Іван Іванович Манжура народився 31 жовтня 1851 року в м. Харкові. Батько його, дрібний чиновник, перебував у постійних конфліктах з начальством і тому повсякчас лишався без роботи.
До тринадцяти років, коли помер батько, хлопець з’їздив і сходив пішки сотні верст по Харківщині та Катеринославщині.
Па малого Івана звернула увагу рідна тітка по матері — дружина професора О. Потебні.
Хлопця віддали до повітової школи, а згодом, як кращого учня, його прийняли на казенний кошт до Харківської гімназії. Дев’ятнадцяти років Івана за непокірну вдачу виключили з шостого класу гімназії.
1870 року І. Манжурі вдається вступити до Харківського ветеринарного інституту, але й звідти його скоро виключили за неблагонадійну поведінку.
Не здобувши вищої освіти, майбутній письменник працює на різних дрібних посадах, мандрує по селах, містечках
Катеринославщини, збирає народні казки, приповідки, записує народні пісні. Частина зібраного ним фольклорного матеріалу була опублікована у різних виданнях.
Захоплений мужньою боротьбою слов’янських народів проти турецьких загарбників, І. Манжура 1875 року виїжджає до Сербії. У бою з турецькими військами його поранено, і після одужання він повертається на Катеринославщину. Працює вчителем, наглядачем поштової станції, захоплюється фольклором. Матеріальна скрута примушує І. Манжуру збирати колекції рослин, комах, тварин, продавати їх і з цього жити.
1884 року І. Манжура переїжджає до Катеринослава, де співробітничає в газетах «Екатеринославский листок», «Днепр».
У щойно організованому тижневику «Степь» в 1885—1886 pp. під псевдонімом Івана Калічки з’явилися перші вірші поета, написані ним в ранній період творчості. Тоді він написав і видав окремою книжкою переробку двох народних казок. Це був найплодотворніший період в житті письменника.
Ісхорико-філологічне товариство при Харківському університеті обирає 1887 року І. Манжуру своїм дійсним членом. Однак матеріальне становище молодого поета лишалося тяжким: він тиняється по знайомих, ночує по чужих хатах. Адже літературна праця майже нічого не давала йому.
Після довгих цензурних митарств, за допомогою О. Потебні, 1889 року І. Манжурі пощастило видати свою першу збірку поезій «Степові думи та співи». Тоді ж він починає укладати нову збірку віршів «Над Дніпром» і збірку літературно опрацьованих казок під загальною назвою «Казки та приказки і таке інше». За життя поета обидві книги не побачили світу.
Сім’я їхня переїжджала з місця на місце. Батько ніде довго не затримувався: скрізь його підстерігали невдачі, цькувало начальство.
У спеку чи в стужу, серед білого дня чи серед ночі треба було зриватися з місця й рушати в дорогу: мати пригортала Івасика до грудей, вмощувалась на підводі…
Так тривало, аж поки Івасикові минуло п’ять років. Тоді померла мама. Хлопчика взяла до себе бабуся. Здавалось, буде над головою стріха. Але батько забрав сина з собою, і знову потяглися довгі дні вимушених мандрів. Недарма бабуся казала внукові: «Так тобі, мабуть, голубе, на роду написано — вік мандрувати…»
І бабуся не помилилася.
Поезія І. Манжури пройнята роздумами «про кращу убогому людові долю», палким бажанням «стати краю рідному в послузі». Такі його вірші, як «Босяцька пісня», «Веснянка», «Степ», «Щира молитва» та інші відзначаються реалістичністю малюнка, правдивим і неприкрашеним відображенням пореформеного села.
У багатьох творах поет показав тяжке становище трудящої жінки-матері, дівчини-наймички, безрадісну долю дітей-сиріт.
Ці поезії набули особливої популярності серед юних читачів.
Чільне місце в творчості І. Манжури посідають його поеми-казки «Трьомсин-богатир» та «Іван Голик». Обидва твори побудовані на сюжетах народних казок про лицарів-богатирів, які уособлювали кращі риси народного характеру, погляди народу на правду й кривду. Написані вони протягом 1885—1886 pp., коли поет багато мандрував. Переплітаючи матеріал казково-фантастичний з картинами реального життя запорозьких козаків, поєднуючи елементи казкові, фольклорні з літературними, І. Манжура насичує казково-легендарний сюжет своїх поем певним реальним, соціальним змістом. Обидва твори становлять інтерес як для дорослого, так і для юного читача.
На жаль, і «Трьомсин-богатир», і «Іван Голик» не були опубліковані за життя автора. Лише через двадцять років після смерті І. Манжури побачила світ поема-казка «Трьомсин-богатир» а «Іван Голик» пролежав у рукописі понад сімдесят літ і видрукуваний лише за нашого часу.
У своїх поемах-казках, як пояснював І. Манжура в листі до Потебні, він прагнув намалювати «легким віршем» яскраві картини, які б зацікавили «паруботу і школярів», були б для них корисними і повчальними. Обидва твори й справді відзначаються літературною довершеністю, прозорістю, легкістю форми. Їх можна поставити в один ряд з відомими поемами-казками Івана Франка.
Певний інтерес становить ще один великий віршований твір І. Манжури — «Казка про хитрого Лисовика і про других звірів та про те, що він їм, а вони йому накоїли», написана 1886—1887 pp. Це переробка відомої казки Гете «Рейнеке-Лис» власне шести її пісень, але виконана так, що становить викінчену цілість. Як і «Трьомсин-богатир» та «Іван Голик», «Казка про хитрого Лисовика…» десятки літ пролежала в рукописі і тільки в 1961 р. побачила світ.
Крім названих, перу І. Манжури належать казки «Лиха година»г «Чорт у наймах», «Злидні», «Пан брехун», приказки у віршах «Мачуха», «Циганова робота», «Мед та Редька», «Дві Миші» та ін. Ці твори відзначаються дотепністю, досконалістю віршованої обробки.
Знесилений хворобою, постійними мандрами та недоїданням, І. Манжура одного разу впав просто на вулиці міста. Чужі люди підібрали його, одвезли до лікарні, де 15 травня 1893 року він помер. В Катеринославі І. Манжуру було й поховано.