Літописи, відредаговані греками, не зберегли інформацій ні про організацію Церкви за кн. Володимира Великого, ні імен її перших ієрархів.
Одні дослідники називають першим митрополитом Михаіла, інші Леона (Льва), треті — Івана, але на фактичну окремішність церкви Київської Русі вказує ще й той факт, що хоч уся церковна влада в Україні того часу підлягала візантійському імператорові (як протекторові Церкви), то насправді ніякої залежності не було, так з уваги на віддаль, як і на величну київської держави. Мало дбала про те і сама Візантія, бо ж поставила вона київську митрополію в своїх списках на 71-му місці. От як ставилися тодішні греки до української держави — найсильнішої імперії на сході Європи.
Організація церкви Київської Русі
І хоч ми не маємо джерельних відомостей про організацію церковної влади за князювання Володимира Великого, і хоч у перші роки не було митрополії в Україні, але знаємо, що наприкінці його князювання було п’ять єпископських кафедр, а це: в Києві, Чернігові, Білгороді, Новгороді Сіверському і Володимирі Волинському, а при кінці XI ст. було їх уже 20, при чому єпископами були здебільшого не-греки. (З одного тільки Києво-Печерського монастиря вийшло приблизно 30 єпископів).
За Володимира Великого складено теж Церковний Устав, який м.ін. нормував справи церковного суду і його компетенцій, встановляв десятинний податок на церкви (десяту частину прибутків), тощо.
Значіння того, що зробив кн. Володимир Великий для Церкви — величезне, на велику міру — історичне, і тому не місце тут далі заглиблюватись у цю тему, яка має свою велику літературу. Ще за життя він користувався дуже великою популярністю в народі, „князем-сонечком” називають його в билинах (стародавні пісні лицарського характеру), священики величають його в проповідях.
За його апостольство в київській державі він був канонізований. Коли це сталося, — не відомо. Щойно в 1229 р. літопис («Іпатіївський список») називає його „святим”. Мощі кн. Володимира були відкриті під руїнами Десятинної церкви в 1635 р. митрополитом Петром Могилою.
Першим українцем на київському митрополичому престолі був обраний з волі кн. Ярослава Мудрого священик з церкви св. Спаса на Берестові (біля Києва) — Іларіон (1051-54), а згодом, за винятком двох (митрополита Єфрема з Переяслава і Клима Смолятича, книжника і філософа, (1147-54), протягом майже 100 років українська митрополія була обсаджена греками, що були висвячені константинопольським (тобто візантійським) патріархом, без попереднього погодження з українськими князями.
Після смерті митрополитом обраного києвлянина Кирила (1241-81), який здебільшого перебував на території північної Русі у Володимирі над Клязмою, грецький патріарх прислав на його місце грека Максима, який у 1299 р. переїхав теж туди, бо ж потуга Києва, як держави й столиці, почала вже занепадати, а виростати почали в силу північно-руські князівства. І так це північно-руське місто стало зачатком пізнішої московської митрополії, до якої згодом приєднано навіть у 1347 р. галицьку митрополію.
Церква київської русі (За книгою «Семчишин М. Тисяча років української культури. К., 1993»)