У 1840-их роках українські діячі та вчені старались передовсім розгорнути науково-дослідну працю та історичну науку, яка, з пробудженням літератури, мала доповнити великий творчий процес культурного відродження нації.
Але умовини для цієї суто наукової праці були, на жаль, вкрай несприятливі. Центрами української науки на цих землях були передовсім університети Харківський і Київський, а пізніше Новоросійський (Одеський). Серед визначених учених того часу, сказати б — енциклопедичної освіти, був Михайло Максимович (1804-73). Призначений у 1834 р. на професора Київського університету (де й згодом познайомився з Шевченком), Максимович почав видавати альманах «Києвлянин» і тут, у Києві, з’явились його видатні праці з різних ділянок науки. Але Максимович найбільшу увагу приділяв історичним дослідженням. Він рішуче виступив проти „норманської теорії”, що її чоловим представником серед російських науковців був російський шовініст історик М. Погодін. У 1837 р. він видає свою важну працю «Откуда идет русская земля», а в ній висловлює погляд, що не нормани, а слов’яни були творцями київської княжої Русі. Коротко — був він одним із перших антинорманістів у розгляді генези української держави, тієї теорії, що її прийшлось згодом ще довго захищати.
І так, починаючи з 40-их років посилюється зацікавлення минулим України і її дослідження. Другим помітним дослідником цього питання був історик Микола Маркевич, (1804-60), який одночасно був поетом, автором збірки «Украинские мелодии» 1831 p., а в роках 1842-43 видав п’ятитомну «Историю Малороссии», що була поважним кроком у дослідженнях минулого України.
У 1843 р. в Києві утворено Тимчасову комісію для розгляду стародавніх актів (її названо „Археографічною комісією”), а завданням цієї, царським урядом патронованої комісії було довести, що правобережна Україна це „русский край”. Але ця установа опинилась у руках українських дослідників так, що ця настанова не могла бути здійснена. Найбільше до її розцвіту в 60-их роках причинився, на посаді секретаря, визначний історик Володимир Антонович. Згодом співробітникам Комісії пощастило видати низку цінних праць, як от «Літопис Грабянки» (1854), «Літопис Самовидця» (1878), а в роках 1845-47 її співробітником був Т. Шевченко, який на доручення Комісії виїздив до історичних місцевин і там змальовував чи відрисовував пам’яткові будівлі, замки, тощо.
У 1844 р. почало видавати свої записки Одеське товариство історії і старовини.
Цінні джерела з історії України оголосив у Москві видатний вчений слявіст та український письменник Осип Бодянський (1808-1879). Він то на протязі 1846-58 років, як секретар Московського Історичного Товариства, надрукував цілий ряд пам’яток з української історіографії (старих літописів, хронік та документів), він теж видає «Историю Руссов или Малой России». Історичні дослідження проводив Пантелеймон Куліш (1819-97). Спершу історичне минуле цікавило його як письменника, автора повістей і поезій. У 1846 р. він видав для молоді «Повесть об украинском народе», але після розгрому Кирило-Мефодіївського Братства книжка ця була заборонена. Пізніше свої історичні дослідження друкував він у «Записках о Южной Руси» та в журналі «Основа» («Історія України від найдавніших часів», «Хмельничина» і ін.).
Видатним істориком був теж письменник Микола Костомаров (1817-85). Він оголосив друком ряд історичних статей про козацько-польські війни, про «Русско-польських вельмож». Його монографія про Хмельницького здобула прихильну оцінку Шевченка. Він м.ін. був теж автором розвідки «Дві руські народности», в якій протиставив основні риси вдачі і характеру українців та росіян (москалів).
Історична наука ХІХ ст. (За книгою «Семчишин М. Тисяча років української культури. К., 1993»)