Іван Матвійович Стешенко — відомий український громадсько-політичний діяч, педагог, літературознавець, письменник, перекладач.
Він був одним із тих. хто доклав чимало зусиль для розбудови незалежної Української держави в 1917-1918 рр. і залишив глибокий слід подвижницької діяльності на ниві вітчизняної науки, зокрема українознавства і педагогіки.
Народився І. Стешенко в Полтаві, в сім’ї відставного унтер-офіцера і полтавської міщанки. Дитинство Івана минало на околиці міста, де батьки придбали будинок для великої родини. Характер хлопчика гартували життєві трудноті, нестатки
та сімейні негаразди. Виховуючись у багатодітній родині (дев’ятеро дітей — чотири сини і п’ять дочок). Іванко зростав стриманим, чемним, працьовитим і відповідальним.
Попри труднощі, батьки намагалися дати дітям гарну освіту. Спочатку Іван навчався у Полтавській міській школі, а з дев’яти років — у Полтавській класичній гімназії. У цей період проявилася надзвичайна обдарованість хлопця: неабиякі здібності до вивчення іноземних мов. велике зацікавлення історією, зокрема історією українського народу. Тоді ж виявився його поетичний хист. Свої перші вірші Іван написав російською мовою, оскільки до сьомого класу не усвідомлював себе українцем. Перелом у його світосприйнятті відбувся під час мандрівок навколишніми селами, де він ознайомлювався із життям, побутом та звичаями селян, і це підштовхнуло його до ґрунтовного вивчення рідної мови. Особливу роль у формуванні світогляду юного
Стешенка відіграли зустріч із полтавським земським лікарем О. Кривком, який заронив удушу підлітка любов до рідного народу, а також знайомство із засновниками політичного гуртка тарасівців (таємне братство, що здійснювало організаційно-виховну роботу, спрямовану на формування національної самосвідомості українців), котрі винаймали квартиру в будинку Стешенків.
Вищу освіту Іван здобував на історико-філологічному факультеті Київського університету св. Володимира, до якого вступив у 1892 р. Із захопленням займався науковою, дослідницькою роботою. Його студентські літературознавчі твори та історичні розвідки вирізнялися самостійністю мислення, творчим підходом, різноманітністю тематики. Одну зі своїх праць І. Стешенко присвятив М. Гоголю. У ній він дійшов висновку, що Микола Васильович «був би кращим письменником, аби писав мовою свого народу, себто українською».
Підчас перебування в Києві юнакові пощастило познайомитися з визначними представниками української інтелігенції — родинами Старицьких. Лисенків. Косачів. Він брав участь у роботі літературно-мистецького гуртка «Плеяда», де долучився до перекладацької роботи. У 20 років переклав з латині «Метаморфози» Овідія Назона. І. Стешенкові також належать переклади з французької мови творів Ф. Könne і П.-Ж. Беранже та переклади віршів болгарських поетів. Разом з М. Старииьким він переклав «Орлеанську діву» Ф. Шиллера. У 1896 р. у Львові вийшла друком оригінальна драма І. Стешенка «Мазепа».
В університетські роки в Івана сформувалися певні світоглядні переконання. Вступивши до української студентської громади, він захопився ідеями М. Драгоманова, став учасником наймолодшого гуртка драгоманівців. заснованого в 1888 р. Гуртківці підтримували зв’язок із Русько-Українською радикальною партією, поширювали журнал «Народ», який вона видавала, надсилали до редакції кореспонденції. Така співпраця сприяла ознайомленню з марксизмом, що зумовило утворення в 1896 р. першої української соціал-демократичної організації — «Групи українських соціал-демократів». До неї ввійшли: М. Коцюбинський. Леся Українка, Олена Пчілка, Б. Ратнер. П. Канівець, П. Тулуб, П. Тучапський та ін.
У 1896 р., після закінчення університету, І. Стешенко розпочав педагогічну діяльність-працював лектором у Фундуклеївській жіночій гімназії м. Києва. Але невдовзі його було заарештовано за політичні переконання і після п’ятимісячного ув’язнення в Лук’янівській тюрмі вислано за межі Києва без права вчителювання і проживання в університетських містах.
У 1897-1900 рр. І. Стешенко. разом із дружиною О. Старицькою (дитяча письменниця, донька М. Старицького). жив і працював на чернігівському хуторі М. Садовського та М. Заньковецької. Цей період його життя позначений плідною літературною, перекладацькою та науковою діяльністю. Ще в студентські роки Іван захоплювався постаттю І. Котляревського, його славнозвісною «Енеїдою»: вивчав історію написання твору, своєрідність його поетики. Після закінчення університету молодий філолог не полишив улюбленої справи і продовжив досліджувати творчий доробок письменника. У цей період з’явилися такі роботи, як «Поезія Котляревського», «Котляревський і Осипов. їхні стосунки». «Найдавніший список “Наталки-Полтавки” І. Котляревського (1820 р.)». «Іван Петрович Котляревський — автор української “Енеїди”» та ін.
Літературознавці, сучасники вважали І. Стешенка одним із найкращих знавців творчості 1. Котляревського. Саме Івану Матвійовичу було доручено прочитати доповідь «Про художньо-літературне значення творів Котляревського! його заслуги» на відкритті пам’ятника письменникові в 1903 р.
Одночасно з літературознавчою діяльністю І. Стешенко формувався і як поет. У 1899 р. побачили світ його «Хуторні сонети», а в 1901-му — «Степові мотиви». Ці збірки ліричних віршів пронизані любов’ю до рідного краю, вболіванням за долю свого народу, бажанням бачити його щасливим.
Після повернення до Києва Іван Матвійович, оскільки йому було заборонено викладати, спочатку працював в управлінні Південно-Західної залізниці у Києві, а згодом — особистим секретарем голови Київської міської думи. Поза службою ВІН ВІВ активну громадську роботу: був членом національно-культурної організації «Стара Громада», у 1904 р. став секретарем Київського літературно-артистичного товариства, на одному із засідань якого виступив із закликом про скасування заборони українського друкованого слова.
Починаючи з 1905 р. І. Стешенко опублікував низку статей із мовного та національного питань: «Об украинской национальной школе», «О так называемом украинофильстве», «Холмская Украина и меры к ее сохранению», «Украинофилы», «Исторические промахи и украинский язык». У них автор доводив думку про необхідність створення національної школи та запровадження української мови в усіх сферах життя. Однією з головних тем праць І. Стешенка було національне питання. У роботі «Украинофилы» він зазначав, що стосовно свідомих українців це застаріле поняття. Українофілом можна назвати не лише українця, який любить українську культуру, мову та знає звичаї, традиції української нації тощо. Свідомого українця треба називати патріотом. Переконаний у необхідності відродження національної свідомості народу. І. Стешенко всю працю літератора, критика, публіциста, а пізніше — державного діяча спрямовував на виховання, підвищення культурного рівня й політичного світогляду українського народу.
Влітку 1905 р. 1. Стешенка було заарештовано вдруге. Відновити педагогічну діяльність, яку він цінував більше за будь-яку іншу, вдалося в 1906 р. Спочатку він працював у чоловічій гімназії м. Слуцька Мінської губернії, а наприкінці 1907-го вся сім’я переїхала до Києва. Іван Матвійович влаштувався працювати у іншу Комерційну школу, де викладав історію української та західноєвропейських літератур. Також він читав лекції на Вищих жіночих курсах і в Музично-драматичній школі М. Лисенка. Не полишав І. Стешенко й активної громадської та культурно-наукової діяльності. Разом з Б. Грінченком, С. Шеметом і В. Винниченком був організатором установчих зборів Київського товариства «Просвіта» (1906). виступав з рефератами і доповідями на його засіданнях і публічних зборах. У 1908 р. Івана Матвійовича було обрано секретарем, а згодом — товаришем голови Українського наукового товариства в Києві.
У цей час І. Стешенко як літературознавець опублікував грунтовні праці: «Історія української драми». «Українські шістедесятники», досліджував творчість українських письменників: Т. Шевченка, М. Гоголя. Лесі Українки. М. Коцюбинського. Панаса Мирного, П. Куліша та ін.
Напередодні Першої світової війни Іван Матвійович, продовжуючи літературно-критичну діяльність. активно виступав на сторінках «Літературно-наукового вісника» і педагогічного часопису «Сяйво» (був також його редактором), постійно співпрацював із соціал-демократичним журналом «Дзвін», заснованим Л. Юркевичем і Д. Антоновичем.
Із перших днів Української національної демократичної революції 1917-1918 рр.. унаслідок якої було закладено основи української державності. І. Стешенко перебував у центрі бурхливих політичних подій. Він був одним із тих громадських діячів, завдяки зусиллям яких створена в березні 1917 р. Українська Центральна Рада (УЦР). об’єднавши (крім поміркованої частини інтелігенції) представників соціалістичних, кооперативних, студентських. наукових та інших громадських організацій, на початку свого існування стала керівним органом і центром національного відродження України.
Процес формування УЦР як органу державного будівництва в масштабах усієї України значною мірою завершився на Всеукраїнському конгресі, який відбувся 6-8 квітня 1917 р. На ньому І. Стешенка було обрано до УЦР від просвітницької організації Києва разом з такими діячами українського відродження, як Л. Старицька-Черняхівська, С. Русова. М. Грушевський, І. Чопівський.
Багато сил та енергії Іван Матвійович віддавав створенню національної системи освіти й виховання. Разом з колегами-патріотами він заснував Всеукраїнське товариство шкільної освіти.
З метою вироблення конкретних форм і методів українізації школи у квітні 1917 р. у приміщенні Педагогічного музею відбувся Всеукраїнський педагогічний з’їзд, учасники якого зосередилися на питанні створення національної середньої та вищої школи. Було розроблено чіткий план перебудови системи освіти, який повністю враховував інтереси національних меншин. Однак службовці Київського округу та зрусифікована частина учительства чинили опір процесу українізації школи. Становище змінилося на краще тільки після створення Центральною Радою крайового уряду Генерального Секретаріату, який мав відати внутрішніми. фінансовими, продовольчими, земельними, хліборобськими, міжнаціональними, освітніми та іншими справами в межах України та виконувати всі постанови УЦР. що стосувалися цих справ. Із восьми обраних членів Генерального Секретаріату І. Стешенко посів місце генерального секретаря освіти (тобто міністра). Йому та плеяді кращої педагогічної інтелігенції того часу належало закласти головні підвалини освіти українського народу. Секретаріат узяв на себе функції: вносити на розгляд УЦР шкільні законопроекти, видавати
розпорядження у справах шкіл, розпоряджатися всіма кредитами, організовувати загальноосвітні, професійні, технічні, художні навчальні заклади й затверджувати для них навчальні програми, опікуватися охороною прав материнства і дитинства, пам’яток історії та культури, архівів і т. ін.
Іван Матвійович усвідомлював, то історичні реалії дали шанс закласти основи національної школи. Він був упевнений, що тільки рідна школа може виховати громадянську свідомість, почуття власної гідності. За час перебування І. Стешенка на посаді міністра освіти було прийнято рішення про відкриття не лише сотень початкових, а й десятків середніх шкіл у містах і селах України. Відкривалися й вищі навчальні заклади: Київський український народний університет. Українська академія мистецтв. Педагогічна академія та ін. Поза увагою міністра не залишалися й приватні заклади освіти. У його системі роботи жодне питання, що стосувалося освіти, не було пущено на самоплив.
Першочерговим завданням Генерального Секретаріату освіти було внесення у програму всіх шкіл таких предметів, як українська мова, українська література та українознавство. Це стосувалося і вищих навчальних закладів. Проте українізація шкіл здійснювалася там. де директори були свідомими українцями, а там, де таких не було, все залишалося по-старому.
25 вересня 1917 р. І. Стешенко виступив перед директорами середніх і початкових шкіл Києва. Свою промову він виголосив українською мовою, підкресливши, що робить це принципово, бо з появою в Україні крайової влади українська мова стала офіційною. Іван Матвійович зазначив, що український народ є господарем на своїй державній території, але справедливі Інтереси національних меншин буде взято до уваги. При цьому всі народи, які живуть на території України, повинні знати її мову, літературу, географію та історію. Таким чином, українознавство проголошувалося обов’язковим для всіх шкіл України, що згодом було підтверджено спеціальним розпорядженням Генерального Секретаріату.
Реформаторська діяльність І. Стешенка не в усіх викликала підтримку. Серед педагогів були як активні прибічники національної школи, так і відверті противники. Українське вчительство в ході шкільної реформи розкололося на табори. Серед педагогічної громадськості України виникла глибока конфронтація. Керівництво Київської шкільної округи саботувало українізацію освіти і не визнавало владу Генерального Секретаріату освіти.
Після відставки кабінету В. Винниченка Іван Матвійович працював генеральним комісаром Міністерства народної освіти. Цю посаду він зберіг і за Гетьманату П. Скоропадського, коли міністерство очолив М. Василенко. Не знайшовши розуміння та спільної точки зору з міністром щодо розв’язання актуальних завдань освітнього будівництва національної школи, І. Стешенко усвідомив недоцільність подальшого перебування в структурі Міністерства народної освіти і 25 липня припинив виконання обов’язків генерального комісара освіти. Він прийняв пропозицію обійняти посаду професора кафедри українського письменства в новоствореному Кам’янець-Подільському державному українському університеті.
Для підготовки лекцій І. Стешенко одержав відпустку і разом із сином виїхав на Полтавщину, у с. Чернечий Яр. Прибувши до Полтави пізно ввечері 29 липня 1918 р.. вони з вокзалу відразу вирушили до батьківської оселі. По дорозі на них напали злочинці. Івана Матвійовича смертельно поранили в голову, і наступного дня він помер. Йому було лише 45 років.
Поховали І. Стешенка 4 серпня 1918 р. у Києві. на Байковому цвинтарі, поряд із могилою його друга М. Лисенка. На похорон прийшло дуже багато людей, які тримали квіти й вінки зі щирими написами; «Сівачеві народної освіти». «Першому променеві національної освіти», «Другу вчительства вільної школи».
Через раптову трагічну смерть І. Стешенко уникнув зневажливого ярлика «буржуазного націоналіста», але разом з тим ім’я першого міністра народної освіти України надовго було викреслено з нашої історії. Після здобуття Україною незалежності настав час повертати українському народу імена справжніх патріотів і борців за національне відродження.