Народився Євген Павлович Гребінка 2 лютого 1812 року в сім’ї дрібного поміщика йа хуторі Убіжище, поблизу Пирятина, на Полтавщині.
Спершу вчився дома, потім у Ніжинській гімназії вищих наук, де в ті ж роки на старших курсах навчався і М. В. Гоголь. Він був душею всіх літературних починань гімназії, де вже склалася певна традиція: діяв самодіяльний театр, працював літературний гурток, видавалися рукописні журнали та альманахи, поширювалися в списках «крамольні» твори Пушкіна, Рилєєва, Грибоєдова, Радіщева. Тож Є. Гребінка ще в гімназійні роки розпочинає літературну діяльність — пише вірші, байки, комедію на одну дію «Не в свои сани не садись» (1827), а 1831 року в «Украинском альманахе» вперше друкує свій твір під назвою «Рогдаев пар».
Петербург 1838 року… Надворі потріскує лютий мороз, а в сяючому вогнями залі Дворянського зібрання — тепло, затишно, хоча й гамірно: столиця відзначає свято російської словесності — п’ятдесятиріччя літературної діяльності славетного байкаря «дідуся Крилова».Звертаючись до ювіляра, поет В. Жуковський назвав це свято національним: «Якби можна було запросити на нього всю Росію, вона б взяла у ньому участь з тим самим почуттям, яке всіх нас у цю хвилину оживляє…» Саме з хвилюючим почуттям сидів у залі і запрошений на вечір Євген Гребінка. Та як висловити зворушення, коли наприкінці урочистості І. Крилов, знявши з себе лавровий вінок, котрим його увінчали шанувальники, почав роздавати з нього по листочку кожному присутньому і, зрештою, вручив пам’ятний дарунок молодому українському байкареві. Була в цій події своя символічність, адже двічі видана на той час збірка Євгена Гребінки стала вже широко відомою читачам.
На початку 1834 року Є. Гребінка переїхав до Петербурга, де працював чиновником Комісії духовних училищ Міністерства народної освіти, водночас викладаючи російську словесність у військових навчальних закладах, пізніше — в інституті гірничих „ інженерів. На петербурзький період життя припадає справжній розквіт його творчого таланту.
Оселившись у Петербурзі, Євген Гребінка поринає в літературне життя столиці: зближується з діячами російської культури, а згодом, познайомившись із молодим Шевченком, сприяє його самоосвіті, творчій діяльності, допомагає викупу з кріпацтва.
Він був ініціатором видання «Кобзаря» 1840 року, разом з Шевченком відвідав 1843 року Україну. Творчі контакти з Гребінкою підтримували Г. Квітка-Основуяненко і П. Гулак-А ртемовський.
Перша збірка байок Є. Гребінки «Малороссийские приказки» побачила світ 1834 року. Вона мала великий успіх і вже через два роки вийшла другим виданням.
Поет писав свої байки під безпосереднім впливом Крилова, використовуючи здобутки своїх попередників, зокрема Гулака-Артемовського, а також кращі фольклорні й літературні зразки українського письменства. Адже байка широко побутувала в XVII—XVIII століттях, нею користувалися в курсах риторик і поетик, її часто перекладали з інших мов. Однак у цьому жанрі Є. Гребінка зумів виявити власну творчу індивуальність, надати своїм байкам національного колориту, органічно пов’язати їх з українським фольклором. Його байки становили новий крок на шляху реалізму в українській літературі. За словами І. Франка,
«Гребінка йшов шляхом, прокладеним в російській літературі Криловим, але йшов досить самостійно, не наслідуючи Крилова, вносячи в свої байки український пейзаж і світогляд українського муо/сика. Його сатира не широка і не їдка, хоч зовсім не безідейна, гумор вільний, далекий від шаржу, мова прекрасна».
Свої байки поет невипадково назвав приказками. Саме з народних приказок черпав він точні, стислі вислови, образи й мовні засоби, а окремі приказки лягали в основу сюжету, часом визначали й композицію творів. З другого боку, деякі вирази байок, взяті з народних джерел, у свою чергу йшли в народ як приказки, ставали крилатими словами.
Гребінчині байки полюбилися й дітям: старші завчали твори напам’ять, менші слухали, як їх читали старші. Такі байки, як «Ведмежий суд», «Зозуля та Снигір», «Школяр Денис», «Вовк і Огонь», «Віл», «Ячмінь», викривали тодішні соціальні пороки, сприяли демократичному вихованню юного покоління.
Звертає на себе увагу творча манера українського байкаря, художньою особливістю якого була передовсім перевага оповідної частини твору над моралізуючою кінцівкою, а також уміння розширювати картини побуту і пейзажні рамки.
Його поетичні засоби характерні для народного гумору, жива народна мова використовується творчо. Приказки й примовки природно вплітаються у внутрішній лад байок, єднаються з їх образами та стилем.
Поряд з жанром байки Є. Гребінка плідно працював у створенні романтичної поезії — пісень та романсів. Він був певний того, що треба й далі застосовувати українську літературну мову в різних жанрах, відповідно їх розвиваючи, що самовіддана праця на ниві рідного письменства є патріотичним обов’язком українського поета.
Виразними романтичними мотивами було пройнято поезію «Човен», що її вмістив Є. Гребінка в своїй першій збірці поряд з байками, схвильовано змалювавши роздуми молодого поета, який поринає у хвилі бурхливого житейського моря. Широко відома його «Українська мелодія» («Ні, мамо, не можна нелюба любить»…), що стала популярною народною піснею. Як талановитий лірик-романтик виступав Є. Гребінка і з поезіями, написаними російською мовою, декотрі з них, як-от романс «Черные очи» («Очи черные, очи страстные…») та пісня «Молода еще девица я была» надовго закріпилися в народному репертуарі.
Крім згаданих байок, українських та російських поезій, з-під Гребінчиного пера вийшло ще понад сорок оповідань, повістей і романів російською мовою. Пишучи обома мовами, він, як справедливо сказав І. Франко, був «талановитим писателем російсько-українським». Особливий успіх мав, як серед дорослого, так і юного читача, роман «Чайковский», в якому авторові вдалося правдиво зобразити суворе життя козаків, їхню хоробрість і мужність у боях, відданість у дружбі. Бєлінський відніс цей твір до «кращих оригінальних повістей» 1843 року, згодом також високо оцінив роман І. Франко, а М. Горький, добираючи книжки для сина Максима, назвав «Чайковского» тим історичним твором, який «можна читати без нудьги, без риску, звихнути мозок і засмітити пам’ять брехнею».
У своїй літературній діяльності Є. Гребінка брався й за переклади, зокрема, зробив, як сам зазначив, «вільний переклад» поеми Пушкіна «Полтава» і опублікував його окремим виданням у 1836 році. На цій праці поета помітний вплив старих бурлескно-пародійних традицій, які тоді ще міцно трималися в українській літературі і які йому важко було перебороти.
Однак Гребінчин переклад мав і позитивне значення: він збагачував поетичні засоби української мови, розширював її обрії. Саме так сприйняли цей переклад сучасники.
Рання смерть обірвала творчість обдарованого й самобутнього письменника в повному розквіті. Захворівши на сухоти,
Є. Гребінка помер у Петербурзі 15 грудня 1848 року у віці 37-ми літ. Його тіло було перевезено на Україну й поховано в селі Мар’янівці, поблизу рідного хутора.