На початку другої чверті XIX століття у невеличкому містечку Гриневі Стародубського повіту Чернігівської губернії сталася подія, що спричинила згодом великий резонанс у національно-культурному і громадсько-політичному житті не тільки українського суспільства, а навіть за його межами.
При описі (близько 1828 р.) місцевої бібліотеки, що переходила у спадщину від князя Лобанова-Ростовського до князя Голіцина (Лобанов-Ростовський, у свою чергу, одержав містечко разом з бібліотекою у спадщину від Олександра Безбородька) члени Стародубського суду Лайкевич і Гамалія виявили рукопис загадкової праці під назвою «История Русов или Малой России» і показали його родичеві покійного О. Безбородька губернському маршалку С. Шираю, а той одразу ж розпорядився зняти копію. Знахідка швидко набула розголосу, і стародубські поміщики, вельми зацікавившись працею, стали робити з Шираєвої копії нові переписи, завдяки чому «Історія Русів» незабаром стала відомою далеко за межами Стародубщини. Одну копію зняв А. Ханенко і переслав до Москви відомому українському історику її видавцеві О. Бодянському, який опублікував її в 1846 р. спочатку в «Чтениях Общества Историн и Древностей Российских», а потім і окремою книгою Сам же рукопис, з якого зняли копії, перейшов разом з бібліотекою до князя Голіцина і його подальша доля невідома. Так само як таємницею залишилося питання — чи був цей рукопис автографом твору, чи також лише копією останнього.
Що ж викликало таку зацікавленість твором в українському (та й не тільки українському) суспільстві? Що спонукало співвітчизників вдаватися до недешевого, з огляду на значний обсяг, і ризикованого через «крамольність» копіювання й популяризації рукопису? І чому він одержав славу найвизначнішого твору української національно-політичної думки кінця XVIII — початку XIX століть?
Відповіді на ці питання дає сам зміст праці.
За своєю суттю «Історія Русів» була переважно не науковим історичним дослідженням, а скоріше політичним трактатом, втіленим в історичну форму. По-перше, вона ніби замикала ряд історичних творів, написаних українськими дослідниками (Григорієм Покасом, Петром Симоновським, Степаном Лукомським, Олександром Рігельманом, Михайлом Антоновським, Яковом Маркевичем та ін.) у тяжкому для їхньої Вітчизни XVIII столітті. За часів, коли Україна геть втратила власну державність і поволі втрачала останні залишки автономії, ці українські патріоти не давали згаснути національно-державницькій думці і національній свідомості, звертаючи увагу співвітчизників на генетичний зв’язок історії славної гетьманської доби з княжою і проводячи аналогію між історією України часів Київської держави та становищем, у якому вона опинилася в XVIII столітті
По-друге, ця праця, несучи в собі величезний заряд духовної енергії, гуманізму, волелюбства й українського патріотизму, відкривала собою великий ряд історичних, історико-археологічних, історико-етнографічних та історико-археографічних досліджень XIX — початку XX століть, що науково обгрунтовуючи й розвиваючи ідеї «Історії Русів», стали якнайважливішою складовою частиною процесу нового національного відродження українського народу. На дану обставину звернули увагу вже перші дослідники «Історії Русів», називаючи її «народною історичною думою».
Основною думкою твору була ідея про культурне, моральне й історичне право будь-якого народу, зокрема українського, на самостійний державно-політичний розвиток. Ця тема червоною ниткою проходила через увесь зміст книги. Огляд вітчизняної історії починався з найдавніших часів, при цьому акцентувалася увага на автохтонності українського народу; княжі ж часи автор вважав початком самостійної української державності, наголошуючи при цьому, що Київська Русь — це державне утворення саме українського народу, що Русь — це Україна, а не Росія, бо до Русі з російських земель входила тільки Новгородська земля Через внутрішні незлагоди та татарський напад Україна (Русь) утратила державну самостійність, але з Литвою та Польщею з’єдналася цілком добровільно, щоб спільно боротися з татарами, і мала в Литві та Польщі рівноправне становище, як у федеративній державі. Цю рівноправність насильно порушила Польща, відбираючи права та вольнос-ті українського народу та чинячи релігійний гніт.
Головну вину в порушенні змальованої в книзі «Ідилії» у відносинах між Польщею, Литвою та Україною автор складав на церковну унію, вигадану папою Клнментом VII; вона з’явилася у «лисячій шкурі, та з вовчою горлянкою». Саме унія та заходи польського уряду июдо полонізації українського народу й позбавлення його власної державності призвели до довголітнього та запек лого польсько-українського ворогування. Становище більше погіршилося через зраду «Чиновного Шляхентства Малоросійського», яке «не стерпівши наруги від по ляків і не змігши перенести позбавлення місць своїх, тимпаче втрати рангових та набутих маєтків, відкинулось від народу свого і різними підступами, обіцянками, дарунками закупило визначніших урядників польських духовних римських, зладило і заприязнилось з ними мало-помалу погодилось спершу на Унію, а опісля повернулося зовсім в католицтво римське. Згодом те шляхет ство, єднаючись з польським шляхетством посвояченням родичанням та іншими обов’язками, відреклось і від самої породи своєї Руської, а всіляко намагалося, спотворивши природні назви, підшукувати та вигадувати до них польську вимову і називати себе природженими поляками»
Змальовуючи на такий кшталт українську історію, автор приділив основну увагу боротьбі рідного народу проти чужого поневолення. Найбільш повно й яскраво описано історію козаччини, Хмельниччини й гетьманщини. Переконливо доводячи автохтонність українського козацтва, «Історія Русів» пристрасно заперечувала польській і російській історіографіям, які здебільшого зображували козаків «зайдами» на українській землі.
Саму ж боротьбу козаччини проти польського гніту описано в дусі традицій української історіографії XVII— XVIII ст.: це ряд національно-визвольних війн, що висунули цілий ряд надзвичайних героїв — «гетьманів» Косинського, Наливайка, Тараса Трясила, Гуню, Остряницю та ін. У вигаданому листі Наливайка до польського короля подано надзвичайно яскраво й літературно викладену ідеологію цієї визвольної боротьби. «Народ Руський,— говорилося в цьому міфічному документі,— бувши в поєднанні спершу з Князівством Литовським, а згодом— і з Королівством Польським, не був ніколи од них завойований і їм раболіпний, але, яко союзний і єдиноплемінний, од єдиного кореня Слов’янського, альбо Сарматського, виниклий, по добрій волі з’єднався на одинакових і рівних з ними правах та привілеях, договорами й пактами урочисто затверджених… Сей народ в потребах і підмогах спільної об’єднаної нації ознаменував себе всілякою допомогою і одностайністю союзною і братерською, а воїство Руське прославило Польшу і здивувало цілий світ мужніми подвигами своїми в герцях і в обороні та поширенні Держави Польської… Але недруг, що добро ненавидить, котрий з пекла вийшов, розірвав ту священну єдність народів на пагубу обопільну».
Центральною постаттю серед провідників національно-визвольного руху українського народу виступає в «Історії Русів» Богдан Хмельницький, змальований автором з великою любов’ю як уособлення всіх можливих чеснот полководця, політика і громадянина. Головна заслуга Хмельницького — визволення України і повернення їй незалежності. У цьому контексті трактується й укладена за ініціативою Б. Хмельницького Переяславська угода 1654 р.: вона стала союзом двох близьких за походженням і вірою народів, який покликаний був уберегти обидві держави — Українську й Московську — від небезпеки, що загрожувала їм на той час з боку лихо намірених сусідів: Туреччини і Польщі. При цьому автор звертає увагу на ту значущу обставину, що український гетьман відхилив настійні пропозиції турецького хана й польського короля про спільний військовий похід проти Московської держави й зумів розрадити ту частину козацького товариства, яка була згодна пристати на пропоновану спільну акцію. У творі наголошується, що при укладенні угоди з Московією посли цієї держави «підтвердили присягою своєю від особи Царя і Царства Московського про вічне і непорушне шанування умовлених договорів»
Подальша трагедія українського народу і його державності була пов’язана не з укладенням союзу з Московською державою (сам по собі цей акт був виправданим з огляду на ті небезпеки, які чекали в той час на знесилений багаторічною боротьбою проти польського й турецького поневолення український народ), а з порушенням підписаних договорів московськими самодержцями й використанням ними обопільно добровільного союзу народів як зручної підстави для експансії в українських землях і поступового їх поглинання міцніючою Московською імперією. Цю думку, автор, із зрозумілих причин, не висловлював відкрито, але вона досить виразно читалася поміж рядками, прослідковувалася через весь виклад післяпереяславської історії України, вкладалася в уста національних політичних діячів.
У творі вказувалося, що Україна з її яскраво вираженими козацько-демократичними державницькими традиціями і своєрідним характером та культурою народу, який творив цей суспільно-політичний лад, «не вписувалась» в абсолютистсько-монархічний устрій тодішньої Московської держави, і ця обставина стала далеко не ос-тайньою причиною трагічних для українського народу стосунків між двома державами. Вустами генерального осавула Богуна автор зауважував, що в народі московському владарює рабство і невільництво у найвищій мірі і що в них, окрім Божого та Царського, нічого власного нема і бути не може; і людей, на їх думку, створено нібито для того, щоб не мати нічого, а лише рабствувати.
В іншому місці висловлювалася думка про те, що російський абсолютизм вирізнявся своєю феодальною жорстокістю навіть з-поміж інших авторитарних політичних режимів сусідніх Україні держав, зокрема Отоманської. У турків,— говорилось тут,— «військовий народ в особливій пошані, а для селян нема у них ні аренд жидівських, ні великих податків та індуктів, які є в Польщі; а що найважливіше, то нема у них кріпаків і людей на продаж, або крестьянства, як у Московщині теє водиться; і все те видно і ймовірно в сусідніх Князівствах Молдавському та Волоському, котрі нам можуть правити за взірець… Не дивлячись на їхнє бусурманство, кожен турок, що заприсягнувся одною своєю бородою, ніколи вже присяги своєї не переступить і слова свого не зламає. Християнські ж клятьби і навіть присяги бувають лише маскою, під котрою ховаються лукавства, зрадництва і всілякого роду неправди; і найважливіші їхні дії, називані політикою та міністерією, за суттю своєю один хитрий обман, і чим обман той виходить більшим і шкідливішим, тим уславлюються і звеличуються творці його, як найперші в державах і єдині у них розумні люди або великі міністри і політики» 5.
Погляди автора «Історії Русів» на післяпереяславську політику російського царату щодо України чи не найбільш виразно прослідковуються в характеристиці гетьмана Мазепи й «мазепинщини». У доволі стриманому й «офіційному» описанні цієї історичної постаті між рядками проглядається явна симпатія до неї, а особливо до її діла. Ціла програма української геополітики й державотворення викладена у вигаданій промові Мазепи до козаків по переправі через Десну восени 1708 р., подана автором без усяких коментарів: «…Не повинні ми воювати зі шведами, ані з поляками, ані з великоросіянами, а повинні, зібравшися з військовими силами нашими, стояти в належних місцях і боронити власну отчизну свою, відбиваючи того, хто нападе на неї війною… А при майбутньому загальному замиренні усіх воюючих держав вирішено поставити країну нашу в той стан держави, у якому вона була перед володінням польським, із своїми природними князями та з усіма колишніми правами і привілеями, що вільну націю означають»
Значущість постаті Мазепи як провідника визвольних прагнень свого народу проступає ще більш рельєфно у контрастному протиставленні з царем Петром, котрий явно не користувався симпатією автора: «…Хоч він доходить од коліна, вибраного народом з дворянства свого, але, прибравши собі владу необмежену, карає народ гой свавільно, і не тільки свобода та добро народне, але й саме життя його підбиті єдиній волі та забаганці Царській».
Поруч з Петром змальовується й зловісна фігура Меньшикова, і все, чого не наважився автор сказати про Петра, одверто сказано на адресу Меньшикова, під чим безперечно крився й осуд царя московського. З неприкритим різким осудом описувалися звірства московських військ при здобутті Батурина, мордування мазепинців у Лебедині та Ромні (при цьому лютості військ Петра кілька разів протиставляється гуманне поводження з місцевим населенням шведських військ). Згадуючи про криваву вакханалію, автор розразився надзвичайно сильною тирадою, що відображала бачення ним сенсу величезних жертв, принесених кращими синами українського народу на олтар національного визволення: «…Якщо в народі прославляється той великодушністю, хто зневажає страхіття й небезпеку, то вже немає для тих і титулів, хто був знаряддям і учасником Лебединських тиранств та звірячих лютостей, що жахають саму уяву людську. Зостається тепер розмислити й посудити, що, коли, за словами самого Спасителя, в Євангелії списаними, які суть незмінні і непроминальні: «Всяка кров, проливана на землі, доправиться з роду сього», то яке доправлення належиться за кров народу руського, пролиту від крові гетьмана Наливайка до сьогодні, і пролиту великими потоками за те єдине, що прагнув він волі, або ліпшого життя у власній землі своїй і мав про те задуми, всьому людству властиві?»
З великою гіркотою й різким осудом описувалася в «Історії Русів» політика московського уряду щодо гетьманської України в наступні десятиліття. Дикі звірства «Тайної Канцелярії», будівництво каналів й інші знущання над козацькими військами, неприваблива історія розквартирування московського війська в Україні, гвалти і насильства — все це виступало як сюжети однієї огидної картини середньовічного імперського глуму «переможців» над «переможеним» українським народом.
На фоні цього глуму з великою теплотою і симпатією змальовано постаті українських політичних діячів, зокрема Павла Полуботка. Наводиться його знаменита промова на оборону української автономії. Промова ця, становлячи собою немалу цінність як літературний твір з великою силою Переконання протиставляла гуманізм самопожертви борців за свободу України свавіллю самодержавного деспотизму, що душив визвольні прагнення гнобленого народу і глумився над ним. «Звідкіля ж походить, що ти, о Государю, ставлячи себе понад законом, мордуєш нас єдиною владою своєю і кидаєш у вічне ув’язнення загорнувши до скарбниці власне майно наше? — звертався до Петра І український гетьман.— Провина, на нас стягувана, є лише повинність наша, і повинність свята, у всіх народах шанована, а жодним чином не законопреступна і до осуду неналежна. Ми просили і просимо іменем народу свого про милість до отчизни нашої, неправедно гнаної і без жалю плюндрованої, просимо поновити права наші і привілеї, урочистими договорами затверджені, що їх і ти. Государю, декілька разів підтверджував… Поневолювати народи і володіти рабами та невільниками є справа Азіатського тирана, а не Християнського Монарха, який мусить славитися і направду бути верховним батьком народів. Я знаю, що на нас чекають кайдани і понурі в’язниці, де виморять нас голодом і утисками за звичаями московським, але поки ще живу, кажу тобі правду, о Государю, що прийдеться складати тобі звіт неодмінно перед Царем усіх царів Всемогутнім Богом за погибель нашу і всього народу»
«Історія Русів», спрямована усім своїм змістом на захист права українського народу на свою національну свободу й самобутність, державність, водночас пройнята загальнолюдськими ідеями гуманізму й справедливості. Вона сповнена щирого співчуття до долі пригноблених народів, протестує проти кріпацтва, деспотизму урядовців, військового насильства, релігійної нетолерантності, національної нерівності й невиправданої погорди імператорських властей до пригноблених народів. Автор вважав, що будь-яке насильницьке чи тиранське правління ніколи не може бути міцним і довготривалим, оскільки не спирається на згоду та взаємні інтереси. Вустами Б. Хмельницького виголошувалася теза про те, що всі народи, котрі живуть в світі, завжди боронили й боронитимуть вічно життя своє, свободу і власність, і таке прагнення до свободи зумовлене самою Природою за велінням «Творця всіх і Господа» з усього сказаного неважко збагнути, що за умов занепаду національно-державного життя в Україні на зламі XVIII і XIX століть «Історія Русів», як і славетна «Енеїда» І. Котляревського, була ніби посланням Божим багатостраждальному українському народові, покликаним будити його національну свідомість, енергію, прагнення до відродження державних традицій.
Як уже згадувалося, питання про авторство «Історії Русів» все ще залишається таємницею. Справа в тім, що знайдений у м. Гриневі рукопис не був підписаний. З передмови до нього можна було дійти висновку, ніби автором був відомий культурний і громадський діяч архієпископ білоруський Григорій (у чернецтві Георгій) Кониський Саме під таким авторством О. Бодянський опублікував твір у 1846 р. Однак версія про авторство Г. Кониського незабаром була переконливо спростована М. Максимовичем та іншими істориками.
У наступні роки з’явився ряд інших версій. Деякі історики (О. Лазаревський, В. Іконников, Д. Дорошенко, М. Горбань та ін.) припускали авторство Г. Полетики — відомого українського політичного діяча, представника давнього козацького роду, випускника Київської академії.
У вступі до «Історії Русів» згадувалося ім’я «вченістю відомого і знатністю славного Депутата Шляхетства Малоросійського пана Полетики:, якому його вчитель по Київській академії Георгій Кониський передав «Літопис, або ж Історію цю» З інших джерел було відомо, що Г. Полетика працював над якоюсь історією України. Але незабаром із свідчень сина Григорія Полетики, Василя, стало відомо, що батько не закінчив роботи над Історією, а тільки її накреслив. До того ж дослідники виявили, що суспільні та історичні погляди Г. Полетики відрізнялися від поглядів автора «Історії Русів»
Ведучи далі пошук розгадки таємниці, деякі дослідники (О. Лазаревський, В. Горленко, М. Драгоманов, А. Єршов) висловили припущення про авторство Василя Полетики, який, як було відомо, також збирав факти з української історії і писав чи збирався писати власну історію, спираючись на матеріали, напрацьовані батьком. Проте й ця версія не витримала критики. Далеко не останнім аргументом став той факт, що історичні погляди Василя Полетики були ідентичними до батькових, а останні, як вже зазначалося, помітно розходилися з поглядами «Історії Русів». З цієї ж причини не одержали підтвердження й версії М. Грушевського, Д. Майнова, Є. Онацького та деяких інших істориків про спільне авторство батька й сина Полетик.
Наступною була версія про авторство князя Олександра Безбородька, в маєтку якого було знайдено рукопис «Історії Русів». Цю думку вперше висловив і обгрунтував у 20-х рр. нинішнього століття М. Слабченко а згодом підтримали П. Клепацький, А. Яковлів, М. Воз-няк. Історики наводили ряд вагомих, але все ж непрямих аргументів на догоду даному припущенню: листи О. Безбородька до свого батька з проханням надіслати матеріали з історії України та висловленням наміру видати «повну Малоросійську історію», результати стилістичного та фактологічного аналізу тексту «Історії Русів», які дозволяли припускати саме це авторство тощо. Але такі аргументи, зрозуміло, не могли ніякою мірою гарантувати вірогідність висловленої версії. До того ж вони не могли скільки-небудь переконливо протистояти контраргументам, суть яких полягала у тому, що О. Безбородько, бувши високим сановником Російськой держави (титулований князь, канцлер), належав до того прошарку освіченої української старшини, який схильний був зберегти свій патріотизм у лояльних існуючому режимові рамках, а тому навряд чи міг бути автором такого далеко не лояльного твору, як «Історія Русів».
Були й інші версії. Зокрема, висловлювалися думки про можливе авторство князя М. Рєпіна (М. Драгоманов), О. Лукашевича (М. Петровський), О. Лобисевича та ін. Проте, як і попередні, жодна з них не мала скільки-небудь переконливих доказів. Єдине, що вдалося майже напевно встановити у ході дослідження цієї проблеми, було те, що автор «Історії Русів» жив на Чернігівщині, швидше всього на Новгород Сіверщині, і, очевидно, належав до Новгород-Сіверського патріотичного гуртка.