Вже у найдавніших збережених списках кінця XVI — початку XVII ст. український нотолінійний Ірмолой є абсолютно індивідуальним як у зовнішньому вигляді, так і внутрішньому його наповненні та музичній стилістиці.
Успадкувавши візантійські та слов’янські нотовані гимнографічні книги, русько-українська нотована книга пройшла тривалий час розвитку від прямого запозичення до створення синтетичного багатожанрового збірника. Поряд з візантійськослов’янською основою нотолінійний Ірмолой є також помітно спорідненим із західноєвропейською гимнографічною книгою — від елементів організації кодексу та художнього декору до форми фіксації оновленої стилістики — п’ятилінійного нотопису.
Нотолінійні Ірмолої як пам’ятки українського гимнографічного мистецтва не дійшли до нашого часу в оригіналах чи автографах. Окремі списки створювалися в різний час, у різних місцевостях і різними переписувачами-співцями. Тому всі вони мають більші або менші відмінності — як у зовнішньому вигляді, типі художнього декору, графіці, орфографії словесного та нотного тексту, так і в доборі репертуару і способів його компонування в кодексі, нарешті в музично-стильових особливостях.
До середини XVII ст. українські нотолінійні Ірмолої переживають період найвищого розвитку. Вони поширювались у великих центрах і на периферії, у різноманітних школах і на локальних територіях, вийшли за межі українських і білоруських етнічних земель.
Масовий характер їхнього створення був наслідком значного піднесення церковно-музичної освіти, для якої Ірмолої були основними навчальними посібниками. Інтенсивне продукування нотолінійних Ірмолоїв було зумовлене й реформою нотопису — кулизм’яні кодекси швидко вийшли з ужитку і після XVI ст. в Україні не використовувалися. Сам кулизм’яний нотопис швидко забувся, що стимулювало масове створення нотолінійних Ірмолоїв.
Але найважливішою причиною масової появи нотолінійних Ірмолоїв був рішучий стильовий злам в українській гимнографії, що настав у XVI — XVII ст. Музично-стильове оновлення відбувалося у взаємодії двох протилежних тенденцій. З одного боку, відчутною була переорієнтація на західноєвропейські стильові здобутки ренесансу і бароко. А з іншого — намагання зберегти традиційні зв’язки з візантійським культурним ареалом. Формується яскраве мистецьке середовище, в якому тісно переплелася співпраця митців-професіоналів, народних майстрів і митців-чужинців. Внаслідок тісної взаємодії цих тенденцій і напрямів формується національний стиль української гимнографії.
Український нотолінійний Ірмолой є багатожанровим пісенним збірником, який ввібрав співи з різних богослужбових нотованих книг візантійського обряду. А свою назву Ірмолой отримав від найпоширенішого жанру — ірмосів.
Іншою характерною рисою українського Ірмолоя є вибраний пісенний репертуар, переважно святковий, тобто основну увагу було приділено не стільки повноті гимнографічного репертуару, скільки його якісному відбору. Естетичні критерії були визначальними. Тут значною мірою відобразилася загальна тенденція українського мистецтва, що на порозі нового часу виразно стимулювалося естетикою європейського Відродження. Ідеали прекрасного, високомистецького, майстерного стали визначальними у виборі образної тематики та засобів мистецької виразності й техніки.
Нотолінійний Ірмолой є порівняно молодим явищем української культури XVI — XVII ст., проте він досить швидко набув зрілих і стабільних форм. Передовсім це усталені норми нотопису, прискорений характер письма словесного тексту, досконале розташування тексту на сторінці та його композиція, система художнього декору та його стилістика, нарешті багатство маргінальних записів, які дозволяють відтворити історію та культурний контекст практично кожного рукопису. Можна стверджувати, що саме вибраний святковий репертуар диктував піднесений настрій зовнішнього вигляду Ірмолоїв.
Наприкінці XVI ст. тип українського нотолінійного Ірмолоя (у рукописних пам’ятках і стародруках іноді вживалася також грецька форма написання Ірмологіон) утверджується остаточно.
Уже сам принцип нотування мав творчий характер: мелодії піснеспівів вибиралися згідно з традиціями певних локальних особливостей і місцевих шкіл, естетичних смаків та художньої інтуїції їхніх переписувачів, редагувалися, скорочувалися або ж доповнювалися.
Нотолінійні Ірмолої є досить однотипними за змістом, що дозволяє легко відділяти їх від гимнографічних збірників Росії чи балканських слов’ян. Кожна така книга є своєрідною антологією гимнографічних піснеспівів, поширених у богослужбовій практиці українського народу. Це ірмоси та канони, стихири і тропарі, кондаки, сідальні, псалми, гимни, а за службами — з літургії, вечірні, утрені та деяких треб, тобто служб на особливі випадки (похорон, освячення нового храму та ін.).
Переписували Ірмолої звичайно музиканти-практики, які поєднували в собі церковного співця, уставника, регента, дяка, вчителя нотної грамоти і церковного співу; нерідко ними були учні парафіяльних і братських шкіл. До нашого часу дійшло близько 1000 списків нотолінійних Ірмолоїв, що охоплюють проміжок часу з кінця XVI до середини XIX ст. Понад 200 списків донесли імена їхніх переписувачів, а більш як 300 — точну дату і місце написання. Облік і науковий опис їх дав можливість вперше в історії гимнографічної культури греко-візантійського ареалу здійснювати широкі історично-культурні узагальнення та висновки.
Територіальна локалізація дала змогу виявити центри гимнографічного мистецтва в Україні. Це передовсім Київ — Печерська лавра, Софійський собор, Михайлівський, Межигірський, Видубицький монастирі. Інтенсивне переписування Ірмолоїв здійснювалося також в інших провідних політичних і культурних центрах України — у Львові, Острозі, Володимирі, Полтаві, монастирях Спаському, Лаврівському, Манявському скиті та ін. Проте значно більше списків створювалось у невеликих містечках і селах, причому на всіх українських етнічних землях — від Підляшшя, Холмщини, Лемківщини, Волині, Галичини і Буковини на Заході, українського Полісся, включаючи Пінщину, Стародубщину та Сіверщину на Півночі до Слобожанщини на Сході, Запорожжя і Степової України на Півдні. Українські Ірмологіони вплинули і на білоруські пам’ятки, які, однак, мають і своєрідні риси.
Масове поширення нотних Ірмолоїв зумовило також їхнє повсюдне використання як практичних посібників з вивчення церковного співу і нотно-музичної грамоти. Пізніше цю навчальну функцію Ірмолоїв закріпили львівські першодруки 1700 і 1709 рр.
У процесі формування нотного Ірмолоя викристалізувалися його певні структурні типи, зумовлені культурноісторичними традиціями та практичними потребами: жанрово-тематичний, календарно-мінейний і гласовий.
Жанрово-тематичний структурний тип був, очевидно, первісним, властивим давнішим варіантам Ірмолоїв і таким. що були створені у великих осередках і центрах гимнографічної культури — великих монастирях і соборних церквах. Тут уклад піснеспівів здійснювався за жанрами і типами служб. В одному блоці книги поєднувалися у вигляді окремих розділів Стихирар, Ірмолог, Октоїх, Тріодь, Обиход. Серед відоміших Ірмолоїв такого типу відзначимо Супрасльський 1598 — 1601 рр., Підгорецький, Межигірський, Жировицький середини XVII ст. та ін. Ці збірники відзначалися особливою повнотою гимнографічного репертуару, добре зберігали давні традиції і водночас поповнювали співочий фонд новими напівами, що запозичувалися з ближчих чи дальших земель *. Містили вони і власні творчі здобутки у вигляді напівів супрасльського, межигірського та ін.
* З-поміж місцевих напівів тут найчастіше зустрічаються вказівки на Острозький, київський, супрасльський, слуцький, крем’янецький, кам’янецький, віленський, львівський, підгірський, волинський напіви. Трапляються й напіви, назви яких вказують на чужоземне походження — болгарський, грецький, сербський, молдово-волоські (волоський, минтянський, мултанський).
Усамостійнення і зміцнення міського парафіяльного життя, в якому церковні служби та їхній співочий репертуар було значно скорочено, зумовили появу цілком нового структурного типу Ірмолоя — календарно-мінейного. Майже увесь пісенний репертуар збірника, за винятком літургійних і осмогласних жанрів, укладався за церковним календарем, що нагадує давніші нотовані Мінеї. Репертуар цього типу збірника орієнтувався на невелике, але улюблене коло святкових і найважливіших піснеспівів вечірні, утрені та літургії. Через їхній практичний характер не було потреби вносити до збірника мелодичні варіанти-напіви з різних локальних територій, тому подібні напіви тут трапляються зрідка. Проте кожний з таких Ірмолоїв відбивав певну локальну співочу традицію. До таких пам’яток належать найдавніші нотолінійні Ірмолої кінця XVI — початку XVII ст. — Львівський, Долинянський 12.
Врешті у 10 — 20-х рр. XVII ст. з’являється ще один оригінальний структурний тип українського Ірмолоя — гласовий. Основний репертуар піснеспівів — ірмоси та співи Октоїха — утворюють єдиний центральний розділ у системі восьми гласів. Такий тип збірника передовсім мав навчально-педагогічний характер. Тож у період стабілізації гимнографічного мистецтва в Україні (з кінця XVII ст.) цей тип Ірмолоя стає абсолютно переважаючим, що остаточно закріпили і нотні першодруки 1700 і 1709 рр.