22 грудня 1923 р. в Брюсселі почив видатний художник останньої чверті XIX і першої чверті XX ст. — Іван Павлович Похитонов (1850-1923).
Бельгійське суспільство і преса однодушно відзначили втрату цього своєрідного таланту, — вони звиклії вже давно вважати його за свого, бо, покинувши рідну Україну ще р. 1878, Похитонов останні тридцять років свого життя прожив у Бельгії, в Льєжі, куди переселився з Парижу ще р. 1893 з голосним ім’ям видатного маляра, зі славою неперевершеного майстра тої тонкої блискучої техніки, що була властива тільки дуже небагатьом європейським віртуозам.
«Поет натури і гармонії»…, «російський Мейсоньє»… — так характеризувала творчість Похитонова бельгійська й французька мистецька критика, при чім остання не раз вшановувала його дорівнанням до свого великого майстра пензля.
Творчість Похитонова справді є далеко не звичайне явище на полі малярського мистецтва, завдяки рідкому сполученню витонченої техніки, що не надається до наслідування, з глибокою силою передачі в гамах барв невловимої душі природи, що безперестанку міниться в вічній гармонії. Пристрасть, боротьба, те невгамонне я, що борсається в поривах шукань — цс і ці настрої були йому чужі. В його образах завжди бре-ніла божеська поезія краси й життя, незалежно від того, чи малював він селянське весілля на Україні, чи неаполітанський краєвид, полювання на вальдшнепів, чи куточок ма-настиря, жіночу натуру, чи коней в сутінковому світлі стайні, — завжди він лишався поетом краси і в природі бачив вічну правду.
Невеликі розміром картини Похитонова звичайно забирали знавці і цінителі мистецтва до колекцій Франції, Бельгії, Америки. В невеликому числі панно Похитонова були представлені в музеї Олександра III, у Третьяковській галереї і, крім того, в Анічковому палаці теж була досить значна колекція їх, бо Олександр III і його дружина дуже цінили пензель Похитонова, хоч останній, правду кажучи, далеко не завжди поспішався задовольнити неослабний попит навіть своїх високих замовців. Та, можна сказати, виключна уважливість, якою користалось ім’я Похитонова у аматорів і цінителів, спричинилась до того, що речі його завжди розцінювались досить високо; майже не знаючи ринка і минаючи звичайні мистецькі вистави, вони переходили в приватні збірки, лишаючись таким чином мало відомими й неприступними для широкого громадянства.
В Росії ім’я Похитонова звичайно належало до плеяди видатних, але 45-літне перебування за кордоном з одного боку, а з другого боку, повна незалежність його від російського мистецтва у всіх відношеннях, бо він нігде ніколи ні в кого не вчився майстерства малювання в буквальному значінні, — призначили йому трохи ізольоване, відчужене становище серед російських художників. Його не можна було на певній підставі «ані з’ясувати, ані зачислити», крім того, він не мав собі ані в минулому попередника-учителя, ані в теперішності не залишив наслідувачів. А коли до цього додати, що вроджена лагідність і скромний характер у Похитонова сполучались із чималою особистою незалежністю, то можна почасти зрозуміти, чому його закордонна слава і голосний успіх не мали широкого поширення на його батьківщині.
Торкаючись особливих прикмет творчості Похитонова, тепер можна відверто говорити про мало кому відому глибоку трагедію другого українського маляра Сергія Івановича Васильківського, трагедію, що відбувалась в 90-х роках і мала такі тяжкі наслідки для яскраво-колорнтного таланту цього щирого співця України. Не входячи в подробиці самої драми. зазначу лише, що цього молодого і сильного артиста, з величезним запасом волевої енергії, коли він стояв уже на шляху до широкої слави, під час його закордонної подорожі від Академії Мистецтва (1886—90 pp.), глибоко вразила й захопила зустріч в Парижі з Похитоновим і його творчість… Але Похитонов не лишив спадкоємців. В гармонії блакитно-спокійного моря ховаються невідомі глибини, і в них згубилась не аби-яка індивідуальність С. І. Васильківського. Це була єдина спроба з багатими засобами охопити артистичний світогляд великого самородка, зрозуміти тайну поета, — про инші не варт і говорити, їх майже не було.
Цікаві обставини й оточення, серед яких Похитонов розпочав свою мистецьку діяльність. Він народився 27 січня 1850 р. на Херсонщині, в сім’ї середнього достатку дідичів: його дід, січовик Данило Похнтон, коли прибули посли від
Катерини для зліквідування Запорозької Січі, не схотів покинути Україну; два його старших брати пішли на Кубань, а йому, як освіченій людині, запропоновано вступити секретарем до комісії, що завідувала справами розселення тих запорожців, які лишались на Україні. В родинній хрониці заховалось мало відомостей про цю діяльність родоначальника; відомо тільки, що брати Похитонп, як були січовиками, мали на Україні хутори, а молодший, що лишився на московській службі дістає чини й даровані маєтки. Його вважають за дивака її самодура на Херсонщині, що саме тоді заселювалась. Од першого шлюбу в нього було троє синів і одна дочка, а від другого — «не менш, як двадцять дві персони», як казав Іван Павлович. З цих останніх молодший був батьком нашого славетного майстра.
Вже в наймолодшому віці він виявляв нахил і незвичайні здібності до рисування: відомий випадок, як він у віці 7 років. бажаючи зробити приємність своїй матері, докладно й добре скопіював у сусіда досить гарну голандську гравюру — сцену полювання, досить складної композиції. Ця праця семилітнього хлопчика й досі переховується в Брюсселі.
По скінченні гімназії у Миколаєві Похитонов їде до Москви й вчиться в Петро-Разумовській Академії; наука йде успішно, але вже на другому курсі він примушений покинути академію й повернутися на батьківщину, скомпромітованпй політично і піднадзорншї. Процес Нечаєва, що відбувався саме тоді, близька приязнь Похитонова з декількома учасниками процесу, а також революційна діяльність близьких родичів поклали кінець дальшій освіті і створили дуже тяжкі обставини для молодого чоловіка. Він живе деякий час у родичів, у своїй «Похитоновці», а то ще в Одесі. Пристрасний до полювання змалку й аматор природи він увесь свій вільний час ділить між рушницею і палітрою, малює собі дилетантські картинки: то кицьку з фотографії, то який небудь краєвид, ставлячись, як він сам признається, до свого мистецького таланту ніяк, і йому ніколи й на думку не спадало стати правдивим малярем.
Але ось на початку російсько-турецької війни (1877 р.) він перший раз у своєму житті попадає в Одесі на виставку передвижників. Авторові цих рядків Похитонов казав: «Виставка мене вразила… засліпила: я вперше опинився перед правдивим мистецтвом. Вражіння було величезне, таке, що й не висловити його. Тут тільки я зрозумів, що може витворити пензель і фарби. Приголомшений, пригнічений я довго перестоював перед полотнами Боголюбова, Мясоедова, Беґґрова»… Тут таки на виставці він випадково знайомиться з художником Размарициним, що тоді недавно повернувся з Німеччини. Останній, познайомившись ближче з сачоуком-аматором, знаходить в ньому безперечний талант, дивується на його техніку, дає де-які вказівки загального характеру, а головно радить, умовляє його їхати негайно вчитися за кордон. Скоро після того Похитонов покидає батьківщину й їде до Італії. Там він пробув недовго і переїздить потім до Парижу. Тут на той час (день здобуття Плевни) засновується клуб російських артистів з активною участю І. С. Турґєнєва, обраного за голову, і який став на чолі тодішньої російської колонії. Збори клубу (що існує й нині на тій самій Place Pigale) відбувались дуже жваво з участю таких художників, як Боголюбов, Харламов, Вілліе, Шінднєр, брати Гінсбурґи. Антокольський та инші. Серед членів клуба і постійних гостей брав участь в тих зібраних також і весь російський дипломатичний корпус в Парижі та емігранти.
Похитонов, яко нікому невідомий самоук-артист, що приїхав учитися, почував себе на початок не так то вже добре, якось загублено у великому місті. «Правда, у мене були (казав він) рекомендаційні листи до декількох російських видатних художників, але пуття з них було мало. Всі вони поводились неприступно перед таким простим смертельним, як я, а в мене не було хисту прихиляти людей до себе. Один тільки Дмітрієв-Оренбурзькин та його дружина поставились до мене прихильно, наче до рідного. Збентежений своїми невдачами у наших славних артистів, я тільки у Дмітрієвих зустрічав щире відношення і моральну підтримку, тільки завдяки їм, я не почував себе самітним з покинутим… Дмітрієв-Оренбурзький ввів мене в клуб художників, де мене обрано на загальних зборах секретарем управи, і таким чином, я ближче познайомився з Турґенсвим…»
Багато працював тоді Похитонов, але ніхто з художників не кермував його працею, ніхто не давав йому вказівок чи порад. Яко секретар і управитель господарської частині! клубу, він був відомий членам клубу, але як художником, ним ніхто не цікавився. Пройшло кілька місяців самостійної безсистемної праці,і хоч відчувалась потреба в керовникові. але Похитонов волів працювати самостійно. Незабаром він зважився подати на одну з виставок у клубі свій рисунок оливцем, що представляв голову з натури мисливої собаки. Рисунок звернув на себе увагу Турґєнєва, який його негайно й придбав. Ця обставина дуже підбадьорила й окрилила надіями молодого художника в його самостійних шуканнях. Настає 1879 рік. а з ним і перший паризький салон. Похитонов рішає виставити дві невеликих картини. Старанно ховаючи свій намір од усіх, навіть од Дмітрієва, він односить свої речі і чекає, нудячи світом, кілька день на відповідь. Це був іспит і майже без жадної надії на успіх. Як же уявити собі здивовання і безмежну радість художника, коли він одержав коротке повідомлення від голови жюрі Ґільома, де стояло: «Обидві Ваші речі прийнято на виставу одноголосно!»
Несподіваний успіх і прихильна оцінка критики були нагородою за самостійну працю. Обидві картині було продано в перші ж таки дні. Це надає Похитонову сил і певности для дальшої праці. 1880-й рік і другий салон були вже для Похитонова повним успіхом. Незадовго перед салоном, куди він уже впевнено послав три речі: «На тязі», «Голова собаки» та «Портрет», велика паризька фірма Пті робить йому пропозицію продавати виключно через неї всі свої картини, при чім пропонує контракт на 10 років, щомісячну платню 1000 фр. та 50°/0 з продажу картин. Така перемога скромному синові Херсонщини навіть і не снилась ніколи, та ще особливо під паризьким небом в царстві славетного Мейсоньє, що возсідав тоді на Олімпі артистичного світу Парижа! Але цього було мало, і слідом за пропозицією Пті надійшов ще більший успіх для художника.
Щоб перевірити своє вражіння і зав’язану з молодим художником справу, обережний Пті звернувся до самого Мейсоньє, взявши на показ йому ще нескінчену картину. Мейсоньє дав дуже прихильну оцінку її Сам видатний майстер техніки малювання, він був здивований тонким способом виразу у невідомого самоука, особливо сподобались йому вершки осінніх яблунь на картині, і Пті з задоволенням почув од славетного майстра скілька раз повторену в захваті фразу: «Comment diable reussit-il faire са?» (Яким способом, чорт забери, вдається йому це?). Мейсоньє висловив бажання познайомитися з ГІохитоновим, і в один з четвергів, коли просторі студії великого майстра відчинялись для художників, наш молодий земляк, над звичай ласкаво був прийнятий взагалі не дуже привітним Мейсоньє, який висловив повну готовість по всяк час помагати молодому художникові своїми порадами іі вказівками.
Така оцінка я відношення мейсоньє тоді мали більше значіння, ніж успіх на виставці. Внщеозначеннй салон 1880 p..
що відбувся незабаром після того, звертає на картини Похитонова напружену увагу цілої паризької артистичної критики. ІІо-над17 осіб схотіли придбати етюда «На тязі», а відомий Шаус, торговець картинами, з Америки запропонував замовлення на десять копій тої самої картини. Таким чином, 1880-й рік вже дає Похитонову велике ім’я, широку славу й тривалу матеріальну забезпеченість.
Цар Олександр III пропонує Похитонову, щоб той намалював для нього кілька краєвидів у Болгарії, де була царська ставка під час війни. Це замовлення виконано наприкінці 1881 p., а р. 1882 з канцелярії царя надходить нова пропозиція Похитонову: право до живоття досліджувати іі змальовувати в Росії все, що стосується до історичної минувшини умовою, щоб кожна картина переходила у власність царя за ціну 2500 фр. (цеб-то,середня ціна картин Похитонова того часу).
Але Іван Павлович Похитонов осівся вже тоді в Бельгії і тільки на короткій час і зрідка їздив на Україну та до Росії. Тільки р. 1914, прибувши туди напередодні війни, він задержався там на кілька років. Його участь на виставах у Петербурзі та в Москві — зв’язана з незмінним успіхом. Картини, намальовані ним за той час під рідним небом Херсонщини, свідчать про сильний розвиток його творчих сил. Делікатна краса колориту, чарівна прозорість барв, досягають найвищої досконалосте в гармонії майстерної композиції, і все це, передане лише йому властивими технічними засобами, свідчить про цікавий і характеристичний період творчості Похитонова, вже наприкінці життя, під рідним небом України після 35-літнього захоплення Заходом.
Року 1919, після довгих поневірянь і злиднів, Похитонову вдається вирватися з Сов. Росії назад до Бельгії, що стала для нього тепер справді другою батьківщиною. Про те, як привітно й щиро прийняли його бельгійці, свідчить успіх його вистави у Льєжі 1922 р. Його картини, розкуплені за великі гроші, лишились усі в межах цієї країни. Старий, заслужений улюбленець з’явився перед своїми прихильниками ще раз в молодечо бадьорому розквіті своєї творчості!, але з якимсь новим прекрасним мотивом в своїй, як і раніш, чарівній поезії… І тільки пояснююча примітка каталогу казала бельгійцям, що цей мотив художник малював — «еn Ukraine».