Яків Маркович (1696-1770) — державний діяч Гетьманщини, письменник, автор десятитомного «Діаріуша» («Щоденника»).
Народився 20 жовтня 1696 р. в м. Прилуках (нині Чернігівська обл.). Належав до найвпливовішого, найбагатшого козацько-старшинського роду. Його батько Андрій Маркович — лубенський полковник, пізніше генеральний підскарбій; тітка Настя Миклашевська, з роду Полуботків, стала дружиною гетьмана Івана Скоропадського; тесть — чернігівський полковник, пізніше наказний гетьман Павло Полуботок.
Яків Маркович учився в Києво-Могилянській академії (закінчив у 1713 р.). Був улюбленим учнем ректора Феофана Прокоповича, який пророкував йому блискучу духовну кар’єру. «Ти,- писав Феофан Прокопович невдовзі після закінчення Яковом Маркевичем Академії,- при Божій допомозі виявив такі успіхи в богословії, про які й подумати не можуть прикрашені митрами голови». Але Яків Маркович, хоч і мав великі здібності до духовних та інших наук, віддав перевагу світській державній діяльності й господарюванню у величезних батькових маєтках.
1721 р. Яків Маркович одержав звання бунчукового товариша, у 1721 і 1723-1735 рр. був наказним лубенєьким полковником, потім генеральним підєкарбієм, з 1762 р. — у відставці. Помер 20 вересня 1770 р. в селі Сваркові (тепер Глухівського р-ну Сумської обл.).
Яків Маркович був одним із найосвіченіших людей свого часу, мав широкі культурні інтереси, добре володів польською, німецьою, французькою, латинською мовами. П’ятдесят років писав свій щоденник, що в результаті склав десять великих томів. Він зібрав величезну бібліотеку. Любов до книги, пристрасне книжкове призбирування, безперечно, було прищеплене йому ще в Києво-Могилянській академії. Відомо, що багато вихованців Академії збирали власні бібліотеки, нерідко згодом даруючи їх навчальним закладам в Україні і Росії, де вони вчителювали. Упродовж довгого свого життя Маркович купував книжки в Україні, Москві, Петербурзі, виписував їх з-за кордону, доручав придбати для нього те чи інше видання, неодноразово цікавився реєстрами книжок, що були в продажу.
У 40-х роках у «Щоденнику» з’являються записи, що свідчать про регулярну передплату французьких, німецьких, російських газет і журналів. Він дуже клопотався, щоб преса надходила своєчасно. Перебуваючи в Москві, сам їздив на пошту, а також писав туди з України: «їздив до поштмейстера Володимира Володимировича фон Пестеля, котрому віддав 18 рублів на газети французькі, амстердамські на майбутній 1743 рік» (Голландія була в той час видавничим центром, де друкувалися твори, які через цензуру не могли побачити світ у Франції). Повернувшись додому 17 листопада 1743 р., фіксує в «Щоденнику»: «Писав до поштмейстера Пестеля в Москву про ненадходження номерів газет і просив на наступний рік їх доставляти до нас…».
Активно Маркович листувався з подібними собі великими книголюбами, високоосвіченими людьми, обмінювався з ними книжками. Наприклад, з Федором Туманським, українським письменником, перекладачем, етнографом, видавцем. Вихованець Кенігсберзького університету, член Королівського прусського німецького товариства Федір Туманський після закінчення навчання повернувся в Україну, дістав звання бунчукового товариша, в 1778— 1779 рр. організував «Топографічний опис Гетьманщини», з 1799 р. — член-кореспондент Петербурзької Академії наук, з 80-х рр. розгорнув широку видавничу діяльність у Петербурзі, зокрема опублікував козацький «Літопис Граб’янки», де було вміщено багато матеріалів з історії України. Був призначений віце-губернатором-поручником правителя, з 1801 р. — у відставці, жив на хуторі поблизу Глухова, не припиняючи літературної і публіцистичної діяльності. За ініціативою Туманського в Глухові була організована книгарня.
На книжкових інтересах ґрунтувалися контакти Я. Марковича з Г. Н. Тепловим, ад’юнктом Петербурзької Академії наук, колишнім учителем Кирила Розумовського, за гетьманства якого він був управителем його маєтків. 27 лютого 1752 р. Маркович позначив у щоденнику: «їздив рано у палац гетьманський і був у Теплова, який подарував мені російську книгу з філософії».
Автором цієї книжки був сам Г. Теплов, називалась вона «Знання, касающиеся вообще до философии для пользы тех, которые о сей материн чужестранных книг читать не могут» (1751 р.). 11 серпня 1760 р. на сторінках «Щоденника» є запис: «Був у Теплова, і про книжки розмову мали». Ще раніше Маркович передав йому рукопис Феофана Прокоповича.
Павло Апостол — лубенський полковник, син гетьмана Данила Апостола — з юнацьких років захоплювався книжками і зберіг це захоплення на довгі роки. Високоосвічена людина, він знав кілька мов. Яків Маркович і Павло Апостол деякий час досить регулярно обмінювалися книжками, газетами і журналами, про що зустрічаємо багато записів у «Щоденнику».
У бібліотеці Марковича було чимало рукописних книг. Українські літературні та історичні твори в XVIII ст. залишалися в рукописах. їхнє тиражування-переписування тоді здійснювали зацікавлені читачі. Списки з таких творів робив і Маркович, зокрема з літопису Григорія Граб’янки.
Маркович не тільки постійно поповнював свою бібліотеку, а й дбав про неї, упорядковував, класифікував, віддавав книжки в оправу. Запис 11 лютого 1725 р. цікавий тим, що Маркович сам класифікує книжки за науковими напрямками і таким чином засвідчує коло своїх інтересів: «Книг, у Ромні залишених, переглядав і виявилося: богословських — 21, філософських — 12, історичних — 10, медичних — 5, а з Глухова привезли 32, і того тут усіх — 345». Через чотири роки, 8 липня1729р., він знову перевіряв свою бібліотеку, на цей раз класифікуючи книжки за форматом: «Сьогодні не їздив нікуди, а передивлявся книжки свої і просушував, яких після перелічення виявилося: великих книг самих — 88, аркушевих — 29, чверткових і малих — 223, разом — 340».
В останні 20 років свого життя Маркович виявляє особливий інтерес до французької літератури, зокрема до Фенелона, Ролена, Вольтера.
«Історію Карла XII» Вольтера Маркович придбав, очевидно, через Павла Апостола в 1750 р., хоча перша згадка про цей твір зустрічається в «Щоденнику» в 1746 р. 1 листопада 1750 р. Я. Маркович записує: «Полковник лубенський прислав мені перший том історії короля шведського, третій і четвертий залишив у себе для прочитування, а другий том помилково не присланий з Бреславля. За ці книжки заплачено 11 рейхталеров і 15 чеських».
Особливий інтерес до Вольтерівської «Історії Карла XII» і бажання мати повний комплект виданих томів викликані були тим, що в цьому творі виклададені події, які безпосередньо стогувалися України і, головне, висвітлювалені зовсім інакше, ніж у Росії. Особливо це стосувалося характеристики Мазепи. Вольтер наголошував у своїй історії, що коли одного разу цар, будучи напідпитку, почав називати Мазепу зрадником і погрожував ліквідувати Гетьманщину, Мазепа, повернувшись в Україну, вирушив за допомогою шведської армії здобути незалежність і створити — на руїнах Російської імперії — могутнє Українське королівство, бо, як дослівно висловився Вольтер, «Україна завжди прагнула бути вільною».
Маркович писав прозові та віршовані твори, зокрема на мотиви псалмів, а також композиції на теми проповідей — «слів» Іоанна Златоуста та інших видатних отців Церкви; перекладав з латини, залишив «Генеалогічні замітки».
Схильність до такого роду творчості вихована була в майбутнього автора «Щоденника» ще під час його навчання в Києво-Могилянській академії. Там не тільки заохочувалося, а було обов’язковим складання віршів на мотиви псалмів, вільні композиції на богословські теми, переклади з латини та інше.
Інтерес до науки і творчості в Маркевича з роками не слабне певною мірою й через зв’язки 1 Феофаном Прокоповичем, до якого колишній учень зберігав найвищий пієтет. У них склалися дружні стосунки, вони постійно листувалися; під час відвідувань Маркевичем Москви і Петербурга зустрічалися та обговорювали богословські й філософські проблеми. Мистецтво теж було в колі їхніх спільних зацікавлень, як і все нове, що з’являлося тоді в науці і винахідництві.
В одному з листів до Маркевича (надрукованого в «Трудах Киевской духовной академии», 1865) Ф. Прокопович відзначає у свого колишнього учня «жадання знання і власного студіювання, всупереч тиранству упередженої думки», і висловлює побажання, проб «усі наслідували його прекрасний приклад».
Бесіди з Прокоповичем Маркович фіксував у «Щоденнику», іноді передаючи їхній зміст. Наприклад, філософська система Декарта неодноразово була темою їхніх розмов. Під впливом свого вчителя, який не був ортодоксом православ’я, Маркович виявляв інтерес до праць західних католицьких і протестантських письменників.
5 лютого 1729 р. в «Щоденнику» з’являється запис: «Архієрей новгородський [тобто Феофан Прокопович] прислав книжок»; далі називаються автори: «Буддеус, німецький богослов, і Данило Гуецій, епіскоп абриценський». А на другий день автор на сторінках «Щоденника» робить широкі виписки з цих трактатів протестантських теологів.
У природничих науках, до яких Маркович також виявляв значний інтерес, його особливо цікавили досліди, експерименти, прилади для досліджень, «диковинки», як він їх називає. Він не тільки придбав працю винахідника мікроскопа Левенгука «Таємниці природи» (Антверпен, 1697), а й ретельно виклав у «Щоденнику» «обсервації», описані в книжці. Під час перебування в Петербурзі 1742 р. Маркович відвідує кунсткамеру, звіринець, слухає публічні лекції в Академії.
За цей рік до «Щоденника» внесені такі записи: «Були в Академії за покупкою книг і дивилися кунсткамери, глобуси, бібліотеки та інших диковинок. Після обіду їздив дивитися слонів, левів, бобрів полосатих та інших звірів і птахів»; «їздив в Академію, де професор Крафт робив при нас числені досліди склом запальним , через мікроскопіум, композитіум…, через барометр і гідрометр і проч.». Займався Маркович і практичною медициною.
Найвидатніший твір Якова Марковича -«Діаріуш» («Щоденник») — охоплював півстоліття (1717-1767) і складався з десяти грубезних рукописних книг, писаних ним власноручно. Автор був переконаний у необхідності фіксувати події і факти, які можуть мати значення для історії Батьківщини. Спочатку він продовжував «Кроніку» — короткі записи історичних подій за 1452-1715 рр., які робив його родич Павло Полуботок. З 1717 р. Маркович розпочав свої власні записи про політичні, соціальні, економічні, культурні, господарські та родинні події. Своїм записам він дав назву «Домашній протокол».
Належність Я. Маркевича до середовища вищої правлячої старшини, родинні зв’язки з гетьманами, умови його державної служби (генеральний підскарбій) давали йому можливість одержувати різноманітну інформацію, ознайомлюватися з державними, урядовими та іншими документами на різних рівнях: від сотенних канцелярій до Генеральної військової канцелярії — вищого органу виконавчої влади Гетьманщини. Його, як власника величезних маєтностей, дуже цікавили проблеми економіки, зокрема торгівлі, господарські справи, законодавство про селян, виконання ними повинностей, рух «шукачів козацтва» та інші соціальні питання. Усе це він докладно й ретельно висвітлював на сторінках «Щоденника», відзначаючи, як ці процеси впливали на стан його маєтностей і життя залежних селян.
Конкретні описи поєднуються із узагальнюючими статистичними даними. Вони свідчать про розвиток у козацьких і старшинських господарствах хліборобства, садівництва, виноградництва, бджільництва, промислів і ремесел, торгового скотарства, про поширення торгових зв’язків Гетьманщини з Правобережною Україною і Запорозькою Січчю, Росією, Кримом, Польщею і країнами Західної Європи. Я. Маркович фіксує розміри оплати найманої праці, ціни на землю, сільськогосподарські та промислові товари, а також співвідношення українських грошових одиниць з грішми інших країн.
У «Щоденнику» відображено колоніальну політику російського царизму в Україні, показано, яким важким тягарем лягла на український народ війна 1735-1739 рр., що її вела Російська імперія з Туреччиною передусім коштом українських козаків і селян. Війна виснажувала, руйнувала економіку України, невміле, бездарне ведення бойових операцій супроводжувалося хижацькою розтратою її людських і матеріальних ресурсів. Нав’язане українському народові будівництво і утримування застарілої Української лінії, яка зовсім не захищала Україну від нападів хижацьких орд, негативно впливало на її економічний розвиток. Від українського населення вимагалося надавати провіант і фураж розквартированим в Україні російським полкам, а також забезпечувати всю російську армію, що просувалася на театр воєнних дій. Упродовж війни щороку на початку кампанії забиралися десятки тисяч волів, коней, возів, мобілізовувалися погоничі.
Генеральний підскарбій Яків Маркович, який по суті завідував фінансами Гетьманщини, був із першоджерел добре обізнаний з усіма цими справами. Він записував у «Щоденник» відомості про чисельний склад козацького війська та окремих полків, що вирушали з російською армією в похід; про кількість зібраних волів, коней, возів, заготовленого сіна, провіанту; про мобілізацію козаків, селян, міщан на Українську лінію, а також для супроводження і обслуговування обозів російської армії, вказуючи загальну кількість з усієї Гетьманщини і з окремих полків, сотень, сіл, зокрема й з його власних маєтків.
Під 1738 р. Маркович зафіксував факт мобілізації навіть селян для участі у воєнних діях проти татар: «Бачив я указ з сотенного правління Глухівського, щоб всі козаки і посполиті виходили в похід до Нехворощі за тим, що, за відомостями, татари білгородські і буджацькі переправлялись через Дніпро у Кодака». Згадується в «Щоденнику» і про так зване «полоніння» льоду, тобто рубання криги на Дніпрі, щоб перешкодити ханським ордам переходити через замерзлу річку. Для цього щороку мо-білізовувалася величезна кількість міщан і селян (їх називали «робітними людьми»). Вони працювали в неймовірно тяжких умовах. З посиленням морозів місце, розчищене від льоду, швидко замерзало знову, тому прорубування ополонок на лютому морозі вимагало великих матеріальних затрат і фізичних зусиль. Як завжди, «робітні люди» повинні були самі забезпечувати себе харчами, інструментом та відповідним одягом. Сучасник Петро Симоновський, автор історичної праці «Короткий опис про козацький малоросійський народ і про воєнні його справи», відзначає, що кригу рубали за наказом головнокомандувача російської армії фельдмаршала Мініха на великій відстані від Києва і майже до Української лінії (де Оріль впадає в Дніпро). Наголошуючи, що «полоніння» виконувалося виключно українцями, Симоновський пише, що ця неймовірно важка праця була безрезультатною: «Многіє тисячи народу од хлада і глада загинули, а пользи через то государству ніякої не принесли».
Також у 1738 р. Маркович записує: «За відомостями, тривога повсюду в Малой Росії стала і для полоніння, за вимогою Рум’янцева, звелено з кожного двору у всіх полках (крім Ніжинського) вигоняти по душі до Дніпра і виганяти з великою тяжкістю». Пізніше Маркович вказує точну кількість робітних людей (15 тисяч), якої домагався Рум’янцев.
Фактично верховна влада в Україні під час руїни належала головнокомандувачу російських військ фельдмаршалу Мініху, який неподільно порядкував людськими й матеріальними ресурсами України, беззастережно й безвідповідально розтрачуючи їх. До українського козацтва він ставився зневажливо, з надзвичайною жорстокістю. Не церемонився і з козацькою старшиною. Маркович записує в «Щоденнику», що в 1739 році, коли земельну суперечку Мініха з родиною Марковичів Генеральний суд Гетьманщини в Глухові розв’язав не на користь фельдмаршала, той кричав на суддів, загрожував їм: «Таких судей следует повесить или бить кнутом, сослать в Сибирь, а орава шельма писал, а каналия судил». «І, не попрощавшись з суддями, від’їхав»,- закінчує Яків Маркович. Мініх володів на Україні величезними маєтками, протягом війни він зумів примножити їх. Головнокомандувач російської армії, німець за походженням, взагалі домагався. щоб йому віддали всю Україну в спадкове династичне володарювання як герцогство.
«Щоденник» містить багато майстерно виконаних картин і деталей побуту українського суспільства XVIII ст. У ньому є також чимало витягів з періодики, у тому числі зарубіжної польської, німецької, французької та ін.).
Отже, цей десятитомний твір Якова Марковича є важливим джерелом вивчення історії України XVIII ст.
Рукописи восьми книг (п’яту та шосту не віднайдено) зберігаються в Інституті рукописів Нашональної бібліотеки ім. В. І. Вернадського ВАНУ.
Твір Якова Марковича видавався тричі (не повністю, у скорочених редакціях: в Москві . 1859) з передмовою його онука — Олександра Марковича; в Києві (1893- 1897); у Львові 1913).