Виняткове місце в українській літературі кінця XVI ст. і початків XVII ст займає Іван Вишенський, письменник, „що до певної міри — на думку Чижевського — споріднений з полемістами своїм стилем
, що й порушує ті питання, про які пишуть полемісти, але відрізняється від усіх своїх сучасників, як небо від землі. Це один з найвидатніших українських письменників усіх часів, єдиний з письменників тих часів, що його не забуто; його популярність у нові часи підніс Франко своєю поемою”. Вишенський — стверджує Чижевський — має надхнення справжнього пророка. Він висуває такі принципові питання, які цілком виводять його полеміку з рамок його часу та його країни. Полемісти в Україні та їх меценати зовсім не ставили собі тих максимальних завдань, про які мріяв Вишенський: вони хотіли лише оборонити православну Церкву від нападів. А тим часом Вишенський мріяв про перемогу справжнього християнства над усім іншими „сектами і вірами”. Хоч православні українці утворили певну синтезу західньої та східньої культури (Острозька школа), то з кожним роком все більше черпали зі скарбниці західньої культури, але Вишенський не приймав нічого, що приходило з Заходу. Українські релігійні і культурні діячі прагнули створити в Україні такі умовини, в яких православна Церква могла б існувати в межах тодішнього державного й суспільного ладу. А тимчасом Вишенський, виходячи зі старохристиянського аскетизму, висунув утопійну програму „царства Божія на землі”. І хоч він ніякої конкретної програми не розвинув, сучасники вважали його за свого спільника, його твори читали, переписували (але не друкували!) і тому вони дійшли до нас.
Іван Вишенський — біографія
Родився в західній Україні (містечко Судова Вишня біля Львова) між 1538-1550-им роком, перебував він деякий час у кн. Василя Острозького і тут, в Острозі, здобув основну освіту. В 1570-80 pp., як чернець, переселився він на Афон (гора Атос у Греції), що зі своїми монастирями був тоді найбільшим духовим центром православ’я. Тут ченцем сорок років провів у різних монастирях і тут ґрунтовно вивчив релігійну літературу. І тут аскетом-пустинником помер в одній з печер Афона (приблизно 1620 p.). Двічі Вишенський відвідував Україну, а життя народу і його боротьба в жорстоких умовинах національного, соціального та релігійного переслідування стали в його писаннях одною з центральних тем.
Літературну і релігійно-філософічну спадщину Вишенського поділяють на твори написані перед Берестейською унією і після неї, хоч вони мають чимало спільного. Здебільша вони мають форму „Посланій”, які він писав на Афоні, з гарячими пристрасними закликами не кидати батьківської віри православної та жити справжнім християнським життям. Таких посланій написав він близько 20, адресуючи їх до кн. Острозького, до братств, владик і всіх українців.
Першими творами, що з’явились перед Берестейською унією, були «Извещение краткое о латинских прелестях» і «Послание до всіх обще в лядской земле живящих». І цими творами він розпочав полеміку. Він викриває „лжу” латинників і папи відносно старшинства римської Церкви, яка привластила собі право першості в християнськім світі. Він пристрасно викриває зусилля єзуїта Скарги, який обороняв абсолютний централізм римської Церкви, а в творі «Порада», що є частиною послання до кн. Острозького, він дає поради як очистити православну Церкву від усякого зла і єресі. Він захищає старослов’янську мову від опоганення її єзуїтами, докоряє вищому духовенству, яке здобуло собі ряд почестей і залишили народ на поталу. Таврує Вишенський не тільки польську шляхту, але й українське панство, мовляв, „на панів руського роду не надійтесь!”.
Найсильнішим твором Вишенського є «Писание к утекшим от православной віри єпископам». Це була відповідь Вишенського на Берестейську унію та на єзуїтські практики на захист цієї унії.
Крім проблем національно-соціального характеру та релігійної нетерпимості. Вишенський гостро виступає теж проти залишків давнє українських народних обрядів, ба, навіть проти ярмарків, на яких творилися «всякі ігрища бісовські» з танцями і музикою. Він радить викорінити з українських народних обрядів і звичаїв залишки дохристиянського поганства, навіть колядки, щедрівки, обжинкові пісні, тощо, називаючи все це диявольським позорищем. Він прагне зміни існуючого ладу в церкві, в народних і суспільних інституціях і на цьому будує свою власну програму, своєрідну філософію церковну і педагогічну.
Борючись за чистоту християнства виступає він теж проти латинської освіти й науки, як носіїв католицизму і полонізації, бо ці науки поставлені на службу поневолення людини й утвердження деспотії, а науки повинні в першу чергу захищати правду. В цьому ж дусі він розвиває свою програму освітньої справи в Україні; звертаючись до братчиків він виступає проти фальшивої діялектики, хитрощів логіки і багатослівної риторики, а натомість пропонує вивчати релігійні книжки; замість вивчання науки Аристотеля чи Платона, пропонує вивчати науку і писання апостолів.
Твори Вишенського віднайдені 1858 p., вперше частково опубліковані М. Костомаровим у 1865 p., стали з того часу предметом досліджень багатьох учених (Г. Житецького, А. Кримського, М. Сумцова, В. Переца, І. Франка та інших).