В дерев’яному будиночку на високій горі, в сім’ї дрібного чиновника-канцеляриста Полтавського магістрату народився 9 вересня 1769 року Іван Петрович Котляревський.
Серед цієї мальовничої природи й минули дитячі та юнацькі роки. Жили, щоправда, Котляревські бідно, хоч були дворянами і навіть мали декілька родин кріпаків. Тож дитинство своє хлопець провів у нестатках, нічим не виділяючись серед однолітків. За свідченням біографа, Іванові Котляревському доводилось нерідко «вдовольнитися одним шматком хліба й ходити босим; але жива й весела вдача допомагала йому переносити домашні нестатки. З дитячих років виявилась у нього охота до читання і старанність у заняттях».
Початкову освіту хлопець здобув у дяка, а 1780 року вступив до Катеринославської (за назвою єпархії) семінарії у Полтаві — духовного закладу зі старими, віджилими традиціями.
У навчанні переважала схоластика, зубрячка; жили бурсаки в надзвичайно тяжких умовах, старші знущалися з молодших.
Але на той час в семінарію вже починали проникати і нові віяння. Бурсак Котляревський вивчає стародавні, німецьку і французьку мови, ознайомлюється з античною літературою, зокрема з творчістю великого римського поета Вергілія.
Виявляє він також інтерес до творчості Сковороди, Ломоносова, Кантеміра. Захоплюється віршуванням.
Не маючи потягу до духовної кар’єри, І. Котляревський, після смерті батька, залишає 1789 року семінарію, хоча його, як одного з кращих учнів, збиралися послати до Петербурга для дальшого навчання. І двадцятирічний юнак починає канцелярську службу в Полтаві. Ця служба давала певне матеріальне забезпечення, однак майбутнього письменника нестримно тягло в гущу народу, і з 1793 року він стає за домашнього вчителя в поміщицьких маєтках Полтавщини. Тут, у сільських умовах,
І. Котляревський пильно приглядався до народного побуту і звичаїв, ходив на зборища і забави народні і сам, переодягнений, брав участь у них. Саме в роки вчителювання Котляревський переробляє в бурлексному стилі поему Вергілія «Енеїда». Вже перші частини його «перелицьованої» «Енеїди», поширюючись у рукописних списках, набувають популярності серед читачів.
Високий худорлявий чоловік в солом’яному селянському брилі вийшов за ворота своєї садиби, яка примостилася на горі, і завернув до альтанки, щоб помилуватися навколишнім чарівним краєвидом: внизу серед розкішних луків повивається спокійна Ворскла, далі потопають у вишневих садках і тополиних гаях хутори і села, а ген аж на видноколі мріють темні ліси…
Простує чоловік стежиною, а навстріч йому все трапляються земляки, що зранку вибралися до церкви, й шанобливо вітаються
— Здоров будь, пане Іване Петровичу!
— Здоровенькі були, добродію-куме!..
Поважають і люблять його полтавчани, особливо прості трударі. Та й він же, хоч і на пенсії, все дбає про них, чимало всього робить, щоб полегшити їм гірку долю. А скільки встиг зробити раніше, коли обіймав посаду попечителя «богоугодних закладів», виявляючи гуманне ставлення й повагу до кожного трударя!..
Сповнюється радістю його серце, спливають у пам’яті недаремно прожиті роки…
Протягом 1796—1808 років І. Котляревський служив в армії, брав участь у російсько-турецькій війні, зокрема в боях під Бендерами та в облозі Ізмаїла, «виявивши хоробрість, мужність і неустрашимість», як відзначалося в рапорті; був нагороджений орденом Анни 3-го ступеня. В армії не полишав літературної діяльності.
1798 року в Петербурзі видано перші частини «Енеїди», однак без згоди на те автора. 1808 року вийшло друге видання. Саме тоді І. Котляревський виходить у відставку в чині капітана та їде до Петербурга, сподіваючись влаштуватися на цивільну службу. Відповідної посади йому не вдалося підшукати, і поет спішить до близької його серцю Полтави. Тут з 1810 року він обіймає скромну посаду наглядача Полтавського будинку для виховання дітей бідних дворян і виявляє неабиякий педагогічний хист. Просвітитель за своїми переконаннями, І. Котляревський прищеплював учням ідеї гуманізму, справедливості, дбав про їхнє матеріальне забезпечення. Педагогічна робота забирала багато часу й сили, однак на дозвіллі поет і далі працював над «Енеїдою»г видавав рукописний сатиричний журнал «Полтавская муха».
В 1818 році І. Котляревський стає директором новоствореного Полтавського театру. Тоді він і познайомився з молодим талановитим актором-кріпаком М. С. Щепкіним, який прибув з Харкова в складі трупи І. Штейна; бере найактивнішу участь у викупі його з кріпацтва, сприяє розвитку художнього хисту митця, саме для нього, як свідчать сучасники, пише роль Виборного у п’єсі «Наталка Полтавка». 1819 року за участю М. С. Щепкіна побачили світло рампи і «Наталка Полтавка» і «Москаль-чарівник».
1827 року український поет дістає почесну посаду «попечителя богоугодних заведений» — шкіл, лікарень, будинку престарілих — і виявляє й тут своє гуманне ставлення до простих людей. Дає їм добрі й корисні поради, а по змозі допомагає тим, хто до нього звертається.
1835 року І. Котляревський через хворобу виходить у відставку і всі останні роки свого життя готує до друку власні твори, зокрема нове повне видання «Енеїди», хоч побачити його авторові вже не довелось.
«Енеїда», над якою І. Котляревський працював з перервами майже тридцять років, є його першим за часом написання і за значенням художнім твором. Вихід у світ уже трьох її частин став епохальним явищем в історії української культури, в духовному житті народу. За визначенням О. Білецького, «Енеїда» з’явилася в час, «коли історичні обставини поставили під знак питання дальше майбутнє української мови, а також і всієї української культури. Бути чи не бути українському народові, який втратив останні рештки автономії, який перетворився в малій своїй частині в «малоросійське дворянство», а в більшій — у кріпаків і все сильніше відчував соціальний і національний гніт царського уряду? Бути! — відповіла на це запитання поема Котляревського».
І хоч «Енеїда» є бурлескно-травестійним твором, поет зобразив у ній яскраво і глибоко типові українські національні характери, побут, реальні ситуації і колізії, породжені історичним життям тогочасної суспільності. Він викрив паразитизм поміщицько-кріпосницьких верств, висміяв бюрократично-канцелярських небокоптителів, висловив щире вболівання за страждання простого люду.
В історичну заслугу І. Котляревському як авторові «Енеїди» ставимо те, що він перший серед українських письменників сміливо і впевнено обрав шлях народності та національної самобутності. Його поема знаменувала нове художнє явище — формування в українській літературі початків нового творчого методу — реалізму, і написана була живою народною мовою.
Так само великого національного і культурного значення набула драматургічна діяльність І. Котляревського. Створюючи свої п’єси, він ішов від реального національного життя, робив дальший крок, порівняно з «Енеїдою», по шляху реалізму і народності. Зокрема «Наталка Полтавка», як писав С. Дурилін, «зачала український театр, і більш того, з цієї п’єси починається повноцінний художній, могутній український театр».
Твори І. Котляревського користувалися величезною популярністю серед простих трударів. Як розповідають, один селянин віддав за «Енеїду» 5 карбованців сріблом — усе своє заощадження!
Знав поета кожний житель Полтави. Тож з легкої руки батьків твори його входили і в коло читання дітей, ставали діти і глядачами його популярних серед народу п’єс, слухачами його пісень.
На схилі свого життя І. Котляревський заповів друзям невеликі свої пожитки — книги, речі, леваду біля будинку, ще раніше відпустив на волю кріпаків. Помер він 10 листопада 1838 року. В Полтаві його поховано, споруджено пам’ятник на могилі, а будинок перетворено на меморіально-літературний музей.