Цей гурток українських патріотів-автономістів, що немало прислужився справі українського національного відродження, виник в останній чверті XVIII ст. на терені Новгородсіверщини зовсім не випадково. Старе і тихе сотенне місто Новгород-Сіверський стало в цей час (1782—1796 рр.) осередком великої території Північної Гетьманщини, губернським центром нового, Новгородсіверського намісництва, до складу якого увійшли 11 повітів, розташованих на території найбільших і найкультурніших полків — Стародубівського, Ніжинського й Чернігівського. При цьому в межах намісництва опинилися обидві колишні столиці гетьманської України: стара — Батурин і нова — Глухів з їхніми історичними традиціями й помітними тенденціями до відновлення гетьманського державництва. Відкриття намісництва з його губернськими установами, осередком дворянського «общества», кафедрою нової єпархії, Голов:шм народним училищем (згодом гімназією) й духовною семінарією дуже пожвавило громадське й культурне жаття старовинного княжого міста, перетворило на культурно-політичний центр усієї північної гетьманщини. Не дивно, що тут гуртувалися українські політичні й культурні патріотичні сили того часу: Григорій Долинський, колишній лідер Ніжинського й Батуринського шляхетства (1767 р.); Павло Коропчевський, причетний до повстання пікінеріз у 60-х роках; Іван Халанський, директор новгородсіверського Головного народного училища, а згодом гімназій автор проекту 1802—1803 рр. про заснування університету в Новгород-Сіверському; Михайло Марков, відомий дослідник чернігівської старовини; Андрій Рачинський, талановитий композитор і музикант; Володимир Сокальський, останній архімандрит Запорізької Січі: ігумен Варлам Шишацький, відомий вчений-богослов, прихильник автокефалії української Церкви; священник Андрій Пригара, автор «Особаго или Топографического Описання города губернскаго Навгород Сиверскаго» (1786 р.); архімандрит Мелхиседек Значко-Яворський, колишній ігумен Мот-ронинського монастиря, палкий оборонец національних прав українського народу; згадані вже Григорій Полети-ка та Опанас Лобисевич (один з лідерів гуртка) та інші, здебільшого вихованці Київської академії й іноземних університетів. Разом із своїми родичами, сусідами, товаришами, друзями, пов’язаними з Новгород-Сіверським службовими, родинними та іншими справами, вони творили місцеву громадську думку, яскраво забарвлювали культурне оточення. З діяльністю цього гуртка дослідники пов’язують відому місію в. Капніста до Берліна 1791 р, й ряд інших патріотичних ініціатив і практичних справ на ниві національно-державного й культурного відродження України.
І ось серед низки ймовірних авторів «Історії Русів» з’являється ім’я члена Новгород-Сіверського патріотичного гуртка Архипа Худорби (Худорбія).
Хто ж був Архип Худорба і чим його постать привернула увагу дослідників?
Це ім’я ще донедавна було незнайоме широкому загалу читачів, та й небагато фахівців-істориків, хто міг би повідомити хоч скільки-небудь докладні відомості про дану історичну постать. Дивуватися немає чому. Адже творча спадщина цього передвісника українського національного відродження до нас не дійшла (або, принаймні, ще не відома). До того ж впродовж останніх двох століть не лише в офіційній історіографії, але й значною мірою в національно-патріотичній літературі побутувало (та й сьогодні ще зустрічається) переважно огульно-негативне ставлення до старої української аристократії, що до неї належав і Худорба, як до «пристосуванців», «зрадників» української справи і свого народу.
Однак факти знову й знову переконують, що не лише серед української інтелігенції, яка ще з кінця XIX — початку XX ст. взяла ініціативу й основну працю національного відродження в свої руки, але й серед старої української аристократії було немало щирих патріотів своєї пошматованої й пригнобленої сусідніми державами-імперіями Батьківщини. Серію історичних портретів таких представників «старої України» опублікував у 1959 р. в мюнхенському видавництві діаспори «Дніпрова хвиля» відомий історик О. Оглоблін. І серед них — короткий нарис про Архипа Худорбу з вельми цікавими, навіть дещо інтригуючими даними про цю особу
Власне поштовхом до зацікавлення історіографів постаттю Худорби стало виявлення в архіві листа декабриста О. Ф. фон-дер-Брігена з села Понурівки Стародубівського повіту (там знаходився маєток його тестя М. П. Миклашевського) до К. Ф. Рилєєва від 21 жовтня 1825 р., в якому є такі слова: «Я буду докладати старань доставляти Вам наскільки можливо матеріали з Малоросійської історії; я маю на увазі одержати таку історію, писану сучасником Кониського Худорбою; вона невідома, бо один лише примірник її існує в домі, в якому мешкав Худорба. Ця історія цінується тут нарівні з історією Кониського: ставлять їй тільки за ваду, що вона дуже вільно і супроти нашого уряду писана. Одержавши її, я накажу зробити з неї два списки: один для Вас, а другий для себе»
Отже, автор листа згадував Худорбу як «сучасника Кониського», автора загадкової «Історії Малоросії», що цінувалася в національно-патріотичних колах Новгородсіверщини «нарівні з історією Кониського». Така сенсаційна згадка спонукала дослідників (О. Лазаревського, О. Оглобліна, В. Шевчука та ін.) до пошуку скільки-небудь детальної інформації про цю особу. Вдалося встановити, що Архип Худорба виходець із старого козацького (згодом дворянського) роду Худорбіїв на Новгородсіверщині. За свідченням складачів Худорбіївської генеалогії (кінець XVIII ст.), цей рід виводив себе від Михайла Кіндратовича Худорбія, «знатного військового товариша». Важко сказати, наскільки «знатним» був Михайло Худорбій (ніяких свідчень з цього приводу не виявлено), але його нащадки, судячи з документів, зовсім не належали до військової знаті. Адже в документах Старо-дубівського полку, датованих 1723 роком, зазначається, що записаний у селі Комані козак Павло Худорба і його сини Семен та Василь «в одному дворі й хаті живуть і з батьківського грунту служать». А в актах Рум’янцевської ревізії 1767 р. Худорби з села Комані записані як козаки-підпомічники.
Одним з роду Худорбіїв в актах цієї ж ревізії записаний «здавна козак» Михайло Омеляненків Худорба, «уродженець того села», віком 50 років. Це був батько Архипа, Михайло Васильович Худорба (син згаданого козака-підпомощника Василя Худорби), названий укладачами ревізійного акту Омеляненком мабуть, через те, що був одружений з Тетяною Гнатівною, донькою команьського козака і курінного отамана Гната Васильовича Омеляненка. Крім Архипа, в сім’ї Михайла Васильовича було ще три сини: Опанас, Володимир і Федір та три доньки: Пелагія, Агафія й Меланія.
Опанас був у чині корнета, Володимир — значкового товариша; про Федора, Пелагію, Агафію й Меланію відомостей не збереглося.
Архип Михайлович Худорба народився між 1748 і 1752 роками. Ще в зовсім молодому віці (за одними даними — у 1759 році, за іншими — у 1763 р.) вступив на службу канцеляристам у сотенну Новгородську канцелярію. А вже в 1767 р. в актах згаданої Румянцевської ревізії зустрічаємо згадку про нього як про «атестованого в сотенні новгородські старшини». Через два роки він у чині сотенного осавула вирушив разом із своєю сотнею в турецький похід і протягом 1769—1773 рр. брав участь у бойових діях Другої російської армії «при розоренні містечка Дубоссари, при облозі міста Бендер, при взятті його й Перекопської лінії, й міста Перекопа, Кефи і всього Кримського півострова»
Очевидно, молодий сотенний старшина звернув на себе увагу немалими здібностями, бо, не зважаючи на просте походження (з рядового козацтва), швидко просувався по службовій ієрархії. У 1773 р. ще під час походу його призначено сотенним отаманом, а в червні 1777 р. після повернення з війни одержує посаду сотника
Шептаківського. У серпні 1783 р. А. Худорба дістав чин бунчукового товариша. Через два роки — він вже секунд-майор Стародубівського карабінерського полку, разом з яким взяв участь у турецьких походах О. Суворова 1789—1791 рр. У 1790 р. А. Худорба згадується в чині прем’єр-майора. Цей чин давав йому право на одержання російського дворянства, що й було визнано за Худорбіями Герольдією в 1799 році. Рід Худорбіїв внесено до шостої частини «Дворянської Родословної Книги» («давнє дворянство»). Визначено герб цього дворянського роду.
Точна дата смерті А. Худорби невідома; дослідники припускають, що він покинув світ десь у першому десятилітті XIX ст. Так само відсутні будь-які дані про прямих нащадків А. Худорби (очевидно, він не був одружений), хоч рід Худорбіїв був відомий на Новгородсіверщині в XIX і на початку XX століть.
І ось тепер про найголовніше: що ж дає підстави припускати ймовірність причетності А. Худорби до написання «Історії Русів»?
Перше, це згадка в цитованому вже листі О. Ф. фон-дер-Брігена таємничої «Історії Малоросії» «сучасника Кониського» Худорби, яка була «дуже вільно й супроти нашого уряду писана» й цінувалася на Новгородсіверщи ні нарівні з «Історією Кониського». Ми вже зазначали, що доля цього рукопису досі невідома (так само, як невідома й доля автографа «Історії Русів»), проте відомі на сьогодні факти свідчать, що він був написаний приблиз но в один час з «Історією Кониського» й автор належав до того ж самого Новгородсіверського патріотичного гуртка, з якого вийшла й «Історія Русів». До речі, командиром Стародубівського карабінерського полку, в якому служив А. Худорба, був у цей час (1789—1792 рр.) М. Миклашевський, від якого, дуже правдоподібно, О. Ф. фон-дер-Бріген, зять Миклашевського, довідався про існування рукопису «Історії Малоросії» Худорби.
Друге. На думку про причетність Архипа Худорби до появи на світ «Історії Русів» наводить явно виражена прихильність автора цього твору до історії роду Худорбіїв. У книзі неодноразово при описанні тих чи інших історичних подій згадуються представники цього роду, причому кожного разу автор не припускає нагоди, щоб вихвалити їхні заслуги, справжні чи вигадані. Приміром, опідаючи про часи Хмельниччини, «Історія Русів» називає «Полковника охочекомонного» Кіндрата Худорбая (реальну чи вигадану особу), котрого Б. Хмельницький відрядив у травні 1648 р. разом з генеральним хорунжим Буйносом і полковником Яковом Гладким на чолі козацької команди у Полісся із завданням «виганяти і винищувати Поляків і Жидів, де вони ними знайдені будуть, а паче стежити за рухом військ Польських і Литовських усередині їхніх земель і їх відбивати при границях, а йому давати про те знати для підмоги». Цей загін був розбитий поблизу Городні військами князя Литовського Радзивіла, при чому Буйніс, Гладкий і полковий осавул Подобай загинули, але полковнику Худорбаю вдалося вивести частину козацького війська з оточення. З’єднавшись на Гомельщині з козацьким загоном під командою генерального осавула Родака, він повернувся назад до Городні, і несподіваним ударом вщент розгромив табір князя Радзивіла Вдруге полковник Худорбай таким же чином рятує частину козацьких військ від загибелі під час несподіваного нападу кримського хана Менглі-Гірея на корпус наказного гетьмана Якова Томила поблизу Самари у жовтні 1655 р. Козацьке військо зазнало в цьому бою поразки і сам наказний гетьман був убитий, але частина козаків «під орудою полковника Худорбая, заховавшись в луг Дніпровський, в його очерет та чагарі, одбивались в них до ночі, а вночі, переправившись на очеретяних пучках, або в’язках, через ріку Дніпро, перейшли на Уманщину і приєднались до військ Козацьких»
Втретє Худорбай згадується в книзі вие як полковник уманський, якого гетьман Юрій Хмельницький відрядив навесні 1660 р. разом з полковником переяславським Цюцюрою, на чолі козацького корпусу із завданням «вигнати з Малоросії Поляків, од Виговського наведених». Виконуючи це розпорядження, козаки, «перейшовши міста Ніжин, Новгород-Сіверський, Стародуб, Чернігів, Київ з їх околицями, повиганяли з них усі Польські війська, що мали по містах залоги і квартирували по селах; а ті з них, що чинили спротив й підносили зброю на оборону, вибиті дощенту, і здобуто в них п’ятнадцять прапорів, тридцять сім гармат і багато іншого риштунку військового, що все відіслано до міста Ніжина й віддано Гетьманові, який там пребував»
У іншому місці книги згадується ще один представник роду Худорбіїв — новгородсіверський хорунжий Павло Худорбай. У 1708 р. під час російсько-шведської війни він за завданням новгородського сотника Лукіяна Журавки повідомив царя Петра І в с. Погребках про бажання козаків здати йому Новгород-Сіверський (цей вчинок розцінюється автором «Історії Русіз» як позитивний).
Така непропорційно велика увага «Історії Русів» до роду Худорбіїв — одного з старих козацьких родів, що їх немало було в той час на Новгородсіверщині й поза її межами,— не може не впадати у вічі. Щоправда, тут велике значення мав той факт, що якраз у ці часи (1799 р.) малопримітний козацький рід Худорбіїв дістав права російського дворянства, але ж хіба мало козацько-старшинських родин Новгородсіверщини (та й не тільки Новго-родсіверщини) добивались і нерідко здобували в той час такі права?
Трете. Звертає на себе увагу добре, часом до дрібниць знання автором «Історії Русів» півдня України, особливо його правобережної частини. Описуючи козацькі походи проти Криму й Туреччини (XVI—XVII ст.) й подаючи про них здебільшого фантастичні відомості, книга разом з тим навдивовижу реалістично змальовує місцевість, на якій нібито відбувалися ці (вигадані чи реальні) події, особливо коли йдеться про Кримсько-Перекопський театр воєнних дій. Ось які географічно-топографічні подробиці містить опис кримського походу гетьмана Федора Богдана навесні 1577 року: «Нарешті дійшло до головної баталії, до якої Гетьман, передбачивши її заздалегідь, приготувався, і повернувши від Лиману Дніпровського на Орську, або Перекопську, лінію, був атакований поміж Кінбурнськими кучугурами і кам’яним Даріевим мостом… Гетьман, зауваживши, що Татари, відступаючи до лінії, розтяглися з двох сторін мосту, що з’єднував косу Кінбурнську з Перекопським степом, рушив до мосту і гирла затоки і, відтявши значну долю Татар од їхніх полчищ, випустив на них кінний резерв, підкріплений одною батавою, котрі, пригнавши Татар до затоки, всіх там перебили і перетопили, а ті, котрі зосталися на другому боці, скільки не поривалися допомогти відрізаним, зовсім не мали в тому успіху… Війська козацькі прийшли до лінії без перешкод, і Гетьман, поміркувавши, що брати її штурмом — діло довге і не без втрат, переправив значну частину кінноти вночі через гниле море, або Сиваїш, бродом і плавом, а вона, дійшовши з того боку до перших воріт на лінії, відбила їх і впустила всю армію, котра, напавши на місто Ор, що називалося Перекопом, здобула його штурмом… Від Перекопу армія продовжувала свій похід бойовими лавами до міста Кефи і, заставши його обложеним з моря та з гір Запорозькими козаками, вчинила з ними генеральний приступ… А як повернули війська обходити Кефські гори, щоб напасти на Бахчисарай чи Козлов, то коло річки
Салгір зустріли їх ханські посланці…» А ось опис кримського походу Російської армії 1735 року: тут згадки і про «пусте городище, зване Кам’яний Затон», і по «так звану Чорну Долину, або Черкес-Долину, яка й Гай-ман-Долиною зветься і має лише водяні копані серед степів безводних», і про «ту подібну до півмісяця закутину, що поміж фортецею та Сивашем» і про інші аналогічного характеру подробиці.
Зрозуміло, що так достеменно, в подробицях описати театр уявних чи реальних бойових дій навряд чи могла людина, яка сама не була учасником військових походів (хай і в більш пізній час) у цих місцях. І тут приходять на згадку цитовані вже рядки з біографії Архипа Худорби: брав участь «у справах проти ворогів у II армії 769, 770, 771, 772 і 773 років, при розоренні містечка Дубоссари, при облозі міста Бендер, при взятті його й Перекопської лінії, й міста Перекопа, Кефи і всього Кримського півострова».
Виходячи з наведених та інших міркувань, сучасні дослідники цієї проблеми (О. Оглоблін, В. Шевчук) дійшли, як видається, цілком логічного припущення: Архип Худорба ймовірно був або безпосереднім автором «Історії Русів», або ж його таємнича «Історія Малоросії» стала одним із джерел при написанні цього визначного твору.
Але як би там не було, постать Архипа Худорби з повним правом має зайняти гідне місце в галереї портретів видатних представників української нації, які стояли біля витоків її духовного, а згодом і політико-державного відродження після важкого періоду руїни й занепаду національного життя. Відомі на сьогодні скупі, та все ж промовисті дані про А. Худорбу та його сподвижників з Новгород-Сіверського патріотичного гуртка, який був найбільш ймовірним середовищем народження «Історії Русів»,— зайві свідчення того, що процес розвитку нації і національної державності, принаймні у сфері національної суспільної думки, суспільної свідомості й національного духу, не припинявся навіть у найскладніші, найтяжчі періоди української історії.