був професором Московського університету, підтримував живі зв’язки з Шевченком, Гоголем. У 30-их роках виступив він з критичним оглядом української літератури, в якому наголошував, що ця література не повинна йти шляхом наслідувань та переспівів з чужих літератур, а повинна розробляти свої джерела, свої національні скарби. За участю Бодянського видано «Літопис Самовидця» та «Історію Русів» і «Пісні Угорської і Галицької Русі». До цієї ж Генерації романтиків треба ще зарахувати П. Носенка, автора балад, байок та численних перерібок, і Ст. Писаревського, що ще в 20-их роках написав оперету «Купала на Івана».
Якщо йдеться про лірику, то визначне місце в цім жанрі в 30-40-их роках займає Віктор Забіла (1808-69), за висловом Франка „найздібніший поет” дошевченківської доби. Був автором збірки «Співи крізь сльози». Це поема романтична, але можна в ній знайти чимало рис реалістичних (постаті суддів, чиновників, що „гріли руки на людських злиднях”). Там же постаті сільських лихварів, глитаїв, що наживаються з людської біди. Дружив із Шевченком і це теж мало вплив на його творчість.
Деякий вклад в українську (а втім і російську) літературу того часу вніс поет, публіцист, етнограф, О. Афаиасієв-Чужбииський (1817-75), якого деякі вірші, друковані в журналі «Ластівка» у 1841 р., набули значної популярносте.
Харківський романтизм (За книгою «Семчишин М. Тисяча років української культури. К., 1993»)