Ірано-російська війна 1804-1813 — війна, оголошена Іраном (Персією) Росії в 1804, в зв’язку з тим, що російські війська окупували підлегле Іранові Гянджинське ханство.
Росіяни зробили це під приводом того, що якісь гянджинські загони здійснювали напади на Грузію. Росія мотивувала цей каральний похід також тим, що в 1783 між нею та Грузією було укладено Георгіївський трактат, згідно з яким Росія брала Грузію під свій захист і зобов’язувалася допомагати при будь-якому зовнішньополітичному та військовому конфлікті. На все Закавказзя — від Вірменії до Чорного моря, у росіян було на той час лише 8 тисяч солдатів, здебільшого козаків, під командуванням генерала Петра Ціціанова. Дізнавшись про оголошення війни, генерал не став чекати появи іранського війська, а негайно взяв в облогу Ериван (теперішній Єреван), столицю підлеглого Ірану Ериванського ханства. Проте облога ця ні до чого не призвела. Тим паче, що росіянам довелося прийняти бій неподалік містечка Канагире з іранським корпусом спадкоємного принца Ірану Аббаса-Мірзи. Розуміючи, що фортеці йому не здолати, Ціціанов змушений був відвести залишки свого загону назад у Грузію. Очевидно, принц вирішив, що тепер його завдання — остаточно добити росіян, бо в червні 1805 він зібрав 20 тисяч воїнів і повів їх на Грузію. Генерал Ціціанов і справді не готовий був до відсічі, і хтозна, чим би завершилося це вторгнення, якби на шляху армії принца не трапився загін російських єгерів (усього 500 чоловік) на чолі з полковником Карягіним та о двох гарматах. Інший, на місці Карягіна, дізнавшись про наступ такої армії, просто втік би зі своїм загоном, але у полковника були всі задатки полководця. Обравши вдалу позицію в горах, цей загін два тижні якимось дивом відбивав наступи загонів іранців, що здається майже неймовірним. При цьому, 28 червня загін з боєм пробився до замку Шах-Булах, де протримався до 8 липня, а вже потім зумів уночі відступити. Дослідники тих подій вважають, що саме дивовижна мужність полковника Карягіна та його єгерів урятувала і російський корпус, і всю Грузію, оскільки днів, на які вони затримували персів, цілком вистачило, щоб Ціціанов зібрав свій корпус, об’єднав навколо себе грузинське ополчення і 28 липня розгромив війська іранців у битві під Загамом. Але тепер уже Ціціанов повірив, що нема сили, яка могла би стримати його військо, і подався завойовувати територію сучасного Азербайджану. Та коли, підступивши під стіни Баку, він особисто розпочав переговори з представниками хана щодо капітуляції, азербайджанці просто вбили його та інших парламентарів, і вирішили, що на цьому інцидент вичерпано. Проте росіяни надіслали іншого командувача, генерала Гудовича, і підкинули свіжі військові сили, які вже упродовж 1806 зуміли здобути Баку і взяти під свій контроль більшу частину сучасних Азербайджану та Дагестану. При цьому в черговий раз зазнав поразки — тепер уже в Карабасі — непогамовний, але нещасливий принц Аббас-Мірза.Загалом обставини складалися на користь росіян, але в грудні 1806 розпочалася чергова російсько-турецька війна. І всім стало зрозуміло, що воювати з двома такими країнами незначний корпус Гудовича не в змозі. Тоді Гудович розпочав переговори з іранцями, які тривали — в перервах між сутичками — упродовж усього 1807 року.
Іранці дізналися, що росіяни, в черговий раз розбивши військо нездарного принца, так і не зуміли здобути штурмом Еривані. Вважаючи, що причина стійкості ериванського гарнізону слід шукати в безталанності Гудовича, російське командування замінило його на генерала Олександра Томасова.
Нараз хан Ірану вирішив, що настав зоряний час і, зібравши військо, повів його на Вірменію (1808). Проте і його наступ , як і наступ військ принца, виявився невдалим. З’явився у цій війні і свій герой. Ним став полковник, а згодом — генерал-майор, українець за походженням, Петро Котляревський.Уперше про нього заговорили в червні 1810, коли Котляревський, маючи під своїм командуванням всього 500 єгерів, зумів здобути штурмом найнадійніший опорний пункт іранців у Вірменії — гірське селище Метрі, яке обороняв півторатисячний, озброєний сімома батареями гарнізон. При цьому загін Котляревського втратив лише 35 бійців. Згодом, на якийсь час, Котляревський залишався у затінку, але в 1812, він, тепер уже генерал, знову змусив іранців згадати про нього. Росія в цей час перебувала в критичному стані: Наполеон уже ввійшов до Москви, від командуючого російським корпусом на Закавказзі генерала Ртищева вимагалося лише одне — за будь-яку ціну укласти з іранцями мирний договір. Проте шах Фетхі-Алі вважав, що французів наслав на Москву сам Бог, або Аллах, і спорядив 30-тисячну армію, котра повинна була раз і назавжди… ось тільки командувати нею мав все той-таки безталанний Аббас-Мірза, якому це було протипоказано. Маючи всього 2 тисячі солдатів та козаків, Котляревський не став чекати, поки іранці форсують Аракс, а сам форсував його неподалік Асландуза і напав на них. Спочатку росіяни загнали іранців в їх укріплений табір, а вночі, зумівши зімітувати, що нібито до нього прибуло поповнення, Котляревський повів свої чотири з лишком сотні на табір 30-тисячного війська, що загалом виглядало божевіллям. Але, розбившись на кілька груп, цей загін зумів увірватися до табору і викликати паніку.
Втративши в нічному багнетному бою понад 1200 солдатів убитими, військо на чолі з Аббас-Мірзою втекло до Ірану. Можна уявити собі здивування 530 полонених персів, коли вранці вони виявили, що розбив їх армію, а їх самих узяв у полон, загін, який ледве налічує 300 солдатів (120 Котляревський втратив у нічному бою).Інший би, на місці Котляревського, заспокоївся і знову запропонував іранцям мир. Але генерал зібрав рештки російського воїнства і повів його на Каспій, на могутню фортецю Ленкорань, котру охороняв 4-тисячний загін персів на чолі з комендантом Садик-ханом. Штурм він розпочав 1 Січня 1813. Росіян було всього 2 тисячі, і з таким військом інший генерал навіть не підступав би під стіни Лєнкорані. Але тільки не Котляревський. Коли виявилося, що вже на початку штурму загинули, або були поранені, всі офіцери його корпусу, Котляревський особисто повів солдатів на штурм. Бій на вулицях міста був жорстоким. Росіяни втратили понад 1000 солдатів, але й іранці майже всі (за винятком кількох сотень полонених) були винищені.
Втративши цю останню надійну фортецю на Закавказзі, хан почав побоюватися, що наступного разу Котляревський зі своїми двома тисячами воїнів пройде весь Іран і з’явиться під стінами його столиці. Щоб цього не сталося, він у клав Гюлістанський мир (1813), згідно з яким Іран поступався на користь Росії Дагестаном та Північним Азербайджаном. Що ж до генерала Петра Котляревського, то він у цей час перебував у тяжкому стані: зазнавши важких поранень та каліцтва, він став інвалідом і змушений був залишити військову службу. Проте місце у воєнній історії Росії та Персії залишилося за ним назавжди.У війні на Закавказзі активну участь брали козаки. Відомо, наприклад, що в поході на Дербент (1806) відзначився полк терських козаків. Точних відомостей про кількість або частини донських козаків, які брали участь у цій війні, не існує, але в «Короткій хроніці служби і походів Донського війська» віднаходимо повідомлення про те, що якась частина донського козацтва в цих битвах і походах все ж таки була задіяна. Крім того, в Грузії, з волонтерів та ополченців, було створено підрозділи, які прирівнювалися до козацьких та існували на правах козацьких.