Роменщина віддавна відома як перлина української духовності. З тихоплинних берегів Сули злетіла у світи слава наших корифеїв — артистів Г. Затиркевич-Карпінської, В. Яременка, С. Шкурата, режисера, драматурга, скульптора І. Кавалерідзе, живописця Г. Стеценка. Тут, на знаменитому Іллінському ярмарку, в роменських кобзарів навчався всесвітньо відомий Остап Вересай. Український дух далекої минувшини передавався від покоління до покоління народними співаками, музиками, танцюристами, малярами. Так формувалися традиції народної культури, національного духовного аристократизму.
Яскравим їх виразником був і Євген Олександрович Адамцевич — один із найславетніших кобзарів України. Майже півстоліття ніс він у маси схвильованість мистецької гри і натхненного співу, пробуджував і підносив почуття співвітчизників. Більшу частину життя народний митець прожив у нестатках, зазнавав утисків та переслідувань. Проте козацький дух талановитого співця не зламався під вагою тоталітарного режиму. Його любили всі, хто зберіг у своєм у серці історичну пам’ять народу, нашу минувшину, традиції духовного, соціального і політичного життя нації, кого не покидала надія на кращі часи.
Народився Є.О. Адамцевич у с. Солониці (неподалік Лубен) на Полтавщині в сім’ї дрібного службовця залізниці. Його батько мав сильний голос і залюбки співав українських пісень. Мати відзначалась поетичністю натури, від неї майбутній кобзар успадкував неабиякі музичні здібності.
У дворічному віці хлопчика спіткало непоправне лихо: тяжко перехворівши на вітряну віспу, він почав сліпнути. Втрата зору загострила жадобу до життя, до пізнання навколишнього світу. Багато в чому зір йому компенсували слух та феноменальна пам’ять, якими був щедро обдарований від природи. Євген міг легко повторити слово в слово цілі сторінки тільки-но прослуханого тексту, чим дуже вражав учителів і товаришів у Київській школі сліпих.
Тренування пам’яті стало для нього не просто захопленням, а й життєвою необхідністю. Навіть в останні роки життя Адамцевич цитував цілі твори красного письменства, особливо любив Шевченка і Гоголя. У цьому з ним ніхто не міг змагатися, хоча сам кобзар нарікав: «Це вже не те. От у молодості…».
З невідомих причин Є. Адамцевичу школу сліпих закінчити не довелося. Хлопця забрала до себе бабуся, яка жила в Ромнах. Сюди ж переїхали і батьки Євгена.
Доля ніби зумисне скеровувала Адамцевича до вибору кобзарської професії. Повітове містечко Полтавської губернії (нині районний центр Сумської області) м. Ромни з XVIII ст. славилось своїми щорічними ярмарками — Вознесенським та Іллінським, а також давніми кобзарськими традиціями. Сюди з’їжджався не тільки торговий люд, а й сходилось багато кобзарів і лірників у надії на кращі заробітки.
У Ромнах Адамцевич знайшов своїх перших учителів гри на скрипці й кларнеті. Справжнє ж покликання до музики відчув, коли у 1925 р. познайомився з надзвичайно обдарованою людиною — кобзарем-віртуозом Мусієм Петровичем Олексієнком, у якого провчився два роки.
Дзвінкострунна кобза заполонила серце юнака. Утім, опановувати секрети виконавської майстерності було нелегко. Не раз Євген дуже боляче відчував свою сліпоту. «Як мені треба було очей!», — говорив він пізніше. Проте сила волі, талант й наполеглива праця перемогли: став справжнім майстром гри. Згодом навіть його друзі-кобзарі дивувалися: «Як той Адамцевич грає!».
Дуже любив свого учня й учитель — Мусій Петрович Олексієнко. Йому присвятив вірша під назвою «Доля темного Євгена». Життєва драма людини, котра втратила зір, вилилась пізніше в пісні «Доля темного» (музика Є. Адамцевича):
Кобзо, моя порадниці;, струни золотії.
Порадь мені, відрадшце, розвій тяжкі мрії…
Туга моя, що. світ білий, тебе я не бачу.
За тобою, любий мій, день і ніч я плачу,
Я, мов в темній домовині, нужуся, страждаю,
Чи ще довго по Вкраїні блукати — не знаю.
У 1927 р. Євген Адамцевич успішно розпочав самостійну творчу роботу. Незабаром він узяв шлюб із Лідією Дмитрівною Парадіс, яка стала його вірним супутником до останніх днів життя. Вона була для Євгена Олександровича не тільки дружиною, але й його очима…
У свою першу концертну подорож Є. Адамцевич вирушив із напарником і старшим товаришем Іваном Положаєм. Через деякий час роменські кобзарі приєдналися до миргородських. Тут були Д. Вовк, Я. Хитько, О. Пирогов, І. Скляр та ін. Капела давала концерти у містах і селах Харківщини, Полтавщини, Криворіжчини. Довгий час Є. Адамцевич їздив у гастрольні подорожі з кобзарями І. Бердиним і Г. Спицею, а коли підросли діти, постійним супутником в його подорожах стала дружина. Від Сули до Чорного моря, від міста до села мандрували вдвох. І всюди народ привітно зустрічав кобзаря. «Було приїдемо у село, — згадував Євген Олександрович, — людей набивалося у клуб так, що лампи гасли. Довгенько, правда, доводилось чекати, поки скінчаться збори, але коли вже я виходив на сцену, то не пускали мене звідти до самого ранку. А скільки таких концертів було! Грав по п’ять, шість годин безперервно… А коли на світанку після такого концерту йшов додому, то ледве волік ноги, але на душі було радісно».
У 1939 р. Євгена Адамцевича запросили на Республіканську нараду кобзарів і лірників. Наступного року він брав участь у Всесоюзній нараді народних співців у Москві. З великим успіхом виступав і на всесоюзному радіо.
Після подорожей до Києва і Москви творчих планів було дуже багато, але війна зруйнувала і знівечила все. Натерпілась лиха сім’я Адамцевичів у роки окупації. За пісню «В неволі», яку склав і виконував кобзар, за ним не раз ганялись поліцаї, але люди завжди попереджали про небезпеку й рятували йому життя. «У 42-му склав я цю пісню. І людей також, і мене вона торкалася. Коли склав, то пішов у народ. Грав по селах. По хатах. І от трапився такий випадок. Грав у Липовій Долині. Та поскільки не бачу я, незрячий чоловік, то заграв людям про правду, про гірке життя, а там був поліцай. От мене й прийшли вночі забирати, насилу вже люди врятували — заховали.
І другий такий самий випадок був у Берестівці…
Це було таких два випадки, що мене хотіли за цю пісню життя позбавить…».
У повоєнний час Євген Адамцевич багато писав власних творів, займався обробкою українських народних пісень, збирав фольклор, їздив по містах і селах України. Він часто виступав на велелюдних зібраннях і концертах у Києві, Москві, Ленінграді, Полтаві, Харкові, Мінську. Його спів і гру чули в далекому Алтайському краї, Севастополі, Тернополі, Львові…
Багато на життєвому шляху митця було щасливих хвилин справжнього творчого горіння, багато на ньому і важких поневірянь.
Тоталітарний режим знищував усе, що пробуджувало національну свідомість, почуття національної честі й гідності, викликало інтерес до нашої історії. І чим більше заборонялись такі пісні та думи, тим частіше знаходили вони дорогу до людських сердець. Були вони і в репертуарі Адамцевича («Старе життя України», «Хортиця», «Про Палія Семена», «Думи мої», «Про Морозенка», «Суд Байди», «Ой там шляхи широкії» та ін.).
У 1949 р. за виконання забороненої пісні Євгена Олександровича на довгі роки позбавили права виступати на професійній сцені. Відтоді він знову пішов у народ: співав на базарах і ярмарках, у поїздах, поблизу храмів. Бувало лише рознесеться чутка про приїзд сліпого бандуриста в село, як з навколишніх сіл і хуторів починають сходитися люди. Перебирав кобзар золотисті струни, і линув його могутній спів, розлягався над берегами Сули «Запорозький марш».
Скільки знала й розуміла ця мудра людина! Скільки сторінок з історії України оповіла про те, що у книгах тоді годі було вичитати…
Часто бандуриста оточувала молодь, і тоді починалося своєрідне імпровізоване свято пісні й танцю, не передбачене ніякими планами. Ясна річ: це викликало незадоволення у місцевих керівників, і як результат — заборона виступати.
Безперечно, Євген Олександрович Адамцевич — один із найталановитіших українських кобзарів XX ст. Стає боляче через те, що нікому було потурбуватися про створення йому нормальних умов для життя і творчості. Впродовж багатьох років подружжя Адамцевичів жило, збираючи на базарах милостиню, якою люди віддячували кобзареві за його мистецтво.
Лише під кінець життя Євгену Олександровичу скупо всміхнулася доля — вдалося оформити персональну пенсію місцевого значення (40 карбованців) й організувати за сприяння доброзичливців виступи в Києві, Москві, інших містах України. У видавництві «Музична Україна» вийшла друком книжка О. Правдюка «Роменський кобзар Євген Адамцевич» (1971), з’явився ряд публікацій у пресі.
Євген Олександрович ніколи не говорив про своє покликання як носія кобзарських традицій, про свій мистецький хист, але за всією його поведінкою відчувалась впевненість у тому, що він не просто музикант, який володіє бандурою, що Богом йому дароване щось значно більше… За своїми життєвим и принципами та ідеалами, морально-етичними устоями, тобто всім тим, що визначає духовний світ, Є. Адамцевич завжди був істинно народним співцем. Від простих селян, робітників, у спілкуванні з творчою інтелігенцією всім серцем вбирав він благородні ідеали любові до людини, які гармонійно поєднувалися в його характері з безкомпромісністю стосовно будь-яких проявів потворності, з почуттям власної гідності, скромності, високою національною свідомістю. А ще — волелюбність співця, що з достатньою переконливістю засвідчують не лише твори історичної тематики в його репертуарі та глибинний інтерес до заборонених сторінок української історії, а й постійні конфлікти з владою, скептичне ставлення до її запопадливих служителів.
Та й виконувати посеред базару твори «буржуазних націоналістів» О. Олеся, М. Вороного, інших небезпечних авторів у той час означало — кидати виклик системі, нагадувати сучасникам про непересічні духовні цінності нашого народу, що аж ніяк не вписувалися в рамки реалізму соціалістичної псевдокультури, щоб передати їх прийдешнім поколінням. Отже, це означало — формувати національну самосвідомість на ґрунті споконвічних історичних, соціальних та духовних цінностей нації. І в тому також феномен Євгена Адамцевича як істинно народного співця, продовжувача традицій козацьких і гайдамацьких кобзарів, поборників правди. Оте «болісне співчуття», як і образ самого кобзаря, не потребують ніяких коментарів, бо ж вони — найпереконливіше свідчення того, що «дух справжнього українця» ніколи не вмирав у найширших і найглибинніших верствах нашого народу.
Найбільш улюбленим своїм поетом Є. Адамцевич називав Т. Шевченка. Не випадково в його репертуарі чимало пісень на слова Тараса Григоровича: це «Думи мої», «Вітер з гаєм розмовляє». «Плавай, плавай лебеденько», «Ой три шляхи широкії». «Тарасова ніч»; загальновідомі пісні про Шевченка: «Зійшов місяць, зійшов ясний», «Сподівалися Шевченка», «На високій дуже кручі». «Розмова Шевченка з дубом».
Виступи роменського кобзаря біля Шевченкової могили у Каневі 1971(6-12.VII), 1972 (18-24.VIII) років лишилися назавжди у серцях тих, кому випало щастя його слухати. На Чернечій горі Є. Адамцевич знайшов вдячну аудиторію не лише з-поміж українців, а й людей різних національностей.
Євген Олександрович приходив у музей з дружиною задовго до його відкриття і залишав Тарасову гору, коли вже не було для кого грати. Лилися неповторні звуки бандури, задушевний спів натхненного українського Гомера, люди, затамувавши подих, ловили кожне його слово. Щось таємниче, заворожуюче було в тому співі, що кожного зворушував, проймав до глибини серця, викликав сльози на очах. Це пояснювалося передусім тим, що спів той передавав власні переживання його великої душі, був воістину натхненним, піднесеним.
З особливою побожністю виконував кобзар кожен твір, тонко вловлюючи настрої слухачів, надавав їм особливого, трепетного і священного змісту, чим і заворожував усіх. Працівники музею пропонували Євгену Олександровичу робити маленькі перерви між виступами, але люди «пливли» на Тарасову гору безперервним потоком, і він не міг відмовити їм у грі.
Адамцевич виконував щораз нові твори, рідко коли повторювався. І тільки «Пісню про Шевченка» на слова опального автора В. Данилейка, наукового працівника Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії ім. М. Рильського АН України, якого в той час за «націоналізм» звільнили з роботи, співав щоденно. Ніхто з кобзарів, які були на Чернечій горі, крім нього, не наважувалися її виконувати. А пісня заслуговує, щоб і надалі лунати над могилою Тараса Григоровича Шевченка:
Ой над Дніпром, у Каневі,
На Чернечій на горі.
Спочива Тарас Шевченко.
Наш Кобзар із кобзарів.
Тож нехай пісня, відроджена до життя Є. Адамцевичем, стане йому живим пісенним пам’ятником. А ще з глибини віків перейняв і передав нам кобзар безсмертний «Запорозький марш» — своєрідну квінтесенцію нездоланної української душі, що, мов птах фенікс, сяяла блиском козацької відваги, лицарства і мужності на руїнах і попелищах нашої історії, у часи піднесення національних змагань за волю і незалежність. Це — музичний літопис нашої історії, унікальна пам’ятка духовної культури України. Упродовж 35 років звучання з концертної естради маршу має свою історію не лише в народній, а й в професійній музиці. В обробці В. Гуцала для оркестру народних інструментів він став чи не найпопулярнішим маршем 70 — 90-х років XX ст. Його можна почути в обробці для фортепіанного дуету, духових оркестрів, невеликих камерних ансамблів. Останнім часом зазвучав він і у виконанні фольклорно-етнографічного хору «Гомін» під керівництвом Л. Ященка.
У репертуарі роменського кобзаря зустрічаємо твори європейської класики: «Музичний момент» Ф. Шуберта, «Жебрачку» Ж. Беранже (переклад Д. Ленського, музика О. Аляб’єва), епіко-патріотичну думу-пісню «Євшан-зілля» (на слова М. Вороного), єврейську мелодію «Субота», некрасівського «Кудеяра», а також низку пісень-романсів на вірші Т. Шевченка, С. Карпенка, Ф. Александрова, О. Афанасьєва-Чужбинського, Я. Щоголєва та ін.
Найприкметніша риса Євгена Адамцевича — творче бачення оспівуваних ним героїв, подій, ситуацій, уміння передавати образ опукло, рельєфно, який у кожному виконанні оживає перед слухачем, збуджує його уяву, примушує переживати разом із кобзарем. Кожний технічний прийом, найрізноманітніші нюанси в голосі, амплітуда динамічних відтінків були у нього надто широкі — від втаємниченого шепоту до нестямного крику, від спокійних заколисуючих інтонацій до сталевої міці; й усі вони підпорядковувалися розкриттю образу.
Його козачки, метелиці, вальси, чардаші могли будь-кого зачарувати, а супровід виконуваних пісень відзначався стрункістю, вишуканістю, простотою й справляв враження справді самобутнього явища, неординарного, притаманного кобзарським традиціям і водночас індивідуально обарвленого.
Євген Адамцевич — автор багатьох текстів пісень, покладених ним на музику. Це насамперед «Дума про хлібороба», «Зацвіла калина біля хати», «А у полі дощ іде», «Налетіли журавлі». Виконавцем вони подавалися всуміш із родинно- та суспільно-побутовими піснями; і становили своєрідну, специфічну за змістом і колоритом групу творів народної пісенності, в яких відобразилась одна з типових рис характеру українців — щедрий гумор і оптимізм, вміння відкривати і відображати смішні сторони людини.
Спостережливий і дотепний творець Євген Адамцевич усі тіньові сторони повсякденного життя у пісні виражав то сміхом, що розливався, то легким жартом, то глузуванням, то соромливо-солодкуватим натяком, то гострим протестом, то ледь вловимою усмішкою, то злою іронією чи їдким дотепом.
Типова особливість співу і гри кобзаря — ліризм. Ним пройняті твори найрізноманітніших родів і жанрів (чи то жартівлива, танцювальна пісня, чи епіко-драматична розповідь у стилі народних дум). Суттєвою рисою його творчої індивідуальності є імпровізаційність. Ритмічний, мелодико-інтонаційний та гармонічний склад, типові формули перегри, і, нарешті, весь емоційно-смисловий тонус змінюються від строфи до строфи упродовж одного й того самого твору і кожного разу набирають нових відтінків, фарб, своєрідних звучань. Виразно проглядає ця імпровізаційність і при порівнянні виконання твору через певний проміжок часу. Кобзарю було властиве надзвичайно тонке нюансування в інтонаційному відтворенні поетичного слова, народної розмовної мови, і при всьому цьому він віртуозно володів бандурою.
Супровід у кобзаря — один із найважливіших компонентів зображуваних ним образів, сцен, подій, ситуацій, а щодо майстерності володіння інструментом, то він займав одне з перших місць серед народних кобзарів радянського часу.
Ніхто зі слухачів не відчував того, що Євген Олександрович був незрячим. Його обличчя не спотворювала сліпота, воно було красивим, мужнім, одухотвореним. Дві синюваті зірочки виблискували, мов криця, коли цей дивний чарівник жваво хитав головою в такт музики, що творив сам.
Діапазон голосу кобзаря охоплював майже дві октави. Співав він баритоном приємного тембру; мав природну, дуже виразну дикцію. В його бандури було тринадцять басів і двадцять п’ять приструнків. Про «золоті руки» Є. Адамцевича можна сказати багато теплих слів. Бандури, на яких він грав упродовж життя, перероблювалися, пристосовувалися до власних навичок гри, що свідчить про його постійний пошук, намагання виявляти найбільш високий рівень мистецьких можливостей інструмента.
Важко розлучався Євген Олександрович з рідним містом Ромнами. Утім, стан здоров’я змусив його переїхати до доньки у Кримську область, де він менше ніж за місяць помер. Поховали кобзаря у с. Холмівці Бахчисарайського району. Звідусіль з’їхались кобзарі, щоб провести свого побратима в останню путь. Приїхав і автор «Пісні про Шевченка», яку так любив співати Євген Олександрович на Чернечій горі в Каневі. Не про смерть, а про безсмертя розповідали українські бандури. Це були пісенні поминки славетного українського співця. Лунали жалобні та героїчні пісні кобзарів, і, здавалося, на поминки славетного Євгена Адамцевича зібралися «і мертві, і живі, і ненароджені», щоб проспівати славу і безсмертя одному з найгеніальніших українських Гомерів, вірному синові та патріоту матері-України.
За давнім козацьким звичаєм домовина була вкрита червоною китайкою, поклали також колоски пшениці, кафарик. Шанувальники таланту митця несли домовину на руках.
Осиротілу бандуру, згідно з заповітом Євгена Адамцевича, передали до Канівського музею Тараса Шевченка, де вона зберігається й донині поруч з бандурою Єгора Мовчана.
Завдяки багатству вражень, високому емоційно-енергетичному рівневі та силі творчих спонукань Є. Адамцевич не тільки розширив традиційний кобзарський репертуар, але й збагатив мелосферу народної епіки. Вся його мистецька діяльність є тим джерелом, що живить творчу думку сучасних народних виконавців, породжує творчі імпульси у фольклорі сьогодення, збагачує і стимулює подальший розвиток української школи кобзарства.