Олександр Бединський закупив для лікування ратних людей на 20 алтин 6 золотників олександрійського листу, на З золотники полинового екстракту — залишки імпортних препаратів.
До речі, довезення ліків в Україну йшло головним чином через містечко Сатанів на нинішній Хмельниччині. Так, 1632 року кам’янецький аптекар Андрій Закревський придбав тут значну кількість квасу грецького, лимонного соку, імбиру, ладану, перцю тощо.
Згодом в Україні буде створена — в 1720 році — одна з найбільших лубенська аптека, що забезпечуватиме необхідними ліками військові частини. Запорозьку Січ. У роки російсько-турецької війни (1768—1774) лубенська аптека щороку випускала ліків на суму 200.000 карбованців.
Ті зусилля, яких з самого початку існування Війська Запорозького його старшина докладала для розв’язання проблем медичного обслуговування козацтва, дали можливість сформувати досить кваліфіковані медичні кадри, заохотити до лікарської практики українську молодь. Тим паче, що на наших землях тоді існував перщий вищийнавчальний заклад у Східній Європі — Києво-Могилянська академія, яка давала солідну базу для подальшого опанування медициною.
Саме з її стін вийшов 1768 року уродженець Веприка, що в нинішньому Гадяцькому районі на Полтавщині, один із основоположників наукової медицини, акущерства, фітотерапії й організатор вищої медичної освіти в Російській імперії Нестор Амбодик-Максимович (18.11.1742—5.08.1812). Базові знання, одержані ним в Києві, дали можливість 1770 поїхати до Франції, де він через 5 років захистив у Страсбурзькому університеті докторат з медицини за дисертацію «Про печінку людини».
Повернувшись до Санкт-Петербурга, спочатку одержав місце молодшого лікаря у генеральному адміралтейському госпіталі, а потім — у Кронштадській госпітальній школі, де викладав фізіологію, «матерію медику» і медико-хірургічну практику.
А з 1781 очолив акушерську школу в столиці й став першим у Росії професором «повивального мистецтва». Для створення навчальної бази у цьому навчальному закладі, який згодом буде функціонувати як Клінічний повивальний інститут, наш земляк підготував перші підручники та словники з акушерства й ботаніки, розробив низку інструментів, які були виготовлені на власні кошти і за особистими кресленнями Амбодика-Максимовича.
Велика заслуга нашого земляка й щодо створення багатомовних термінологічних медичних словників, до яких він заніс уже відомі терміни і запропоновані ним особисто для означення медичних понять.
Помітною постаттю в медицині тодішньої Росії був і уродженець Янівки на Чернігівщині Данило Самойлович (1744—20.02.1805). Він також, як і Нестор Амбодик-Максимович, закінчив Києво-Могилянську академію, після чого навчався в медичній школі при Адміралтейському шпиталі. Під час російсько-турецької війни 1768—1774 років він уперше зіткнувся з жахом того часу — чумою. Очевидно, це вплинуло на його майбутній вибір щодо спеціалізації в медицині — наш земляк фактично присвячує своє життя боротьбі з цією небезпечною хворобою.
Переконавшись у тому, що чума є інфекційною, заразливою хворобою, він уже 1771 року опрацьовує різні засоби дезинфекції одягу й речей хворих, випробовуючи, до речі, спочатку все на собі та висуваючи пропозицію робити щеплення.
Над проблемами чуми він продовжує працювати і за кордоном, куди виїжджає за власні кошти для підвищення кваліфікації. Його публікації на цю тему одержують схвальні відгуки зарубіжних медиків, оскільки в них подається багато невідомого для них.
Після повернення з-за кордону Данило Самойлович міг залишитися на престижних посадах у Санкт-Петербурзі, але він погоджується на пропозицію князя Потьомкіна взяти участь у боротьбі з чумою на рідній йому Україні. З 1784 року як головний лікар Катеринославського намісництва Данило Самойлович розпочинає працю на відповідальній посаді керівника протичумної боротьби на півдні України.
Через шість років він одержує можливість трохи відпочити, коли його через придворні інтриги усувають від лікарської практики, не дають ніякої праці ні в Санкт-Петербурзі, ні в Москві, що призводить до зубожіння всесвітньо відомого медика і вченого. Він звертається до імператриці з проханням допомогти, але ту не розчулює лист Данила Самойловича:»… Я перший заснував і облаштував Вітовський, нині Богоявленський шпиталь (на території сучасного Миколаєва.), де з 1788 по травень 1790 року перебувало на руках моїх протягом усього часу 16 тисяч хворих військовослужбовців, знесилених важкими хворобами, з них вилікувалося 13.824 та залишилося на травень 1.058 осіб. Я кволий, хворий, маю дружину та двох малолітніх дітей. Прошу Вас мене працевлаштувати або призначити пенсію».
Два роки Данило Самойлович живе в рідному селі на Чернігівщині всіма забутий. Але вже 1792 року його запрошують до Москви, а указом Катерини II від 6 червня 1793 року його знову призначають головним керівником усіх карантинів України.
З 1801 року чернігівець Самойлович стає інспектором Чорноморської лікарської управи з центром у Миколаєві. І тут, на українській землі, він присвятить себе служінню рідному народові, дбаючи про попередження страшного захворювання для всіх людей, бо й далі аналізує здобуті ним результати, визначає напрямки ефективної боротьби з чумою в своїх нових публікаціях.
У Страсбурзькому університеті захищав свою докторську дисертацію ще один видатний лікар-українець Мартин Тереховський (1740—1796), син священика Гадяцького козацького полку на Полтавщині. Заслуга його перед світовою наукою полягає в тому, що він уперше експериментально довів про реальні процеси в розвитку мікроорганізмів, що мало визначальне значення для вироблення рекомендацій щодо боротьби із заразними хворобами.
Ще одне славетне ім’я в сузір’ї українців-медиків XVIII століття — професор Олександр Шумлянський (1748— 25.06.1795), який народився в Малих Будищах на Полтавщині. Після закінчення Киево-Могилянської академії й захисту в 1782 році докторської дисертації про будову нирок у Страсбурзькому університеті. Ця наукова праця принесла йому світову славу, оскільки Олександр Шумлянський у ній, застосувавши новий метод, уперше дав детальний опис гістологічної будови нирок. На працю нашого земляка появилося кілька схвальних відгуків відомих європейських лікарів.
У той же час Олександр Шумлянський, віддано працюючи постійно на благо розвитку медицини Російської імперії, як сам признавався, «равнодущно все своє життя переносив нужду та скудність».
Відомим ученим-медиком Російської імперії був син реєстрового козака Никон Карпинський (1745—24.9.1810), уродженець Денисівки Лубенського повіту на Полтавщині. Він став засновником анатомічної школи в Санкт-Петербурзі.
Як і Нестор Амбодик-Максимович, він також у Страсбурзькому університеті одержав ступінь доктора медицини і хірургії за дисертацію «Про утруднення, що зустрічаються при операціях видалення каменів», яку захищав латиною.
Під його керівництвом 1798 року підготовлена найкраща з виданих тоді в Росії фармакопей.
З 1805 нащ земляк — головний лікар при Департаменті сухопутних військ. Брав участь у розробці різної статутної документації для медицини: Карантинного статуту, інших інструкцій та регламентів для лікарів.
Відомим організатором і реформатором медичної справи й освіти був вихідець з Салтикової Дівиці (тепер — Куликівського району Чернігівської області) Степан Андрієвський (1760—31.12.1818). З самого початку своєї лікарської практики він відзначився тим, що, очолюючи протягом трьох років спеціальну медичну експедицію, яка мала своїм завданням вивчити на теренах Західного Сибіру причини епідемії невідомої доти хвороби, пішов, зокрема, на героїчне самозараження цієї недугою з метою дослідження і описання її. За пропозицією нашого земляка невідома доти хвороба дістала назву «сибірської виразки», а за клопотанням директора Медичної колегії Степан Андрієвський був нагороджений орденом Св. Володимира III ступеня.
Після цього був призначений головним лікаром Санкт-Петербурзького сухопутного генерального госпіталю. Потім йому доручили підготовку реформи в галузі організації медичної справи в Росії,яку він здійснював за допомогою своїх земляків — членів Медичної колегії Ф. Тихорського, С. Горголія, О. Звіряки, Я. Саполовича, Н. Карпинського, І. Каменецького, а також П. Шумлянського і Г. Базилевича. З 1804 протягом трьох років Андрієвський — директор Медико-хірургічної академії.
Сама ж ідея її створення на базі Санкт-Петербурзького медико-хірургічного училища належить іншому нащому землякові — Григорію Базилевичу (1759—1802), який з 1799 року був секретарем Медичної колегії. Це на підставі саме його доповідної записки вперше в вітчизняній історії медицини були запроваджені клініки при військових госпіталях.
Першим у Російській імперії наприкінці XVIII століття почав застосовувати у хірургічній практиці успішні складні операції грудної клітки уродженець Срібного, що на Чернігівщині, Яків Саполович (1766—26.08.1830). Водночас він був винахідник низки оригінальних хірургічних інструментів. А разом з Степаном Андрієвським підготував «Предварительное постановление о должностях учащих и учащихся» (1795), що стало основою першого положення про Санкт-Петербурзьку медико-хірургічну академію.
Помер під час боротьби з епідемією холери в Санкт-Петербурзі 1830 року.
З посади ординатора генерального сухопутного госпіталю в Санкт-Петербурзі розпочав свою лікарську практику в Росії уродженець закарпатського села Комарівці Іван Орлай (1771— 01.03.1829). А 1806 він у Дерптському університеті вже захищає дисертацію на ступінь доктора медицини і хірургії на тему «Історія, зміст і вимоги до вчення про лікувальні властивості природи».
У 1808 наш земляк стає вченим секретарем Санкт-Петербурзької медико-хірургічної академії, з 1811 українець Орлай призначається редактором «Журнала врачебной науки», єдиного на той час медичного журналу в Росії.