На початках 20-их років у культурному процесі України відзначаються два центри: духовий — Київ і адміністративний — Харків.
У першому з них зосередилась переважно дореволюційна інтелігенція, що пережила добу державного відродження (17-20 pp.) і далі стояла на засадах державності і соборності України. Тут була Всеукраїнська Академія Наук, були мистецькі, літературні і наукові об’єднання, що спрямовували розвиток української літератури і взагалі культури до першоджерел класичної антики та змагали до того, щоб вдержати Україну в безперебійному культурному зв’язку з Заходом Європи.
В Харкові, що був адміністративною столицею України, зосереджувалась українська революційна молодь (партійна і безпартійна), якої частина теж жила українськими державницькими і самостійницькими ідеалами, а поруч неї був гурт діячів старшого покоління, письменників і мистців, безперечних патріотів української державності.
У проводі київського культурного центру стояв велетень української науки, бувший голова Української Центральної Ради і перший президент У HP, проф. Михайло Грушевський, який, вернувшись з еміграції в Україну, розгорнув у рамцях У ВАН велику науково-дослідну роботу. Він своїм авторитетом забезпечив теж можливість розвитку науково-історичних праць не тільки в межах ВУАН, але і в інших наукових осередках України, як напр. в Одесі, Харкові, Полтаві. Користуючись величезним авторитетом так серед рідного громадянства, як і партійних кіл місцевих комуністів, він мужньо вимагав від українського радянського уряду додержання взятих на себе зобов’язань — забезпечити Україну в свобідний культурний розвиток. Своїм авторитетом і працею він заохотив сотні культурних діячів і вони максимально використали впродовж десяти років всі можливості боротьби за українську культуру і її закріплення. В цьому ж напрямі діяли сотні і тисячі учителів, лікарів, публіцистів, громадсько-політичних і церковних діячів. Всі вони разом були збірним творцем того великого культурного процесу, що з різних тактичних міркувань прозваний „українізацією”, був фактично нечуваним досі в своїх розмірах і перспективах українським ренесансом XX століття. Духовими провідниками цього періоду стали передовсім два найвидатніші письменники-ідеологи нової України, а це — ідеологічний провідник київської групи неокласиків Микола Зеров і, головна постать літературного Харкова тих часів, Микола Хвильовий, а з ними ціла плеяда великого формату поетів, письменників, драматургів, критиків, публіцистів.
Цей перший період українізації прикметний непевністю щодо напрямків праці. Поволі приходить до своєрідної конфронтації між культурниками партійної закраски, які були передовсім за соціалізм, за комуну, і діячами революційної культури, але національного напрямку. Саме на позиціях національно-культурного напрямку стояв Київ і вживав усіх заходів, щоб цю ідею защепити Харкову, який, маючи владу, міг ці ідеали здійснити. В цій конфронтації ведуть перед боротьбисти, що, хоч орієнтувались на московські зразки, хотіли творити самостійно. І в цьому схрещенні двох ідеологій, на порядок дня висувається питання: „Яка ціль української культури?” Навіщо вона твориться і кому вона потрібна? Чи українська культура трамплін (відбивна дошка) до світової культури, чи до української державності? З Леніним чи з Петлюрою?
Ці питання поставлено в принципіальній площині і вони привели до великої дискусії.
Центри української культури у міжвоєнний період (За книгою «Семчишин М. Тисяча років української культури. К., 1993»)