В історію української літератури І. С. Нечуй-Левицький увійшов як визнаний майстер реалістичної прози. Вдумливий спостерігач народного життя, він відбирав із тогочасної дійсності характерні типи і малював широку панораму цілого суспільства у всіх його соціальних аспектах.
Зі сторінок численних оповідань, повістей і романів постає розмаїта галерея колоритних персонажів — селян, робітників, міщан, чиновників, поміщиків і дрібних шляхтичів, фабрикантів, старосвітських і «новомодних» попів та ченців, українських інтелігентів, людей суспільного «дна»… Всі вони вражають живістю і правдивістю характерів, рельєфно вирізняються на тлі соковитих малюнків соціального побуту.
Видатний талант письменника, який зачаровував читачів яскравою образністю, багатобарвністю художньої палітри, широтою творчих шукань, був високо оцінений сучасниками. І. Франко називав його майстром «живописання словом», «всеобіймаючим оком України» 1.
Іван Семенович Левицький (літературний псевдонім І. Нечуй-Левицький) народився 25 листопада 1838 р. в м. Стеблеві (тепер Корсунь-Шевченківського району Черкаської області), в родині священика. Його оточувала мальовнича природа Надросся. Допитливий хлопець цікавився звичаями і побутом селян, захоплювався народними піснями, дослухався до переказів, казок, билиць, анекдотів, зачитувався книжками з батькової бібліотеки. Особливо полонив його «Кобзар» Шевченка… «Ще як я був малим хлопцем,— згадував письменник,— я чув про Шевчечка; тоді в нас по селах скрізь говорили про його, бо Керелівка… всього за двадцять верстов од Стеблева».
Початкову освіту Іван Левицький здобув у духовному училищі при Богуславському монастирі. Побут цього учбового закладу письмепник згодом відтворив у автобіографічних нарисах «Уривки з моїх мемуарів та згадок. В Богуславському училищі». За найменші провини школярів тут били, «як за царя Миколая І офіцери лупили немилосердно різками солдатів». Учні з острахом прислухалися до криків катованих товаришів, що лунали по класах, «неначе в Дантовім пеклі».
Задушливою була атмосфера і в Київській семінарії та духовній академії, де І. Левицькому довелося продовжувати свою освіту. Умови навчання у цих закладах лише загострили антиклерикальні настрої юнака.
Суспільний рух шістдесятих років захопив і студентську молодь. Прогресивні віяння часу проникають навіть у духовні заклади. Нехтуючи богословськими дисциплінами, студенти займаються самоосвітою, цікавляться природознавчими науками, новою художньою літературою. І. Левицький самостійно вивчає французьку й німецьку мови, знайомиться з творами вітчизняної та світової класики, читає Шевченка, Пушкіна, Гоголя, Салтикова-Щедріна, Данте, Сервантеса, Лесажа.
У 1861—1862 pp. видається перший український журнал «Основа», який привертає увагу І. Левицького. Він передплачує також журнали «Современник», «Русское слово», бере участь у гарячих дискусіях про животрепетні суспільні питання та літературні новини. Особливо бурхливі суперечки викликали у сучасників роман І. Тургенева «Батьки і діти» та критика на нього Д. Писарєва. Під впливом нових демократичних ідей Левицький прагне до «зближення інтелігенції з народом», замислюється над проявами соціальної несправедливості, перспективами розвитку вітчизняної культури. Це допоможе йому в майбутньому відразу піти у своїй творчості шляхом реалістичного мистецтва.
1865 p. І. Левицький закінчує духовну академію, діставши звання магістра богослов’я, але невдовзі, всупереч сімейним традиціям, рішуче відмовляється від духовної кар’єри і йде вчителювати. Він викладає російську мову, літературу, історію та географію в Полтавській духовній семінарії, в гімназіях Каліша, Сед-леця, Кишинева.
Творча діяльність письменника розпочалася наприкінці 60-х pp. 1868 р. на сторінках львівського журналу «Правда» друкуються перші твори І. Нечуя (Левиць-кого): повість «Дві московки», оповідання «Рибалка Панас Круть» та велика праця «Світогляд українського народу в прикладі до сьогочасності». Наступного року з’являється ще одна повість письменника «Причепа». Окремою книжкою названі художні твори молодого автора вийшли у Львові.
Найвищого розквіту творчість Нечуя-Левицького досягає в другій половині 70-х років—на початку 80-х pp. Саме в цей час виходять друком його славнозвісні повісті та оповідання «Микола Джеря», «Бурлачка», «Кайдашева сім’я», «Не можна бабі Парасці вдержатись на селі», «Благословіть бабі Палажці скоропостижно вмерти». Завершується цей період діяльності письменника повістю-хронікою з побуту духовенства «Старосвітські батюшки та матушки».
Автор називав цей твір «біографічною повістю» або «біографією двох родин». І дійсно, перед нами своєрідна сімейна хроніка. З її сторінок постають реалістичні типи духовенства, змальовані з гумором, а іноді з сатиричною гостротою. Недарма царська цензура, яка понівечила багато творів письменника, досить підозріло поставилась до повісті «Старосвітські батюшки та матушки», відзначаючи її «карикатурність».
На відміну від цього твору, де гумор і сатира поєднані з легким сумом, в інших оповіданнях і повістях («Афонський пройдисвіт», «Поміж ворогами», «Київські прохачі») автор безжально викриває зажерливість і антинародність реакційних попів, ченців та уявних «старців». Анекдотична основа оповідання «Афонський пройдисвіт» (афера пройдохи Копронідоса, який виманює гроші у монастирських «осетрів») дає можливість вивести з темних келій на «всенародні очі» ченців Києво-Печерської лаври — цілу галерею цих «мертвих душ», виявити їх лицемірство, лихварство, розпусту. Сміх набуває тут характеру сарказму, а часом гострої карикатури.
1885 р. Нечуй-Левицький виходить у відставку і повністю віддається літературній праці.
Відтоді письменник живе в Києві. Влітку він часто виїздить до Стеблева, Білої Церкви, навколишніх сіл. Підтримує тісні зв’язки з видатними діячами української культури — М. Старицьким, М. Лисенком, М. Кро-пивницьким, зустрічається з І. Франком. Бере активну участь у літературному та театральному житті. Продовжується його ненастанна творча праця, він пише в різних жанрах, створює нові оповідання: «Гастролі», «Сільська старшина бенкетує», повісті «Поміж ворогами», «На гастролях в Микитянах», казку «Скривджені й нескривджені», роман «Над Чорним морем», історичні драми, сучасні комедії.
В спадщині І. Нечуя-Левлцького чимало літературно-критичних статей та нарисів (про творчість Шевченка, тогочасну поезію, про перспективи розвитку української літератури тощо). Читач зустрічає тут ряд проникливих оцінок, проте саме в теоретичних працях найбільш виявляється суперечливість світогляду І. Нечуя-Левицького. Його демократичні погляди, що так яскраво виявляються в художній практиці, часом затьмарюються проявами національних упереджень та ліберально-культурницьких ілюзій. Це зокрема стосується статті «Сьогочасне літературне прямування», яка викликала справедливу критику Івана Франка.
Щодо творчої практики, то І. Нечуй-Левицький спирався також на ідейно-художній досвід Гоголя, Гончарова, Тургенева, Щедріна та інших російських реалістів, і це допомагало йому відтворити оригінальні картини соціального побуту, використовуючи кращі національні традиції, виробити нові жанри української прози.
Важко склалося життя І. С. Нечуя-Левицького в роки імперіалістичної війни: старий, самотній, хворий, він часто голодує, твори його зовсім не друкуються. 15 квітня 1918 р. письменник помер, не доживши кількох місяців до остаточної перемоги Радянської влади на Україні.
В своїх літературно-критичних працях І. Нечуй-Левицький закликав сучасних письменників сміливо поширювати межі вітчизняної літератури, розкопувати «непочаті рудники» українського життя. Письменник вважав за необхідне якнайповніше відтворити типи й побут різних класів і прошарків суспільства. Головним об’єктом творчості бачив він народ, українське селянство у всій його національній і місцевій різнобарвності «од Кавказа й Волги до самого лиману Дунаю, до Карпат і за Карпати». Намічену програму письменник намагався перш за все втілити у власній творчості.
І саме в творах, де перед читачем поставала доля селянства в епоху кріпацтва та часи пореформеної «голодної волі», І. Нечуй-Левицький досягає найбільших ідейно-естетичних висот. Його проникливого ока не уникали явища розкладу сільської громади, пролетаризації бідніших селян, виникнення цілої армії заробітчан, найманих робітників капіталістичних підприємств. «Микола Джеря», «Бурлачка», «Кайдашева сім’я» ціла серія «селянських» оповідань — це виразні віхи народної долі, картини поневірянь, пошуків правди й справедливості, невгамовного протесту народних героїв проти соціального гноблення. Письменник з великою художньою силою дає відчути міць і красу народних характерів, талановитість селян, їх замилування в праці, любов до рідної землі, здатність до ініціативи, до активної корисної діяльності. Тим виразніше проявляється нелюдськість того суспільного ладу, що ламає, нівечить життя цих людей, призводить їх до загибелі або до розлуки з рідним краєм, сім’єю, з усім, що складає найцінніші скарби народної душі. Але увагу письменника привертають не тільки загублені людські долі, але й зростання протесту, прагнення до волі, гартування сильних і мужніх натур. Все це знаходить відголос в його оповіданнях і великих повістях. Нові теми, нові горизонти прози обумовили шукання письменника в галузі художньої форми, особливо щодо засобів типізації, жанру і стилю.
Вже в перших творах І. Нечуя-Левицького («Дві московки», «Рибалка Панас Круть») критика відзначала новизну мотивів, оригінальність характерів, яскравість художніх барв. Звичайно, автор не зрікався традицій своїх попередників. Його манера письма була тісно пов’язана з ритмічною фольклоризованою прозою Г. Квітки-Основ’яненка й Марка Вовчка, його образні засоби досить часто близькі до народної поезії. Але водночас молодий автор зробив крок від оповідної манери (традиційної для української прози) до об’єктивно-епічної розповіді, яка незабаром запанувала в його повістях і відкрила нові можливості змалювання характерів, описів побуту й пейзажу, засобів виявлення авторської особистості.
Надалі своєрідною рисою творів І. Нечуя-Левицького стає рельєфність і виразність типів, широта побутових описів і пейзажів. Точність деталей, докладність портрету, інтер’єру, пейзажу поєднується в прозі письменника з поетичним захопленням, з тяжінням до живописання, до контрастів в барвах, до ефектних сполучень світла й тіні.