З кожним новим кроком у глибину століть дослідники все більше й більше переконуються в тому, що на наших землях у сиву давнину — з часів Трипілля — високий рівень розвитку культури супроводжувався передовою на той час медичною практикою.
Тут і лікування рослинами, і перші спроби хірургічного втручання в організм людини. Тож не дивно, що в період Київської Русі наші предки вже мали досконалу як на той час медицину, про яку було відомо в Європі. Зокрема, з того часу маємо відомості про автора першого вченого трактату з енциклопедії медичних знань XII століття Євпраксії-Зої — дочки Великого князя Київського Мстислава Володимировича, що 1122 року вийшла заміж за царевича Візантії Івана Комнена.
А хіба не можемо гордитися тим, що перший з українців, котрий 1476 року одержав ступінь доктора філософії й медицини Болонського університету, — Юрій Котермак (1450— 1494) з Дрогобича — невдовзі стане ректором цього славетного навчального закладу і лейб-лікарем герцога Ферарського. А потім переїжджає до Кракова, де обіймає кафедру медицини тамтешнього університету.
Так, протягом багатьох років бездержавності українці працювали лікарями, як правило, без згадки про ім’я рідного народу, бо така вже доля поневоленої нації. Але як тільки українство починало відроджуватися, одразу ж проявлялася активність нашої народної медицини. Зокрема, так було в процесі творення запорозького козацтва. 1578 року, коли новий польський король Стефан Баторій надав клейноди Військові Запорозькому, то воно добилося й передачі Терехтемирівського монастиря під шпиталь для поранених та самотніх у старості лицарів.
Звичайно, й раніше на Запорожжі існувала медична служба. Лікування поранених та хворих завжди перебувало під пильною увагою старшини з самого початку консолідації українського козацтва. До цього змушували безперервні сутички з ворогом, нелегкі умови життя й побуту на дніпровських островах, на недалеких від Січі зимівниках та сторожових постах. Ховаючись від ворога, козак змушений був залазити в глибокі хащі, де кишіло гадюками, від укусу яких гинули не тільки люди, а й коні та верблюди. Підстерігаючи ворогів, йому доводилося часто-густо залягати в буйних очеретах, де жорстоко кусали його комарі, мошки, ґедзі, яких тоді безліч множилося в плавнях. За умов того часу головним чином зверталися до засобів народної медицини.
Французький інженер Боплан, котрий був добре ознайомлений з козацькими звичаями, зокрема, писав: «Щоб позбутися лихоманки, козаки розводили в чарці пінистого вина півзаряду пороху, випивали цю суміш, лягали спати, а на ранок були здорові. Інші змішували попіл з вином: дія така ж. Часто бачив я, як козаки, поранені стрілами, через нестачу хірургів самі покривали свої рани невеликою кількістю землі, розтертою на долоні з слиною: цей простий засіб виліковував їх не гірше, ніж дорогоцінний бальзам».
Очевидно, Боплан мав на увазі торф’яну землю, оскільки в спеціальній літературі зустрічаються дані, що саме торф використовувався з лікувальною метою. Так, є згадки, що в ті часи медики застосовували настій з торфу як пото- і сечогінний засіб, а торф’яну олію — для зцілення ран. І тоді, і пізніше лікарі використовували торф’яну пов’язку і торф у вигляді присипки на гнійні рани. Наприклад, збереглися свідчення з XVIII століття, що 130 чоловікам із 133 подібний спосіб лікування сприяв одужанню.
Той же Боплан відзначає способи боротьби проти обмороження. Це нещастя, як правило, переслідувало зимою вершників, котрі зодягали для захисту залізні лати й панцирі. Безумовно, прийоми проти обмороження — вживання тричі на день гарячої їжі (квашений суп з маслом, перцем і хлібом) — також з арсеналів народної медицини. До речі, козацькі лікарі вже в часи Боплана (перша половина XVII століття) робили розтин тіл померлих від обмороження живота, знаходячи при цьому кишки почорнілими. Історики медицини наголошують, що подібні анатомічні дослідження виконувалися тоді лише в спеціалізованих клініках італійських університетів.
У ті часи, коли на дніпровських островах уже зміцнилося українське козацтво, вчених лікарів готували в Кракові та в Замості. Тут, у Замойській академії, де з 1593 року можна було здобувати медичну освіту, існувало навіть руське земляцтво. Очевидно, багато хто з українців, опанувавши фах лікаря, працював потім у лікарнях і шпиталях Львова, Києва та інших міст своєї землі. А декого з них доля закидала і в козацьке середовище. Навколо дипломованих лікарів, звичайно, гуртувалися учні, котрі вчилися виконувати дрібні маніпуляції, набували навичок догляду за хворими. Швидше всього, що саме з них формувався корпус запорозьких цирульників. Вони вміли пускати кров, виривати зуби, виготовляли пластирі для лікування ран, накладати лещата при переломах. Зокрема, вирушаючи в похід, козацькі хірурги чи партачі запасалися смугами полотна для перев’язування ран, лубками для фіксування переломів, сухою моровою губкою для зупинення кровотечі, пластирями-мазями, які виготовлялися з свіжого свинячого міхура, живиці, воску молодих бджіл, олії та білків курячих яєць. Особливо часто використовували пластир-мазь з вареної цибулі й меду. Треба підкреслити, що всі мазі для пластирів готували гарячим способом і прикладали гарячими, що було своєрідною антисептичною обробкою.
Але життя змушувало козацтво клопотатися й про постійні осередки, де б змогли утримуватися поранені в бойових походах. Так виникають запорозькі шпиталі. Перший з них, за свідченням історика медицини С. Верхратського, було засновано в дубовому лісі на острові між річками Старою і Новою Самарою. Там були споруджені будівлі для перебування козацьких інвалідів і церква, які оточувалися захисними ровами. В цей шпиталь на прохання Коша Запорозької Січі було прислано ієромонаха Паїсія з Києва, котрий, крім суто духовних обов’язків, доглядав за пораненими й інвалідами.
з останньої чверті XVI століття головним лікувальним закладом українського козацтва був шпиталь при Терехтемирівському монастирі на Дніпрі неподалік Канева. Військові шпиталі українського козацтва згодом організовуються при Лебединському монастирі поблизу Чигирина та Левківському біля Овруча. Маємо свідчення, що Лебединський використовувався козаками вже з перших боїв у роки визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького. Так, літописець Самійло Величко повідомляє, що «в Жовтих Водах козаков полтораста человека смертную іспіли чашу, а ранних зтолькож в Чигирин отослано…».
Можна припустити, що в цей період щпиталі для поранених і інвалідів створюються й при багатьох інших монастирях, зокрема тих, що згадуються в універсалах Богдана Хмельницького: Батуринський, Крупицький, Гадяцький, Густинський, Ірдинський, Козелецький, Троїцький, Максаківський, Мгарський, Ніжинський…
Чому козацтво віддавало перевагу монастирським шпиталям? Мабуть, тому, що ченці лікували непогано, оскільки знали основи лікарської науки. Скажімо, Межигірський монастир мав велику бібліотеку, де було чимало книжок грецькою та латинською мовами. Для лік)гвання хворих і поранених залучалися спеціальні монахи, які на той час непогано знали засади догляду пацієнтів, методику лікування ран та найбільш розповсюджених хвороб, добре знали лікарські рослини.
Щодня в «наутріє» тут відбувалися обходи хворих —»мимохождєніє» або переходження недужих: лікарні, які стояли посеред монастирського двору, були оточені допоміжними будівлями — лазнями, аптекарськими приміщеннями. Поряд — аптекарський город. Хворих годували, як правило, пшоном і горохом, а пиво і ячмінна крупа приписувалися як дієтичні продукти. До речі, в ті часи для лікування різних захворювань використовувалося 72 види горілки.
Щодо київських монастирів, то найбільший лікувальний заклад існував у Межигірському. Його ченцям, до речі, гетьман надавав у зв’язку з цим різні привілеї. Автором цих рядків виявлено ще два свідчення про увагу Війська Запорозького до цього монастиря, що опікувався пораненими козаками. Йдеться про універсали гетьмана Богдана Хмельницького про надання йому прав на село Чеснино від 20 грудня 1652 року та про побудову млина від 1656 року. Треба додати, що ці щпиталі утримувалися також за рахунок громадських кощтів, заповітів заможних осіб, що відписували своє майно, млини, навіть шинки.
Усі ці заходи дали можливість створити в Україні розгалужену мережу лікувальних закладів, на що звернули увагу іноземці. Так, Павло Алепський, котрий подорожував 1654 року через Україну до Москви, супроводжуючи антіохійського патріарха Паїсія, писав: «Знай, що по всій землі козацькій в кожному місті, в кожному селі для їхніх убогих, немічних та сиріт збудовано по краю чи в середині населеного місця будинки, в яких вони мають притулок».
Крім того, кожна церковна парафія мала шпиталь або богодільню, де надавали необхідну допомогу.
На високому рівні була організація медичної служби в армії Богдана Хмельницького. Зокрема, необхідно зазначити, що в козацькому війську цього періоду ретельно вівся облік поранених, про них виявляли постійну турботу, прагнучи пошвидше поставити в стрій. На випадок епідемії хворих прагнули ізолювати від інших козаків, відправляючи їх у тил.
За хворими й пораненими доглядали висококваліфіковані медики, досвідчені практики. Відомо, що в Зборівському поході брав участь «лекар Лукашка», в «Реєстре всего Войска За-порожского после Зборовского мира с польским королем Яном Казимиром» записано 21 цирульника. Крім Луки Литвина, в документах того часу зустрічаємо прізвища лікарів Лукіяна Салтицького, Мартина Радомського, Івана Гладкого, Івана Островського.
Очевидно, багато лікарів приєдналися до народної армії під час її походу в західноукраїнські землі, у Львові, Луцьку, Кременці та інших містах, де понад сто років до вказаних подій існували цехи лікарів-цирульників. Цілком можливо, що були в армії Богдана Хмельницького й лікарі-іноземці, що практикувалося в козацькому війську й раніше. Приміром, пораненого в битві під Хотином запорозького гетьмана Петра Сагайдачного в 1621—1622 роках лікував лікар-француз.
Особливу увагу козацька адміністрація приділяла запобіганню епідемій, які заносилися, як правило, під час бойових дій. Карантинні заходи проти поширення різних хвороб були суворими. Наприклад, бєлгородський воєвода Є. Бутурлін відписував у Розрядний приказ Московської держави 16 серпня 1652 року, що на Україні «во многих местах мор большой, и в казачьих де в украинских городах поставленьї застави крепкие. Из моровьіх мест, из казачьих городов в козачьи украинньїе городьі пропускать никого не велено».
І коли на початку жовтня 1653 року в Суботові з’явилася «наглая смерть, от которой умерло 4 человека», то за розпорядженням Богдана Хмельницького тут негайно поставили застави, аби нікого не випустити з села.
Подібні заходи вживалися і на початку 1654 року: «А от польского и от литовского рубежа по всем дорогам и по малим стежкам, и по приметньїм по всем местам учинити застави и сторожи крепкие и велеть беречь накрепко, чтобн … из морових мест… никто не проехал и пеш не прошел, и не прокрался никоторими обьічаи… чтоб от тово в Киев и в Киевский уезд, и в инне ни в которьіе в здоровьіе места морового поветрея не нанесло».
Запобіжні заходи проти різних хвороб використовувалися також запорожцями, котрі виходили в море. Вони, зокрема, обробляли дьогтем сорочку й шаровари, що служило своєрідною дезинфекцією.
Важливим питанням у налагодженні лікувальної справи в Україні в названі часи було те, що тут розвивалася мережа аптек, де виготовлялися необхідні препарати для хворих та поранених. 1675 року, скажімо, київський гарнізонний лікар