Після Вітчизняної війни 1812 року, яку він пройшов хірургом Генерального сухопутного госпіталю, вирішив повернутися в Україну. Незважаючи на блискучу кар’єру, яка відкривалася перед ним у столиці імперії, наш земляк 1821 відмовився від усіх посад в Санкт-Петербурзі і виїхав в Україну, де у 1821—1826 роках керував гімназією вищих наук імені Олександра Безбородька в Ніжині, а з 1826 до 1829 очолював Рішельєвський ліцей в Одесі.
Залишаючи Санкт-Петербург, створив там досить потужну закарпатську колонію з таких видатних українців, як М. Балудянський. П. Подій, В. Кукольник та інших, котрі стають професорами Санкт-Петербурзького, Харківського, Вільнюського університетів.
Як і багато його земляків, уродженець Борзни на Чернігівщині Данило Велланський (Кавунник) (22.12.1773— 27.03.1847) удосконалював свої знання в університетах Берліна, Відня, Парижа та Вюрцбурга. Наукову діяльність розпочав у студентські роки як один з перших перекладачів медичних підручників з німецької мови, у 1808 присвоєно ступінь доктора медицини — без публічного захисту. Зробив великий внесок у створення російської медичної термінології. Автор першого російськомовного підручника з фізіології (1836).
Засновником і першим головою Товариства російських лікарів, заснованого 1833 року в Санкт-Петербурзі, був уродженець Сміли на нинішній Черкащині Юхим Андрієвський (1777—1840). Пройшовши всі ступені практичного лікаря, 1819 був переведений до імператорського двору на посаду гоф-медика. Його син Микола був Пермським і Казанським губернатором, а Іван — ректором Санкт-Петербурзького університету.
А одним з кращих хірургів Європи і організатором медико-інструментальної промисловості в Росії вважається ще один наш земляк — уродженець Вороб’ївки, що тепер у Новгород-Сіверському районі Чернігівської області, Ілля Буяльський (7.07.1789—20.12.1866). Він одним з перщих у європейській хірургічній практиці почав використовувати для наркозу ефір (у травні 1847), хлороформ (у серпні 1848). Водночас викладав пластичну анатомію в Академії мистецтв, що його лекції слухав Тарас Шевченко і написав портрет відомого медика.
Крім того, Ілля Буяльський зробив вагомий внесок у розвиток методик ін’єкції, корозії, льодяної анатомії і бальзамування, а також в удосконалення старих і створення нових спеціальних хірургічних інструментів та приладів, зокрема для військово-польової хірургії. Свою колекцію, яка складається з понад 3000 різноманітних предметів, серед яких і сконструйовані ним, Ілля Буяльський подарував у 1864 році Санкт-Петербурзькій медико-хірургічній академії.
Ще один наш земляк у Санкт-Петербурзі — Степан Хотовицький (1796—11.04.1885), котрий народився в Красилові, що нині в Хмельницькій області, був засновником там наукової педіатричної школи, як і організатором першої в Росії акушерської клініки. Він уперше розпочав викладання курсів з гінекології і педіатрії як самостійних дисциплін, тим самим започаткувавши першу педіатричну наукову школу в російській медичній науці.
А уродженець Чапліївки нинішнього Шосткинського району Сумської області Павло Наранович (1801—14.01.1873) був відомим спеціалістом з бальзамування, займав посаду головного хірурга у діючій армії. Зокрема, в лютому 1855 бальзамував тіло імператора Миколи І.
Як і багато наших земляків, був керівником Санкт-Петер-бурзької медико-хірургічної академії. У 1867 — один з перших засновників Товариства піклування про хворих та поранених воїнів.
Одним з піонерів загального знеболення був уродженець Стародуба на Чернігівщині Іван Рклицький (1804— 5.05.1861). У 1831—32 брав активну участь у боротьбі з епідемією холери в Санкт-Петербурзі. Водночас був автором 15 ґрунтовних монографій і підручників. До наукової спадщини Івана Рклицького також увійшли праці з психоневрології, фізіотерапевтичного лікування очних хвороб.
Ще один наш земляк — Микола Якубович (1817—31.01.1879), котрий 1838 року закінчив медичний факультет Харківського університету, — основоположник гістології в Росії, лауреат премії Паризької АН (1866). Він зробив вагомий внесок у розвиток мікроскопічної анатомії центральної нервової системи, досліджував гістологічну будову різних відділів головного і спинного мозку, ним відкриті ядра останнього, його ім’ям назване одне з ядер середнього мозку.
Українське походження і у видатного хірурга Миколи Скліфосовського (6.04.1836—13.12.1904), котрий народився в Херсоні. Розпочавши практичну діяльність на посаді ординатора хірургічного відділення Одеської міської лікарні, згодом стає там завідуючим, а потім — професором кафедри теоретичної хірургії з госпітальною клінікою Київського університету, куди його рекомендував знаменитий хірург Микола Пирогов.
Після переїзду до Росії (1871) неодноразово відвідував Україну, оперував хворих у Полтавській земській лікарні. Сприяв впровадженню у вітчизняну хірургію засад антисептики й асептики. Піонер порожнинної хірургії.
Його ім’я присвоєно Інституту швидкої медичної допомоги в Москві, а в Полтаві відкрито пам’ятник видатному хірургу (1979).
Відомий у всьому медичному світі і видатний мікробіолог і епідеміолог одесит Микола Гамалія (17.02.1859—29.03.1949).
Почавши працювати ординатором Одеської міської лікарні, зацікавився мікробіологією. У своєму власному помешканні 11 червня 1886 організував першу в Росії та другу в світі бактеріологічну станцію. За два роки роботи на ній (1886— 1888) запровадив і вдосконалив щеплення проти сказу та сибірки, виділив холероподібний вібріон птахів. Його ім’я носить Інститут епідеміології та мікробіології в Москві.
Основні праці українця Олексія Кулябка (27.03.1866— 6.08.1930) присвячені проблемам реаніматології, одним з основоположників якої він був. Він уперше у світовій клінічній практиці оживив серце людини через значний час після смерті (1902). А в 1908 йому вдалося оживити голову собаки.
Олексій Кулябко відомий також як автор численних праць з фізіології кровообігу, м’язової та нервової системи.
Крім цього, він досліджував дію різноманітних препаратів на серцево-судинну систему, зокрема, зміїної отрути.
У цій царині медицини здобув світову славу ще один українець — Данило Заболотний (28.12.1866—15.12.1929), котрий народився в Чеботарці на Поділлі.
Свою практичну діяльність він почав на бактеріологічній станції в Одесі, яку на той час очолював Я. Бардах. Під його керівництвом Заболотний виконує свою першу наукову працю про мікроби снігу, яку і представляє як дипломну роботу в Новоросійському університеті. Після його закінчення він вступає на третій курс медичного факультету Київського університету Св. Володимира, де працює в лабораторії професора Володимира Підвисоцького. В результаті цього було винайдено прищеплювання від холери і встановлено докази можливості безсимптомного носіння холери людиною.
з 1896 Данило Заболотний починає викладати на кафедрі загальної патології університету Св. Володимира у Києві. З перших днів праці тут вчений займався питаннями діагностики черевного тифу, згодом — чуми. Він, до речі, встановив, що носіями чуми в природі є дикі гризуни. Також Заболотний сформулював оригінальну гіпотезу про причини ендемічності хвороби і зв’язку захворювання людей з епізоотіями серед гризунів, яку детально виклав у праці «Ендемічні вогнища чуми на земній кулі і причини її поширення» (1899).
Пізніше він постійно залучався до боротьби з епідеміями чуми в різних регіонах. З метою підвищення спеціальної підготовки лікарів в галузі боротьби з інфекційними хворобами людини Заболотний засновує кафедру епідеміології в Одеській медичній академії і виділяє цю дисципліну в окремий курс як самостійну науку. З 1928 він переїжджає до Києва і повністю присвячує себе вивченню мікробіології, а також адміністративній діяльності на посту президента Всеукраїнської Академії Наук. У пам’ять про нього село Чеботарка було перейменовано на Заболотне, а Інституту мікробіології і епідеміології ВУАН й одній з вулиць Києва було присвоєне ім’я видатного вченого.
Видатним українським лікарем був уродженець Миньківців, що в нинішній Хмельницькій області, Феофіл Яновський (24.06.1860-8.07.1928), який, закінчивши Київський університет, усе своє життя присвятив дослідженню патогенезу туберкульозу легень, захворювань нирок, фізіології і патології кровообігу і травлення.
У галузі сердечної терапії прославився уродженець Одеси академік Микола Страженко (30.12.1876— 27.06.1952), котрий був засновником 1936 року Українського науково-дослідного інституту клінічної медицини. За видатні досягнення в лікуванні хвороб серця, гіпертонії, ревматизму, печінки тощо удостоєний звання Героя Соціалістичної Праці (1947).
Уродженець Росії академік Микола Амосов (6.12.1913—12.12.2002,) своїми новаторськими працями збагатив медичну науку в царині сердечно-судинної хірургії. За видатні досягнення в цій галузі удостоєний звання Героя Соціалістичної Праці (1973), Ленінської (1961) та Державної премії УРСР (1978).
У всьому світі відоме ім’я і росіянина Олександра Шалі-мова (20.01.1918—28.03.2006), довголітнього директора Київського науково-дослідного інституту клінічної та експериментальної хірургії. За свої новаторські праці він також удостоєний звання Героя Соціалістичної Праці (1982).
Відомий учений, котрий теоретично обґрунтував і практично здійснив становлення і розвиток у колишньому СРСР нових галузей медичної науки — клінічної геронтології й геріатрії, Дмитро Чоботарьов народився в Києві (17.09. 1908). Він з 1961 року організував і очолив у Києві Інститут геронтології АМН СРСР, який став одним з найбільших у світі закладів у цьому напрямку.
Уродженець Тернівки, що в Миколаївській області, Іван Бузник (31.03.1919), науковець з проблем авіаційної та космічної медицини, зробив вагомий внесок в розробку низки теоретичних і прикладних проблем гігієни харчування, в методологію наукових досліджень і удосконалення підготовки військових лікарів. Ним виконані фундаментальні дослідження з енергетичного обміну, біохімії і гігієни харчування, визначенню біологічної цінності їжі. Саме він відкрив і сформулював закон енергетичної і якісної адекватності харчування. Ним експериментально і теоретично обумовлені і випробувані раціони для операторів, космонавтів, акванавтів, поранених, хворих опіковою і променевою хворобою.
Ще до Першої світової війни проявили себе видатними лікарями поза межами рідної землі на Заході багато українців. Насамперед, необхідно згадати в цій якості таку різнобічно обдаровану людину, як Іван Горбачевський, котрий першим очолив Міністерство охорони здоров’я Австро-Угорщини. У 100-річчя від дня народження на його могилі чеський професор Карл Кацль, вшановуючи заслуги цього генія, виголосив такі слова: «…чуже середовище наділило Вас славою і матеріяльним забезпеченням. Високо піднеслись ви над рівень свого народу. Але цьому народові Ви залишилися вірним, не соромилися його. Заєдно Ви думали про нього, і все чого Ви своїм талантом, надзвичайною пильністю добилися, та щастям, яке Вас у Вашій праці допроваджувало, все це Ви підпорядкували єдиній меті: служити і працювати для свого народу…».
Іншим визначним українським лікарем на Заході став офтальмолог Михайло Борисикевич (1848—1899), новаторські праці котрого в окулістиці під час його лікарської практики в університетах Інсбрука й Граці залишаються актуальними й донині як піонерські й оригінальні і є базою для діагностики захворювання нервової системи людини.
А третім історик української медицини діаспори Павло Пундій називає міського лікаря Відня галичанина Осипа Дакура (1864—1914).
З лікарів українського походження, котрі опинилися на Заході після Другої світової війни, добре знаний у США Ярослав Гординський (1942), який очолював медичний відділ Національного космічного агентства цієї країни, відтак готував до польотів американських астронавтів.
На Львівщині народився Олег Горникевич (1926), який за океаном зробив відкриття, що сприяє лікування захворювань головного мозку.
З Тернополя походить Роман Дмоховський (1909), котрому вдалося ізолювати вірус клітин 5-річного хлопчика, що помер від раку лімфатичних залоз. З цього вірусу наш земляк зміг виростити культуру, яка відкриває можливості не тільки дійти до причину творення злоякісних опухолей у людини, а й створити вакцину для їх усунення.
До глобальної проблеми людства — боротьби з раком — докладає своїх зусиль і українець Василь Новицький з Прикарпаття, котрий заснував у Відні спеціальний лікувальний заклад такого профілю. Він навіть добився, аби винайдений ним препарат для лікування цієї страшної недуги в Австрії назвали «Україном».