До першої половини XVII ст. належать перші зразки української побутової драми — так звані інтермедії .
У західноєвропейському середньовічному театрі це були комедійні, часто імпровізовані сценки, що розігрувались між діями релігійної драми — містерії, а згодом, в епоху Відродження, — між діями шкільної драми. В Англії інтермедії називались інтерлюдіями, в Португалії — інтреміш. Широко застосовувались інтермедії в італійській «комедіа дель арте». Тісно зв’язаний з комедією французький фарс, німецький фастнахтшпіль. Інтермедії були на озброєнні шкільного театру єзуїтів, зокрема на території Польщі, України й Білорусі. Оскільки українські школи першої половини XVII ст. ще не витворили розвиненої багатоактної шкільної драми, то комедійні сценки могли розігруватися й поза школою, у виставах містерій і самостійно.
Найраніші відомі зразки комедійних сцен — це дві інтермедії, показані після другої і третьої дій польської містерії львів’янина, бакалавра вільних наук і філософії Якуба Гаватовича «Tragaedia, albo Wizerunk śmierci przeświątego Jana Chrzciciela, presłańca Bożego» («Трагедія, або Образ смерті пресвятого Іоанна Хрестителя, посланця Божого») на ярмарку в містечку Кам’янці-Струмиловій (нині Кам’янка-Бузька на Львівщині) 29 серпня 1619 р. і того ж року надруковані польською транскрипцією в м. Яворів (також на Львівщині) як додаток до вищезгаданої містерії.
Сюжет цих комедійних сцен ґрунтується на матеріалі української народної творчості та побуту: у першій з них є мотив народної приказки «купив кота в мішку», народні голосіння, вітання тощо; в основу другої покладено народне оповідання про найкращий сон. Герої обох інтермедій — прості селяни, які розмовляють народною мовою, забарвленою нечисленними полонізмами.
У другій інтермедії виразно звучить соціальний мотив: селяни Максим і Грицько з Городка (на Львівщині) і Денис із Кам’янця-Подільського продали свої воли і йдуть найматися на «фліс», тобто на сплав. Максим каже: «Не будем більше на шарварку по тіїх волах робити. Ліпше на флісі служити». Розповідаючи свій сон, Грицько на першому місці серед різного «поспільства», яке він нібито бачив у пеклі, називає попів і панів.
Найвірогіднішою щодо авторства є думка, що належать вони різним українським авторам, які обробили сюжети, що побутували в народній творчості .
Порівняно високий художній рівень обох найраніших українських інтермедій забезпечив їм чільне місце в ряді найкращих зразків цього жанру в театральному мистецтві усіх слов’янських народів.
Водночас із виставою і публікацією українських інтермедій до польської драми Я. Гаватовича була видана анонімна пам’ятка українського театру «Трагедія руська» (м. Раків, між 1609 і 1619 рр.).
«Трагедія руська» складається з прологу, трьох дій, названих іронічно «кафізмами» (тобто з церковної термінології — сидіннями), й епілогу. Дійові особи розмовляють народною українською мовою із значною кількістю полонізмів. Зміст цієї комедії ріднить її з численними зразками української народної творчості, в яких висміюються хтивий піп і зла попадя. Бурлескний стиль п’єси вказує на близькість її до народного театру та інтермедій, що виникли в західноєвропейському середньовічному театрі й розігрувалися між діями містерії, а згодом — шкільної драми. За жанром це фарс у стилістиці польської рибалтівської драматургії (рибалтами в Польщі називали тих, що у нас були відомі під назвою «мандровані дяки», «дяки-пиворізи», тобто колишні студенти-недоуки, мандрівні філософи, дидаскали, напівдуховні, напівсвітські люди, які й були творцями своєрідного типу народної комедії на початку XVII ст.).
Містерія «Слово о збуреню пекла», дві українські інтермедії до польської містерії Якуба Гаватовича і фарс «Трагедія руська» — це переконливі докази, що з кінця XVI ст. і в першій половині XVII ст. в Україні побутував не тільки шкільний театр у початковій стадії, у вигляді декламацій, а й народно-ярмарковий та містеріальний театр, що істотно поширює загальний спектр українського театру на початках його існування.