За власним свідченнями, що залишив письменник та публіцист Ігор Костецький, відтоді як він свідомо відчув себе українцем, тобто від осені 1938 р., він ані разу не змінив свого погляду на ідею політичної незалежності України, яка ідея є для нього аксіоматичною.
Поворотною точкою в його житті стала відмова від російського прізвища батька — Мерзляков, і перебрання українського прізвища матері — Костецький. Від 1941 р. це був літературний псевдонім, що ним він підписував статті у заснованій окупаційною владою газеті «Вінницькі вісті». Згодом, у повоєнній Німеччині, офіційне прізвище записано у незвичній транслітерації – Eaghor G. Kostetzky.
Отож якщо осінь 1938 р. перетворила богемного радянського інтелігента Ігоря Мерзлякова на свідомого українського патріота, то 1941 -й. рік німецької окупації Вінниці, коли він зустрів представників похідних груп Організації Українських Націоналістів і певний час співпрацював із націоналістичним підпіллям, але насамперед коли отримав першу в житті нагоду вільно друкувати свої україномовні тексти, означав остаточний кінець його життя в «інкарнації» Ігоря Мерзлякова й народження українського письменника і діяча культури Ігоря Костецького.
Костецький писав про своє життя до 1938 р.; «Я ніколи не був контрреволюціонером — говорю це одверто — ніколи не був “ворогом народу” в дослівному совєтському розумінні, тобто я нікого не агітував ні проти чого, не входив у змови, не робив атентатів, не виготовлював летючок. Переживши голод, його чомусь називають голодом 1933. але я — добре пам’ятаю це — пережив його в 1931. і в 1932, і в 1935, і в 1937 рр.. я, звичайно, ненавидів політичну систему, але так. як ненавидів і кожну Іншу, бо вже тоді був переконаний, що жодна сучасна система не сприяла б у розвиткові мені, інтелігентній людині, яка багато знає, багато вміє і багато може. Того, що в галицько-еміграційній термінології називають “національною свідомістю”, в мене не було тоді ані крихти, не зважаючи на те. що я знав, що пишу я (для себе!) по-українському, що цією мовою написане ще “Слово о полку Ігоревім”. що ця мова мені наймиліша і що я її кожної вільної хвилини студіюю залюбки — звичайно, “студіюю” не науково, а чисто емоційно. А якщо мене арештували і судили <…>. то ні в якому разі не за 58 статтею, а переважно за 74 — за звичайні богемні пригоди з татарськими вигуками й імпозантним видзвоном сюпа…».
Ігор Мерзляков народився 14 травня 1913 р. у Києві. Його батько, В’ячеслав Мерзляков, був «українізованим росіянином», родом із Башкірії. Мати — Наталія Костецька — українка зі старовинного шляхетного роду, що ведеться від князя Корибута Ольгердовича. Заява, що в Ігоря Мерзлякова до 1938 р. «національної свідомості» не було «ані крихти» — це дещо гіперболізоване перебільшення Костецького. Зі спогадів його брата. Андрія Мерзлякова, відомо, що материна сестра Олена (Ляля) була «націоналістка» і навчала братів Мерзлякових історії України «за Грушевським». Вплив тітки Лялі міг бути особливо сильним між 1919 р. та 1927 р., коли Ігор жив у Вінниці.
У ті роки В’ячеслав Мерзляков, педагог-вокаліст, випускник музично-драматичного училища М. Лисенка, мандрував з пересувною оперою і дуже рідко навідувався до родини. Після 1924 р. розлучився з Н. Костецькою і, одружившись удруге, оселився з новою сім’єю в Києві.
Правда. Ігор знову потрапив під вплив батька, коли після 1927 р. переїхав до Києва на навчання в трудовій школі. Працюючи у верхів’ях Дніпра з робітниками днопоглиблювального снаряду і «спостерігаючи ударну працю оточення, він і сам захопився ентузіазмом і щиро вірив у перемогу соціалістичного господарювання».
Він навіть почав писати тоді великий роман з виробничою темою «Глибини і висоти».
Темпераментний характер, пристрасть до пригод та відсутність батьківського нагляду, відколи Ігорю виповнилося 6 років. довели його до численних, як він заявляє в «Попередній сповіді», конфліктів з органами правопорядку, арештів та засуджень. Складна й норовиста вдача вплинула згодом і на навчання, і на професійну кар’єру. Цей «неспокійний характер» І. Мерзлякова ішов у парі з незвичайною, за висловом Ю. Соловія, «відчайдушною» працьовитістю, ефективність якої підсилювала досконала пам’ять. Андрій Мерзляков називав братову пам’ять «нелюдською, комп’ютерною».
«Мистецтво було для Костецького, — писав Ю. Шевельов — все і заради мистецтва — такого, яким він його бачив, — можна було піти на що завгодно, <…> я не здивувався б. якби почув, що заради мистецтва Ігор когось забив. У цій одержимості була краса й пишнота цього леопарда, завжди пружного, завжди готового до стрибка».
Ігор, за висловом брата Андрія, ніколи не сидів без діла. В 1931 р., згуртувавши навколо себе зацікавлених культурою ентузіастів, до числа яких входили і діти Георгія Нарбута. І. Мерзляков видавав рукописний журнал «Художественная эклектика». Тоді ж брав участь у художньо-політичній раді при Київському оперному театрі, дедалі більше часу почав присвячувати власним творам, інколи саморобно видаючи їх окремими рукописними «книгами». Уся ця культурницька і творча діяльність у київський період кінця 1920-х і ранніх 1930-х відбувалася у вільний час. Спершу після навчання в трудовій школі й водному технікумі. а згодом після виснажливої праці робітника біля днопоглиблювального снаряду у верхів’ях Дніпра. Утім, зацікавлення культурою, а зокрема, оперою і театром, виявлене в дитинстві у вигадливих грах «у театр», не дозволили Ігорю залишитися в робітничій професії. Хоча досвід важкої фізичної праці згодом не раз йому знадобився в умовах життя остарбайтера або ж безробітного емігранта в Німеччині.
Отож голодного 1933 р. Ігор виїхав до Ленінграда. де почав навчання у студії при театрі ім. М. Горького (тепер — Великий драматичний театр ім. Г. Товстоногова) під опікою В. Сафронова. У 1935 р. залишив студію й перебрався до Москви, де вступив до ГІТІСу на навчання в класі театральної режисури. Однак і цих студій не завершив і 1937 р. переїхав на Урал, до Пермі, де два роки працював інспектором у відділі культури і очолював драматичний гурток.
Після свого «прозріння» та зміни національної орієнтації восени 1938 р. ігор робив спроби повернутися в Україну. Напевне, тоді він написав листа О. Довженку, але відповідь від нього отримав вже 1940 р., коли повернувся до Вінниці. Всі плани перекреслила війна.
У липні 1941 р. в окупованій нацистами Вінниці Костецький зустрівся з членами похідних груп ОУН Бандерівської фракції. На основі тих подій він згодом почав писати роман «Мертвих більше нема». У цей час він почав працювати в українській газеті «Вінницькі вісті», згодом очоливши редакцію. Однак його співпраця з ОУНівським підпіллям виявилася короткочасною. Восени 1942 р. Костецького вивезли на примусові роботи до Німеччини. Він поїхав замість своєї приятельки Ади. схопленої підчас облави І У своїх текстах Костецький неодноразово підтверджував слова брата Андрія про «невільничу» працю остарбайтера «у копальних виробнях Вестфалії». Але серед письмових джерел досі не віднайдено інформації про те, в яких обставинах він зміг звільнитися від цієї неволі. Спогади Шевельова свідчать, що уже в жовтні 1944 р. Костецький працював в редакції газети для остарбайтерів «Дозвілля» в Пляуені, в Саксонії, та що він потрапив туди раніше з Берліна. де його знайшов і прийняв до праці головний редактор «Дозвілля» Свирид Довгаль.
Після переїзду до Фюрта влітку 1945 р. Костецький зміг доцільніше використати свої непересічні літературні й редакторські таланти, працюючи у газеті «Час». Саме тоді він «носився з планами видання свого журналу «Хоре» (вийшло єдине число часопису).
У Фюрті з жовтня 1945 р. Костецький. разом з Ю. Шевельовим. став одним із найактивніших організаторів і провідників Мистецького Українського руху (МУР). Однак далеко не всі у проводі цієї організації сприймали складну творчість і контроверсійну особистість Костецького. Він докладав значних зусиль, щоб друкувати свої твори у МУРівських виданнях.
Це був період яскравого виявлення його блискучих і нонконформістичних талантів як майстра прози, як критика та літературознавця, полеміста і перекладача, як драматурга-експериментатора. автора новаторської в контексті світового театру протоабсурдистської драматичної трилогії «Спокуси несвятого Антона». «Близнята ще зустрінуться» та «Дійство про велику людину».
Водночас його зверхньо-інтелектуальна критична оцінка еміграційного культурного процесу, відмова приєднатися до якоїсь політичної партії І пристосуватися до конкретних політичних програм щораз гостріше й очевидніше залишала Костецького осторонь від «одобреного» еміграційною громадою культурного контексту.
Костецький був одним з нечисленних МУРівців, які відмовилися емігрувати до США чи Канади. Залишившись у зруйнованій війною Німеччині, він важко пережив зникнення неповторного мікросвіту українських громад у таборах Ді-Пі.
У 50-х рр. XX ст. починається перша стадія процесу відчуження «. Костецького від щораз консервативнішої та політизованішої еміграційної громади. Спершу він втратив можливість працювати в націоналістичній, контрольованій ОУНБ газеті «Українська трибуна». Потім аналогічно до нього поставилося середовище «східняцької» партії УРДП І. Багряного, витіснивши його з редакції газети «Українські вісті». Згодом Костецький опинився без можливостей заробити на найскромміше прожиття в українських еміграційних виданнях і установах.
Його реакція на ці обставини була відчайдушна; «Якщо вони мене цінять не як духову одиницю. яка має певну культуру, певні здібності, певні пляни. певне наставления, яке, кінцевим рахунком, призвелося б до інтенсифікації культури української мови, потрібної в усіх випадках — державному й бездержавному, — а цінять мене тільки за степенем фізичного наближення до того чи того політичного угрупування. то зрікаюсь їх. Зрекаюсь навіть знайомства з ними…»
У другій половині 1950-х рр. разом із дружиною, німецькою поетесою і перекладачем Елізабет Коттмаєр, Костецький засновує видавництво «На горі», в якому між 1955-м і 1981 р.. шукаючи фінансової підтримки в різноманітних джерелах, від німецького ПЕН-клубу до дрібних приватних жертводавців, а часто сам оплачуючи друк, він видає десятки першорядних видань — від вибраних творів Т. С. Еліота (1955) до своїх перекладів віршів П. Верлена (1981). Деякі з видань «На горі» це класичні, а то й досі неперевершені раритети українського книговидавництва. Зокрема, перше повне видання всіх Шекспірових сонетів у перекладі Костецького (1958). найповніша на той час у будь-якій мові світу добірка перекладів віршів Е. Павнда, знову в перекладах Костецького (I960), монументальне двотомне видання віршів С. Георге в перекладах Костецького та О. Зуевського тощо.
Крім того, І. Костецький був редактором і автором ілюстрованого журналу «Україна і світ».
У другій половині 1960-х рр. він завершив літературну редакцію першого повного україномовного перекладу Біблії, виданого 1966 р. в Римі.
Тоді ж Костецький співпрацював із провідними інтелектуальними часописами української еміграції. Спершу з «Українською літературною газетою» І. Кошелівця та Ю. Лавріненка, а з 1961 р. — із журналом «Сучасність». Саме з останнім виданням пов’язані неприємні події, пізніше названі «аферою Костецького». У відповідь на контроверсійні ідеї, висловлені Костецьким у двох статтях, надрукованих 1966 р.. управа журналу звільнила з посади головного редактора І. Кошелівця. який прийняв ці статті до друку, написала «розгромну» редакційну статтю, засуджуючи Костецького та його ідеї, і відмовилася друкувати його відкритий лист-відповідь. Ця подія поклала край співпраці Костецького не лише з «Сучасністю», а й з усіма еміграційними виданнями та установами.
Відтоді Костецький дедалі частіше використовував нагоду працювати в німецькомовному літературному, театральному й перекладацькому середовищах. У 1967 р. експериментальний театр у Гронінгені (Нідерланди) поставив його драму «Черниці», яку згодом надрукувало віденське видавництво Universal, видаючи також німецькі переклади «Спокус несвятого Антона» та «Дійства про велику людину». Кілька німецьких радіостанцій транслювали серію із чотирьох радіоп’єс Костецького. а сам він неодноразово виступав як режисер радіоп’ес інших авторів. У газеті Stuttgarter Zeitiing вийшла низка його статей на культурологічні теми. Разом із дружиною Костецький активно діяв в об’єднанні німецьких перекладачів, переважно приєднавшись до групи лівих перекладачів, які видавали переклади радянських прозаїків і драматургів. У той час Костецький не припиняв писати й перекладати українською. зокрема, працював над головним твором свого життя — романом «Людина без чару», який, на жаль, залишився незавершеним.
Наприкінці життя І. Костецький мріяв про видання 20-томного зібрання своїх творів, але цьому задуму не судилося здійснитися. Багато творів, записаних у план, таких як історичний роман про Мелетія Смотрицького, були не те що незавершеними. а й не початими як слід. 14 червня 1983 р., лише через місяць після свого 70-ліття, І. Костецький помер у Швайґгаймі. що поблизу Штутгарта.
Досягнення І. Костецького в українській літературі та драматургії, літературному переюаді й літературознавстві, культурології та книговидавництві. без перебільшення, можна назвати титанічними. Завдяки непересічним талантам і «відчайдушній працьовитості» він таки спромігся втілити в життя велику частину амбітних життєвих задумів, висловлених у різних текстах і підсумованих наприкінці життя в начерках передмови до нездійсненого зібрання творів.
у життєвій місії І. Костецького центральне значення має його релігійне за суттю розуміння культури й творчості та їхнього органічного поєднання з усіма аспектами життя людини. Сам процес життя неможливо розуміти інакше, як безперервний творчий акт і єдиний справжній мистецький твір людини, найосновнішим аспектом якого є акт створення, чи то пак «відкриття» своєї неповторної особистості. Дише завдяки такій докорінній творчій дії, за Костецьким. людина може, в її мікроскопічному вимірі, стати співучасником процесу Божого формування всесвіту.
Костецький писав: «Я відчуваю, що можу все. Можу стати злочинцем, і можу стати праведником. Для мене, для людини це ніколи не запізно.
Я є цілковита порожнеча, порожнеча від початку до кінця днів моїх. Те. що називається сьогодні і називатиметься взавтра «Костецький”. воно існує лише як сприйняття, сприйняття інших, але насамперед моє власне сприйняття. Я вільний дати рух феноменові Костецького або призвести його до безруху. <…> Відчуття, що твоє тіло випадкове. що воно може кожної хвилини застопорити й відмовитися далі йти й відчувати, — це либонь найжахливіше, найбездонніше з усього, що зазнає свідомість окремої людини. <…> я спроможний вигадати для себе ім’я, його особливу транскрипцію, розписати наперед свій життєпис і вдосконалити його в минулому на власний смак і вподобу. З абсолютного ніщо постає величина, особистість, окреслена кріпким контуром. З прибраним ім’ям і біографією я стаю самотворною індивідуальністю, точнісінько за тим самим законом, за яким невиразна. збита в отару купа людей, прибравши ім’я і зробивши собі історію, стає нацією».
Справа національності, які питання Індивідуальної самототожності взагалі, були для Костецького справою свідомого вибору, вольового формування зовнішньої і внутрішньої реальності; «З українською нацією я зв’язав себе зовсім не дурно. Наші долі мають дуже багато спільного — її і моя. І вона, і я, ми могли стати чим завгодно, не десь у стихійній шумеро-вавилонській мряковині, а таки на очах сучасного людства. Щодо мене особисто, то я міг з успіхом стати росіянином і поляком, навіть жидом. Для кожної з цих сфер у мене були духові дані. Я став українцем. Я став українцем не тому, що люблю українців. Радше я їх не люблю.
Та від того не менш я став таки українцем. Народити Україну як реальне, земне тіло, створити ваговиту планету української духовної і політичної державности — це значить довести можливість неможливого. Єдина приваба, яка в земному існуванні людини може мати вище виправдання. Інші можливості не приваблюють мене…
І, напевне, саме останній період вольової, уперто «відчайдушної» праці Костецького в царині української культури — праці, яка скидалася на «голос волаючого в пустелі», — врешті становить найкраще свідчення його відданості життєвій місії, зовнішньо видимим результатом якої мало бути амбітне завдання, яке він ставив перед собою; «…довести українську мову до меж і поза межі, одним зосередженим ударом поставити її в рівень французької мови Маллярме і англійської Джойса, викарбувати цією мовою новелю й есей, дати нею театр, засвоїти нею добір з європейської поезії і прози, закласти нею. нарешті, монумент роману. » ну, а тоді нехай судять. Тоді вже мене не буде. Тоді вже я не їм відповідатиму. На могилі ж моїй нехай влаштовують який хочуть танець. Це мій…»