Іван Остапович Виговський — гетьман України (1657-1659), один із найвизначніших українських державних діячів середини XVII ст., полководець, дипломат.
Іван Виговський походив із української шляхти, яка мала власний герб «Абданк». Його батько, Остап Виговський, володів невеликим маєтком в Овруцькому повіті на півночі Київщини. У роки Визвольної війни він переїхав до Києва, де став намісником Київського замку.
О. Виговський був письменною людиною, служив у Петра Могили — київського митрополита.
Батько віддав Івана вчитися до Києво-Братської школи. Великих успіхів він досяг, опановуючи латину, що тоді була мовою європейської науки, літератури, політики, дипломатії, юриспруденції. Добре засвоїв Іван Виговський і курси риторики та піїтики, оволодів ораторським мистецтвом, проявляв особливу майстерність у складанні державних, судових, адміністративно-господарчих та інших документів. Він прославився також своєю досконалою каліграфією, як тоді казали, «вправністю у писарських справах».
У 1648 р. Іван Виговський перебував у складі польського авангардного війська, яке коронний гетьман Микола Потоцький відправив під проводом свого сина Стефана Потоцького й комісара Шемберка проти Богдана Хмельницького, що підняв повстання на Запорожжі. У першій битві Визвольної війни — Жовтоводській — польське військо зазнало нищівної поразки. Виговський потрапив у полон.
Український історик Юрій Мицик у досліджуваних ним історичних джерелах виявив свідчення сучасника: «Ротмістр Виговський брав участь у битві під Жовтими Водами й у вирішальний момент (бій біля Княжого Байрака 16 травня 1648 р.) стояв супроти повстанців до
Закінчивши Києво-Могилянську колегію, наприкінці 30-х років XVII ст. Іван Виговський розпочав службову кар’єру, спочатку юристом у гродському суді в Луцьку, а потім намісником луцького підстарости — завідував канцелярією луцького земського суду. Вже тоді Іван Виговський виявив себе великим ревнителем православної віри, вступив до Луцького православного братства, яке в Речі Посполитій обстоювало права української мови і православної церкви.
Початком військової кар’єри була служба в королівському кварцяному війську. Відзначився в боях з татарськими й ногайськими ордами. З 1638 р. Виговський посів значну посаду в Києві — служив писарем при комісарі Речі Посполитої Яцеку Шемберку, який за так званою «Ординацією» 1638 р., прийнятою сеймом «Речі Посполитої, був поставлений над козацтвом замість українського гетьмана. Саме тоді, мабуть, і познайомився Іван Виговський з Богданом Хмельницьким.
останнього. Коли під верхівцем загинув кінь, Іван Виговський бився, й припинив опір лише тоді, як утратив свідомість. Поранення і значна кровотеча… Якийсь запорожець, ш;о підібрав 1 непритомнілого, продав його татарину. Одначе з полону Виговський утік. Але його знову спіймав інший запорожець і проміняв іншому татарину на поганенького коня. Виговський 1 цього разу з неволі втік, та знову був спійманий і переданий самому ханові, очевидно, вже після Корсунської битви (26 травня 1648 р.). Кримський хан Іслам-Гірей III наказав прикувати в’язня до гармати, і тоді бранця врятував Богдан Хмельницький, який відносно його порозумівся з ханом».
Від себе Юрій Мицик додає: «Виговський дав гетьману присягу вірно служити і в додержав її. Принаймні за життя Богдана Хмельницького не бачимо якихось серйозних розходжень між ним і Виговським».
з часом Виговський став найближчою довіреною особою Богдана Хмельницького. Спочатку він був особистим писарем гетьмана, згодом зайняв одну з найвищих старшинських посад — генерального військового писаря. Ця посада була якнайтісніше пов’язана зі сферою зовнішніх відносин, дипломатією, а також з адмініструванням. Виговський був канцлером і так найчастіше називали його іноземці) і стояв на чолі Генеральної військової канцелярії при гетьмані, яка згодом виконувала урядові функції. Як вважав дослідник держави Богдана Хмельницького Іван Крип’якевич, гетьман керував і контролював усі основні державні справи, а їх виконання, зокрема все листування, довірив генеральному писарю. Іван Виговський виховав цілий ряд талановитих українських урядовців, адміністраторів і канцеляристів.
У 1649 р. Іванові Виговському доручили складання унікального державного і міжнародного документа. Називався він «Реєстра ясього Війська Запорозького» і був створений на основі Зборівської мирної угоди 1649 р. між Україною і Польщею.
Роботу зі складання реєстру очолювали Іван Виговський і генеральний обозний Іван Чернята, в полках і сотнях — полковники і сотенна старшина. Козацькі писарі безпосередньо на місцях з уст козаків занотували 40 тисяч імен і стільки ж прізвищ. За твердженням українського філолога й історика Ярослава Лзири, який багато років вивчав Зборівський козацький реєстр, Виговський виступив також і реформатором українського правопису, основоположником національної української діалектології. Він запровадив і утвердив фонетичне письмо, звукова система якого відповідала літерній, що в той час було новаторством серед східнослов’янських мов.
Виговський завжди допомагав Богданові Хмельницькому в міжнародній політиці, активній дипломатичній діяльності. Під їхнім керівництвом сформувалася школа українських дипломатів, загальна кількість яких доходила до ста осіб.
Юрій Мицик у статті «Іван Виговський» (збірник «Володарі гетьманської булави», Київ, 1994, с. 191-235) розкриває видатну роль генерального писаря у безпосередній реалізації планів і діяльності гетьмана Богдана Хмельницького в організації розвідки й контррозвідки в Україні та поза її межами. Без Виговського не освячувалася жодна найважливіша і найпотаємніша справа в Українській державі. Численною була агентура самого генерального писаря. Виговський мав «своїх друзів» у Польщі, Білорусії, на Волині і в Поліссі, котрі інформували його про плани польської дипломатії, наміри султана, кримського хана, молдовського і волоського господарів.
Генеральний писар був невідлучно поруч з гетьманом Богданом Хмельницьким майже в усіх битвах Визвольної війни: і на полі бою, і на переговорах з польськими комісарами та послами інших держав.
Під час Берестецької битви, в ґї найдраматичніший момент, коли кримський хан Іслам-Гірей III ганебно втік з усією ордою з поля бою, Виговський і Хмельницький кинулися услід, щоб переконати хана повернутися. Але їм не вдалося зупинити орду, їх самих полонив хан.
Пізніше Виговському вдалося визволитися й він подався до Наволочі, де зібрав нове військо. Коли Виговський їхав по Україні, то бачив, що ханська орда, повертаючись у Крим, забирала в неволю людей. У трьох боях козацьке військо, очолене Виговським, розгромило кілька десятків тисяч ординців, вісім тисяч їх знищило й відбило весь захоплений ними ясир. Виговський, повідомляючи хану про свої успіхи, ультимативно вимагав від нього звільнення Богдана Хмельницького. У разі невиконання цієї вимоги погрожував погромити ординців на переправах. На хана також тиснули мурзи, які засуджували порушення ним угоди з Хмельницьким. Іслам-Гірей III вимушений був відпустити гетьмана, якого з почестями провели до Наволочі.
Гетьман разом з Іваном Виговським, Іваном Богуном (який вивів із-під Берестечка, з обложеного табору, значну частину головної козацької армії) та з іншою старшиною формували нову армію для відсічі польським силам, які рушили до Білої Церкви. У жорстоких боях тут їм було дано відсіч. Почалися довготривалі переговори, які відбувалися на тлі бойових дій, що не припинялися.
28 вересня 1651р. український гетьман Богдан Хмельницький і польський коронний гетьман Микола Потоцький уклали в Білій Церкві мирну угоду, характер якої визначався невдалою для козаків Берестецькою битвою 1651 р. Білоцерківська угода була для України значно обтяжливішою порівняно зі Зборівською.
У травні 1652 р. Б. Хмельницький відновив війну з Польш;ею і Білоцерківська угода втратила силу. Остаточно її перекреслила перемога військ Богдана Хмельницького під селом Батіг на Поділлі.
Батозька перемога, в якій брав участь Іван Виговський, сприяла завершенню справи з династичним шлюбом сина Богдана Хмельницького Тимоша з дочкою молдовського господаря Василя Лупула Розандою і встановленню таким чином українсько-молдовського союзу. Цей союз відігравав значну роль у міжнародних планах Богдана Хмельницького — створи
ти лігу з по дунайськими князівствами, в якій Україна мала б вирішальний вплив. У реалізації цього плану чільне місце відводилося Виговському. Разом з Павлом Тетерею і Тимошем Носачем він очолив шеститисячний загін, ш;о супроводжував Тимоша Хмельницького, та успішно провів переговори, які спочатку мали напружений і драматичний характер. Нарешті ЗО серпня відбулося весілля Тимоша й Розанди.
Але, на жаль, молдовські плани Богдана Хмельницького не вдалося здійснити, хоч ним було проведено чотири походи, у битві під Жванцем (поблизу Кам’янця-Подільського) польське військо опинилося у безвихідному становищі, але хан знову зрадив українське військо і проти волі Богдана Хмельницького розпочав сепаратні переговори з Яном-Казимиром. Богдан Хмельницький послав до Кам’янця-Подільського козацький загін на чолі з Іваном Виговським. Разом з ним вирушили полковники Іван Богун, Григорій Гуляницький, Григорій Лісницький, Федір Джеджалій і Мартин Пушкар, а також генеральний суддя Самійло Зарудний. Хан довго ухилявся від переговорів з українськими депутатами, але змушений був погодитися на тристоронню зустріч у складі генерального писаря І. Виговського, коронного канцлера С. Корицинського і Сефер-Казиаги. Наслідком цих переговорів було відновлення Зборівського миру…
По смерті Богдана Хмельницького в Чигирині на старшинській раді 23-26 серпня 1657 р. гетьманом обрали генерального писаря Івана Виговського. 16-літній Юрій Хмельницький, син Богдана, відмовився від гетьманської влади (гетьманом його обрали п’ять місяців перед тим, коли тяжко хворий Богдан скликав старшинську раду й порушив питання про свого наступника).
Оскільки рада відбулася на гетьманському дворі за зачиненими ворітьми, з обмеженою кількістю учасників, це викликало нарікання серед козаків. Виговський, прагнучи додержатися козацьких порядків, призначив нову раду. На початку жовтня 1657 р. в Корсуні скликали загальновійськову Генеральну раду за участю генеральної, полкової і сотенної старшини, делегатів від рядового козацтва (по два з кожної сотні), а також духовенства. Корсунська рада підтвердила гетьманство Виговського.
Тоді ж, у жовтні 1657 р., на Корсунській раді було оформлено союзний договір зі Швецією, підготовлений ще за часів Богдана Хмельницького. У переговорах зі Швецією Виговський прагнув забезпечити Україні повну самостійність: «Визнати і оголосити Запорозьке Військоз підвладними йому провінціями за вільний і нікому не підданий народ». Україна, твердило-м в договорі, має стати такою державою, як Нідерланди або Швейцарія — республіки, яким за Вестфальським миром по завершенні 30-річної ВІЙНИ в Європі було гарантовано самостійність.
Договір зі Швецією мав оборонний характер. Обидві сторони застережували собі взаємодопомогу на випадок ворожого нападу й зобов’язалися повідомляти одна одну про плани ворогів, а також укладати мирні договори тільки за взаємним погодженням. Умови договору залишалися також торгівлі та інших питань. Обидві країни мали право вільно виходити на торговельні ринки через Пруссію. Україні дозволялося наймати військо й офіцерів у шведських провінціях, а також ремісників і механіків, придбавати зброю та амуніцію.