Так минуло два роки. Очевидно, гетьман, як і раніше, перебував у полоні суперечливих думок, накреслював різні політичні комбінації. Він то підтримує листування з княгинею Дольською (це був один з каналів зв’язку із С. Лещинським), то перериває його, то зашифровує листи, то розкриває їх зміст Петру І. Переломною у болісних роздумах гетьмана над формуванням своєї політичної лінії стала, очевидно, нарада, скликана Петром І у Жовкеі (квітень 1707 р.). Деталі розмов гетьмана з царем та іншими воєначальниками нам не відомі. Але ми добре знаємо, з яким настроєм І. Мазепа залишив стіни царської ставки. Тоді він заявив старшині: «Если бы я Богу так верне и радительне служил, получил бн наиболшое мздовозданіе, а здесь хотя б в ангела преминился, не могл бых службою и верностію моєю жадного получить благодарствія» Важко сказати, що мав на увазі гетьман. Але ясно одне: кинута ним фраза була не випадковою, приховувала потаємний зміст.
До І. Мазепи і старшини доходили чутки одна за одну тривожніша. Ремствували запорожці на надзвичайно важкі умови царської служби, підняли голос городові козаки, послані на кріпосні роботи у Київ. їм заборонялося відлучатися додому, їх переслідували голод і холод, насильства царських офіцерів, які били козаків палками, знущалися, гвалтували їхніх дружин і дочок. Незабаром надійшов указ Петра І про майбутні реформи у козацькому війську, що передбачали перетворення традиційних полків у драгунські.
Атмосферу невизначеності і навіть страху посилювали невблаганне просування шведських військ по литовських землях, паніка серед його польських союзників, відступи царських полків. І. Мазепа все більше і більше утверджувався у думці про необхідність використати шведів у боротьбі з Росією.
Однак Карл XII відмовився прийняти цю пропозицію. Натомість не шкодував обіцянок польський король. У листопаді 1707 р. він звернувся з універсалом до населення України, в якому закликав його повернутися «до давніх свобод і вольностей під батьківське і дідичне панування польського королівства» Звичайно, це звернення не було обнародуване. Саме тоді Петру І надійшов відомий донос В. Кочубея, в якому говорилося про антимосковські настрої І. Мазепи. Проте гетьман ще більше утаємничив свої плани, але не переглянув їх. Більше того, десь на початку 1708 р. його уповноважений уклав союз з Карлом XII і Станіславом Лещинським. М. Андрусяк, проаналізувавши умови угод, прийшов до висновку, що та частина, яка торкалася українсько-шведських взаємин, обмежувалася виключно військовою стороною. Натомість договір з Річчю Постоли-тою мав політичний характер — він передбачав перехід України під владу польського короля на правах, аналогічних Великому королівству Литовському. Мазепа одержував Полоцьке й Вітебське воєводства і титул князя Цей аспект українсько-польської угоди підтверджує також ряд інших джерел У контексті цих подій стає зрозумілим свідчення П. Орлика про те, що особи з найближчого оточення І. Мазепи «пакта Гадяцкие читали» — тобто, відому угоду, що її 1658 р. підписав І. Виговський з польським королем.
Наступний розвиток подій показав, що І. Мазепа все ще вагався. Одержавши наказ Петра І йти з військом на Стародубщину, він зволікає, обдумує ситуацію, вдає з себе вірного слугу царя. Відомі його накази про забезпечення провіантом російської армії, розпорядження про зміцнення укріплень Стародуба, Чернігова, Ромен, Гадяча, припис публічно молитися у церквах, аби бог дарував царю перемогу над єретиками-шведами Зрозуміло, що така двозначність поведінки та млявість дій гетьмана не могли не позначитися на успіху задуманої акції. Як засвідчує П. Орлик, політику зволікань І. Мазепа продовжував і в наступному тижні. Це викликало відповідну реакцію близької йому частини старшини, яка вимагала діяти швидше.
Лише звістка про прибуття О. Меншикова змусила лівобережного правителя змінити лінію поведінки. Він повертається із Борзни в свою резиденцію в Батурин, дає останні розпорядження і зважується на рішучий крок… Залишивши у місті досить сильну залогу у складі чотирьох полків сердюків і ряду сотень городових козаків, гетьман прибув у Короп, а 25 жовтня 1708 р., переправившись з 4-6 тис. козаків через Десну, попрямував на з’єднання з армією Карла XII. Військо гетьмана насторожено зустріло новину про перехід на бік шведського короля. Очевидно, не до кінця переконала його у доцільності задуманої акції і блискуча промова, виголошена І. Мазепою після переправи. «Братья,— сказав гетьман,— пришла наша пора; воспользуемся представившимся случаем: отомстим москалям за их долговремен-ное насилие над нами, за все совершенньїя ими жестокости и несправедливости, охраним на будущия времена нашу свободу и права козацкие от их посягательств! Вот когда пришло время свергнуть с себя ненавистное ярмо и сделать нашу Украйну страною свободною и ни от кого не зависимою. Вот к какой будущности я вас призываю. Вы, братья, верно достигните зтой цели при вашем мужестве и при содействии шведского короля, который предлагает вам воевать против москалей вместе со шведами». Про неоднозначну реакцію на промову І. Мазепи свідчить той факт, що іще до прибуття у ставку Карла XII частина козаків залишила гетьмана і повернулася за Десну.
Увечері 28 жовтня 1708 р. І. Мазепа був уже в таборі шведів. Наступного дня відбулася аудієнція у короля.
Гетьман виголосив латиною коротку промову, в якій дякував шведам за допомогу у боротьбі проти московського царя. З перших же хвилин зустрічі він сподобавод Карлу XII і його сановним придворним.
Тим часом по-іншому розгорталися події у таборі російських військ. Почали надходити перші звістки про перехід гетьмана на бік шведів. Насамперед про це довідався О. Меншиков, який відправив гінця з новино у ставку Петра І. Сьогодні важко сказати, якою була перша реакція царя на повідомлення. Зрозуміло одне — російський самодержець був на грані нервового потрясіння. Проте незабаром цей стан пройшов, і Петро І один за одним видав ряд маніфестів, у яких сповіщав український народ про перехід лівобережного правителя на бік шведів, демагогічно декларував тезу про зольності і свободи «малоросіян» та закликав старшину з’їхатися для виборів нового гетьмана. Протягом листопада 1708 р. відбувся ряд воєнно-політичних акцій, які надовго закарбувалися у народній пам’яті. 2 листопада війська О. Меншикова взяли штурмом Батурин: місто було зруйновано, а всіх мешканців знищено. Надалі репресії не припинялися. Вони торкнулися не лише прибічників Мазепи, а й людей, далеких від політики — тисячі козаків зазнали тортур, знущань, а нерідко і шибениці. Зрозуміло, що політика репресій деморалізувала не лише старшину, а й широкі кола козацького стану. 6 листопада у Глухові пройшли вибори «вільними» голосами нового гетьмана. Ним став стародубський полковник Іван Скоропадський. Ще напередодні за наказом царя була влаштована церемонія заочного суду над І. Мазепою. З опудала, яке сиволізувало гетьмана, було знято і розірвано стрічку Андріївського кавалера, а кат повісив його на спеціально спорудженій шибениці.
12 листопада відбулася церемонія проголошення церковної анафеми. У Глухові зібралися представники українського та російського духовенства. Далі, як повідомляє урядове джерело, після молебня у Троїцькій Соборній церкві «митрополит, архиепископ и єпископ с духовними особи вора и изменника Мазепу предали вечному проклятию. Потом Новгорода протопоп Афанасий Заруцкий сказивал козанье, напоминая о прежде бивших изменниках пространно и о проклятий вора Мазепи» Тоді ж у присутності численних православних ієрархів, бояр і царевича Олексія Петровича в Успенському соборі Москви також було оголошено прокляття І. Мазепі. Але Петро І діяв не тільки батогом, а й пряником. За його наказом величезні маєтки, матеріальні цінності І. Мазепи та його прибічників переходили до осіб, що залишилися вірними скіпетру російського монарха. Грамоти обіцяли прощення всім тим рядовим козакам, хто знову повернувся під протекторат московського царя.
Документи надзвичайно слабо висвітлюють перебування І. Мазепи в ставці Карла XII. Добре відомо, що його продовжували терзати сумніви. Маніфести, які розсилались по різних полках України, не мали того успіху, на який розраховував гетьман. Козаки та селяни насторожено й недовірливо зустрічали його посланців. Байдуже були сприйняті також універсали шведського короля. Натомість спроби реквізиції з козацьких і селянських господарств продовольства наштовхнулися на рішучу протидію народу. Факти справжньої партизанської війни, яка розгорнулася тоді на Лівобережній та Слобідській Україні, відзначають найрізноманітніші джерела, сучасники та учасники тих подій Особливо похитнув упевненість гетьмана перехід на сторону Петра І ряду полковників та представників генеральної старшини, що з кінця жовтня перебували разом з І. Мазепою в шведському таборі.
Єдиним успіхом у ці тривожні для І. Мазепи дні став перехід на його бік частини запорожців на чолі з кошовим отаманом Костем Гордієнком. Колишні вороги об’єдналися на спільній антиросійській платформі. Наприкінці 1709 р. у Великих Будницях відбулася зустріч запорожців з І. Мазепою і Карлом XII. 8 квітня, очевидно, в результаті переговорів обох сторін (за участю запорожців) було укладено нову шведсько-українську угоду на жаль, її тексту дослідники не мають. Реконструювати зміст цього важливого документа дозволяє праця придворного проповідника шведського короля Г. Норберга, а також відомий «Вивід прав України» П. Орлика, процитуємо повністю цей договір у переказі писаря: «І. Й. К. В. зобов’язується обороняти Україну і прилучені до країни козаків землі й негайно вислати туди задля цього помічні війська, коли вимагатиме того потреба і коли помочі цієї проситимуть князь і Стани. Війська ці, вступаючи в країну, будуть під командою шведських генералів, але під час операцій на Україні И. В. довірить керування ними князеві та його наступникам і це триватиме доти, доки Україна потребуватиме того війська, котрому Й. К. В. видаватиме платню, а козаки постачатимуть хліб і харчі.
- Все, що завоюється з бувшої території Московщини, належатиме на підставі воєнного права тому, хто цим заволодіє, але все те, що — як виявиться, належало колись народові українському, передасться й задержиться при українським князівстві.
- Князь і Стани України, згідно з правом, яким досі користувалися, будуть заховані і вдержані на всім просторі князівства і частин прилучених до нього.
- Іван Мазепа, законний князь України, жодним способом не може бути нарушений у володінні цим князів ством; до його смерти, яка — треба сподіватися — не наступить ще довго. Стани України заховають всі вольності згідно з своїми правами та стародавніми законами.
- Нічого не зміниться в тому, що досі зазначено, що до герба й титулу князя України. Й. К. В. не могтиме ніколи присвоїти цей титул і герб.
- Для більшого забезпечення як цього договору, так і самої України, князь і Стани передадуть: Й. К. В. на весь час, поки тягтиметься ця війна, а з нею і небезпека, деякі з своїх городів, а саме Стародуб, Мглин, Батурин, Полтаву, Гадяч.
Уповноважені Його Величества Царя зазначають:
- Що Україна ніколи не була незалежною, що з-під ярма невірних визволила її подібна зброя Його Царського Величества.
- Що коли б змінити щось, то цим би порушилося умови Карловицького договору.
М. С. Грушевський на підставі документів, датованих уже 1700—1711 рр., наводить дещо інше формулювання цього договору: «Україна обох сторон Днепра з військом Запорозьким і народним Малоросійським має бути вічними часами свобідною від всякого чужого володіння» Питання про ідентичність цитованого документа з текстом угоди 1708 р., гадаємо, дискусійне. Але залишимо його остаточне вирішення дослідникам і повернемось до реалій того часу.
А вони складалися не на користь І. Мазепи. У травні 1709 р. царські війська полковника Яковлева зруйнували Запорозьку Січ і знищили велике число козаків. 27 червня відбулася битва під Полтавою, в результаті якої шведи зазнали поразки і змушені були втікати у турецькі володіння. Разом із своїм союзником через Переволочну з рештками козаків переправився І. Мазепа. Розпочався тривалий і складний перехід по степових районах Північного Причорномор’я. Важко відновити думи колишнього володаря величезних багатств Гетьманщини. Загроза захоплення у полон та неминучої розправи з боку Петра І змушувала його невпинно гнати стомлених коней, шукати найкоротших шляхів до Бугу, на правому березі якого був порятунок. Лише 8 липня І. Мазепа, Карл XII, козацька старшина і шведські генерали зійшли на турецький берег. Знову почався важкий перехід до літнього анкерманського степу. Нарешті 1 серпню втікачі дісталися Бендер. Проте бажаний спокій не прийшов. Стало відомо, що Петро І неодноразово просив турецькі власті видати Мазепу. Щоправда, Туреччина, відмовилася це зробити. Але хто-хто, а гетьман добре знав звичаї Оттоманської Порти. Прохання царя, помножене на золоті червінці, рано чи пізно буде виконане.
Нервове напруження останніх місяців, жорстокі невдачі, провал планів та задумів, безперечно, підірвали здоров’я старого гетьмана. І. Мазепа почав хворіти. Відчуваючи наближення смерті, він наказав спалити документи, що належали йому, висповідався перед священиком, якого спеціально доставили із Ясс. 2 жовтня 1709 р. гетьман тихо помер у селі Варниці неподалік од Бендер.
Похорони І. Мазепи були обставлені надзвичайно пишно й урочисто. Багато споряджену домовину везло шестеро білих коней, в останню путь покійника супроводжували рядові козаки, старшина, Карл XII. Грали сурми, віддаючи останні почесті небіжнику, гриміли мушкетні залпи. Поховали І. Мазепу у кафедральній церкві св. Юрія в м. Галаці.
Сьогодні ми можемо сперечатися, говорити у метафоричній формі чи шукати помилки у діях гетьмана, погоджуватися, чи не погоджуватися з його окремими вчинками. Незаперечним лишається тільки той факт, що політичний крок І. Мазепи у 1708 р. відбивав потаємні настрої частини козацького суспільства, яке прагнуло бачити Україну незалежною державою.